Щаслива дорога святого Герарда: прикордонники побували у Кохавинському монастирі
Прикордонники, які відновлюються після поранень і бойових травм у відомчому санаторії Держприкордонслужби України, побували у Кохавинському монастирі.
Святиня має давню й драматичну історію. За переказами, усе почалося у 1646 році, коли Анна Воянковська їхала каретою з Руди до Жидачева через Кохавинський дубовий ліс. Дорога пролягала болотистою місцевістю, і саме там, де згодом постала каплиця, коні раптом загрузли. Коли жінка вийшла з карети, то побачила на старому дубі ікону Богородиці. Образ сяяв, а перед ним горіли свічки. На іконі була зображена Пречиста Діва Марія з Дитятком Ісусом на лівій руці. Образ намалювали на дубовій дошці. На ньому містився латинський напис: O Mater Dei Electa Esto Nobis Via Recta — «О Мати Божа, вибрана, Ти є нашою прямою дорогою до Бога».
Оригінал Кохавинської ікони нині зберігається у Польщі. У Кохавині ж паломники моляться перед її точною копією, яку привезли сюди у 2000 році.
У різні часи монастирем опікувалися різні чернечі згромадження. Від 1747 року — кармеліти, з 1931-го — єзуїти. Після виходу УГКЦ з підпілля монастир відновили отці-редемптористи. Сталося це у 1991 році.
Сьогодні Кохавинський монастир святого Герарда — греко-католицька святиня. Колишній римо-католицький костел нині діє як храм Покрови Пресвятої Богородиці при монастирі УГКЦ. Сам храм є пам’яткою архітектури місцевого значення.
Та Кохавина — це не лише архітектура. Це передусім дорога. Дорога, якою століттями йшли віряни: з подякою, болем, обітницями і надією. У 1912 році на коронацію Кохавинської ікони, за даними УГКЦ, лише потягами прибули близько 180 тисяч прочан. Близько 100 тисяч людей тоді прийняли Святе Причастя. Енциклопедія сучасної України подає ще більшу цифру — близько 200 тисяч паломників загалом.
На вході до храму прикордонників зустрічав місцевий пес — добродушний, спокійний… Такий собі, знаєте, філософ. Усім своїм виглядом він ніби давав зрозуміти, що бачив усе: радянське бидло, яке позривало з храму хрести і перетворило його на льоносховище; анігіляцію села Кохавина, яке совєтська влада вирішила стерти з історії і приєднала до Гніздичева; цілюще джерело, яке комуністи закидали сміттям і гранатами; єзуїтів, які рятували ікону від московитських лап; а головне, бачив як Святиня встояла до наших днів.
Пережила. Перетерпіла. І відродилася після відходу безбожників. Від першого дня незалежності України — Кохавина знову приймає людей. Не як музейна споруда, а як живе місце сили.
Як зазначив заступник начальника санаторію Павло Матіяш, це була не просто екскурсія до однієї з найвідоміших святинь Галичини. Це була нагода побути в тиші, помолитися, відновити внутрішні сили й доторкнутися до місця, куди віряни приходять майже чотири століття.
До санаторію військові поверталися з усмішками. Щасливою дорогою — від святого Герарда, від Кохавинської Богородиці, від місця, де століттями просять сили й отримують надію.
Олекса НИКИТИЧ