Марія Головкевич: «Якби ми не були байдужими, то давним-давно вже мали б Україну»

Вона називає воїнів хлопчиками і про кожного розповідає, наче про рідного сина. Марія Головкевич – старший науковий працівник музею «Дрогобиччина», волонтер, громадський діяч і просто людина дії, яку ми не могли оминути своєю увагою.

– Як давно ви працюєте в музеї?

Колись я прийшла сюди  на тимчасову роботу. Ось тільки «тимчасовість» затягнулася. Уже 32 роки я не уявляю себе без музею. У моєму житті було багато можливостей іншої роботи, але мені хочеться бути саме тут. Хочеться заплющити очі і просто йти до своєї мети.

– Яку мету ви бачите перед собою?

– Зараз життя розділене на 2 етапи – «до» та «після» війни. До війни я хотіла змінити світ. Збирала для цього уламки історії, щось досліджувала. Зараз мені хочеться лише одного – небайдужості. Якби ми не були байдужими, ми б давним-давно вже мали Україну.

– Зараз люди дедалі менше займаються волонтерством. Ваша група була однією з перших, хто почав допомагати армії, і ви досі продовжуєте це робити…

– Так, це був 2014 рік. Тоді для воїнів ще не пекли, не співали, не влаштовували ярмарків. Тоді й виникла наша волонтерська ініціатива «Дрогобич Захід». Ми просто виносили столи і продавали те, що кожен міг взяти з дому: книги, сувеніри, біжутерію з набоїв, випічку. Досі пам’ятаю наш перший благодійний збір – 1090 грн. Тоді віддали його на пальне хлопцям з батальйону Кульчицького і на 8-ий батальйон. Після цього було багато заходів: акції, ярмарки, концерти. Почали виникати й активно функціонувати інші організації, зокрема, «Дрогобич SOS».

Звісно, ми продовжуємо роботу, бо, на жаль, досі триває війна…

– У волонтерів часто складаються так звані опозиційні стосунки з владою. Яка ситуація у вас?

– Відверто: нам від влади потрібно лише одне – щоб не перешкоджали. Влада – на будь-якому рівні – робить щось, виходячи з власних інтересів. Мені здається, мета волонтерів і представників влади збігається лише тоді, коли останні хочуть піару.

Звичайно, до влади є багато запитань. Зараз склалася ситуація, коли Нацгвардія забезпечена практично всім, а добровольці… Добровольці мають лише те, що їм купують волонтери. Звісно, хлопчикам дають зброю. А як же гідна амуніція, ліки, зрештою, – продукти харчування?..  

Це дуже болюче питання, бо держава мала б не те, що цінувати таких людей, а просто низенько поклонитися добровольцям і ЗСУ – за те, що тримають «нульовку».

– Гадаю, запитувати про вашу мрію немає сенсу? Це мир?

– Я дуже тішуся, коли в новинах кажуть, що сьогодні немає загиблих. Це не завжди правда, але слава Богу, що бувають такі дні. А щодо миру… Знаєте, ми з моєю маленькою онучкою завжди молимося: «Боже, благослови нам перемогу». Усі зараз просять миру, але мир буває різним. Можна мати мир, але не мати держави. Нам потрібна перемога, бо мир без неї – це окупація.

– Маріє, ви любите Дрогобич?

– Люблю, хоча спочатку, тільки приїхавши сюди, не полюбила. Звісно, це не ідеальне місто. Тут є величезні мінуси – в управлінні, економіці, дорогах… Але я думаю, що це гріх – не любити місто, яке подарувало тобі все найкраще: оточення, роботу, сім’ю… Дрогобич багато для мене зробив, тому я намагаюсь робити щось і для нього.

– Ми знаємо, що за вашої ініціативи у місті створено справді унікальні речі…

– Дякую Богу за можливість робити щось корисне. У Дрогобичі діє єдина в Україні та світі меморіальна кімната Андрія Мельника. Також створено меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській». Такі місця дозволяють нам пам’ятати про важливе.

Це була об’ємна робота, втілюючи яку, чула багато критики. Але я завжди кажу: якщо хтось може зробити краще – будь ласка, я лише радо допоможу. Не потрібно кричати на повен голос про свої плани. Просто візьми і зроби, що можеш, – така моя позиція.

– Чи є зараз сенс людям відвідувати музеї?

– Я гадаю, зараз це актуально, як ніколи. Сьогодні дуже гостро назріває потреба знати свою історію, свою справжню історію. У Дрогобичі зараз багато екскурсійних груп – це добре. Але більшість з них – іноземні. Європейці цікавляться історією, культурою, вони знаходять у цьому справжнє багатство. На жаль, українці, приїжджаючи на відпочинок, передусім шукають інших речей: розваг, їжі і т.д. Історією справді варто цікавитися, бо без неї немає гідного майбутнього. А саме за таке майбутнє стоять наші хлопчики.

– Що кожна людина може зробити для свого міста?

– Насправді дуже багато. Насамперед, не бути байдужим. Не підтримувати зло та несправедливість. Не вдавати, що «моя хата скраю», бо рано чи пізно та хата, що скраю,  може стати першою.

Я не розумію і не хочу розуміти людської апатії. Це ненормально, коли людині все одно, що твориться навколо, хто там смітить, хто неправильно паркує авто, хто ображає слабшого,  хто не ремонтує дорогу, хоч це його безпосередній обов’язок…

Інколи всю цю несправедливість можна залагодити через «прошу/перепрошую». Але інколи доводиться й докласти  сили.

– Звідки у вас сили та натхнення щось змінювати?

– Я завжди прагнула справедливості і хотіла комусь чимось допомогти – хоч дрібочку. Знаєте, за останні 3 роки в Україні значно більше людей стало вірити в Бога. Бо коли важко, ми молимося – і молитва творить чудеса. Надихає вона й мене. Ще сили дають діти, онучка і хлопчики – ті, що на фронті.

А взагалі – є в тебе сили чи немає – поки війна не закінчиться перемогою, здаватися просто нема права.

– Побажайте щось нашим читачам наостанок.

– Насамперед, хочу побажати усім здорового глузду. Він полягає в тому, щоб не впадати в ейфорію. Звісно, кожен хоче бути щасливим навіть під час війни. Але наше так зване «локальне щастя» є дуже ефемерним і відносним. Любіть свою сім’ю, заробляйте «на хліб і до хліба». Але, будь ласка, не втрачайте усвідомлення власної причетності до того, що зараз діється у державі.

Ще хотілося б, щоб кожен жив без страху, бо ми живемо на своїй землі, у своїй державі. Потрібно лише навчитися не бути боягузами і це все «своє» захищати.

Оля Радіонова, Медіа Дрогобиччина №11 (25) від 06 жовтня

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *