:)Небо міста:)

 Небо нависало чорним, подертим на дрантя, простирадлом. Вулицев брів хлоп, ше недавно елєґанцко вбраний, а нині – аж ніяк не схожий на того вчорайшого. Йшов си і лупав червоними невиспаними очима крізь діоптрії запрілих окулярів. Було фист темно докола, але рєтував повний місіць, котрий світив, як майтки секретаркі при світлі клубного ультрафіолету, переливаючись кольоровими піґулками. Він йшов баюрами* міста, шо сі утворили від мокрого снігу, струшував видіння з пам’яти і матюкавсі до темних ліхтарів. Вдалині самотній двірник розмітував сніг держаком від лопати.

– Де я лишів авто? –  думки сі  крутили в банєку, як вуж на пательні. – І чому на цій вулиці замість хідників суцільне багно?

– Шо то за місто? – спитав він у нічного двірника, прикривши лице капюшоном з хутряною обрамівкою.

Той відповів.

– Фуууух, не моє,- з полегшенням зітхнув. Але зи серцє, на великий палець ноги, впав му кавалок каменє. Хлоп зойкнув, але то не помогло, палець пульсаційно болів і зачинав пухнути.

  Далі він вже йшов обережніше, хоча змісту в цьому не було: ше вчора напуцовані до шаленого блиску мештики тепер були повні води зі снігом і радісно цьмакали в такт думок.

– Яка то вулицє, холєра ясна, ані єдної таблички? Де то сі зачєло вчора? Хто був зо мнов: прокурор, архітект, активісти? –  фільм у його голові крутивсі по колу, уривався, бренчав шансоном, але відповіді не було.

  Почувсі шум мотора. Під’їхало авто без передних коліс. Замість них машину пхали наперед себе два хлопи в оранжових жилєтках. На кузови стояв ше єден і махав на всі боки пустов шуфльов, ніби гонив комарів.

– Пане кєровніку, шо так рано на роботу? Падайте в кабіну, підвезу,- з вікна піскорозкидувальної машини на хлопа дививсі шофер з ЙОГО міста.

– Як він мене спізнав? Мені ж сказали, шо то не МОЄ місто? – думки в голові вже зачинали інтенсивно оргазмувати.

Всередині було тепло, пахло солярою, часником, а голі баби зі стінок нагадали хлопови минулий день. Водій щось весело розповідав, попивав колу і пробував втішати:
– Та як спізнав? По вашій шєпці! Про ню свого часу всі мєстні ґазети писали, – продовжував читати думки водій. –  Йой, курча, не переживайте! Найдесі авто! Возьміт тамво, в бардаку, потєгніт си сотку, вспокійтесі.

– Звідки він знає мої думки, ХТО я і ШО шукаю?- думка майнула і зникла в морозі ночи.

Вни їхали ше довго, кєровнік дививсі докола і не спізнавав НІЧОГО!

– Пісок сі скінчив, тре на дозаправку,- сказав водій.
Але вже, коли ся спинили, хлоп вийшов з кабіни, і ввидів, шо дорога позаду була нечищеною і гладкою, без жодних ознак піску.

– У вашім кузові навит не пахне піском? Шо ви розкидаєте, га? – спитав у водія.

– ВідкАти, пане кєровнік, ваші ВІД-КА-ТИ!- шофер вдарив “по коробці” і, обклавши хлопа триповерховим матом, зник у ранкових сутінках.

Докола здіймався день з присмаком Нового Року. Пан кєровнік  стояв посеред дороги в споднях, мокрих по коліна, і з великим пальцьом ноги, котрий розпух і вже сі не поміщав у мешт. А перед ним біліла тАбличка з назвою ЙОГО міста, перекреслена червоним пасом.

З Новим Роком, люде!

 

*Баюра – велика глибока калюжа.

 

 Завше Ваш, Яків Кутовий

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *