Героям… Жити!

23 травня – День Героїв

Це війна секонд-хенду. Зіпраний камуфляж чи не усіх армій Європи, підтоптані берці, що відходили від Піренеїв до Карпат. Вишустані до прозорої нитки наплечники і покалічені наколінники. Обдерті шоломи і латані кевларові жилети під бронепластини.

У тюках цього добра наші жінки орієнтуються вже краще, ніж на стокових вішаках:

– Оленко, тут “ліфчики”! Але не “афганка”, а такі – корсетом, світло-жовті, з великими коричневими плямами…
-Ді-Пі-Ем дезерт… нормально, британка. Бери. Додаткові кишені є?
– Є! Під два ріжки. 
– Люкс.

…Після року війни це вже не second, а таки, певно, third hand. І деякі “розгрузки”, що їх без жодної задньої думки називають “ліфчиком”, уже повертаються з фронту, щоб знову змінити господаря і повернутись з новим “модником” туди, де вони вже отримали кілька нових дірок і з “м’ясом” вирваних кріплень ремінців.

Уже треті руки, уже треті ноги, уже треті голови носять оцей всесвітній “секонд” і є тільки одна річ, яка ніколи не змінить господаря. Її не подарують, її не віддадуть назад волонтерам, її не залишуть вдома. Її не загублять і – не доведи Господи!- не проп’ють.

Вервичка.

Біленька, копійчана, пластикова вервичка. Її ховають у нагрудній кишені, поруч з дитячим малюнком або хрестиком з дому, її носять на грудях, під тільняшкою, її кріплять до пояса чи до погона, наче навмисно, недбало перекидають між погоном та ґудзиком на грудях. І у жодній армії світу нема нікого, хто носив би з такою гордістю аксельбант, як наші носять свою біленьку, копійчану вервичку, коли йдуть ТУДИ. На Схід.

На таких речах, які коштують копійку, і, водночас, не мають ціни, розумієш, що є щось більше за видиме. Наприклад, молитва без слів.

На зашкарублих, земельної чорноти долонях, біленьке пластикове розп’яття світить нетутешнім світлом. Абсолютно матеріальний фактаж – фосфорно-білий колір вервиці на контрасті з чорнотою спрацьованих долонь – у житті не працює. Цей сліпучо-білий колір не просто від дешевої фарби нанесеної на пластик – це світить те, що у найтемніших душах шукає виходу до світла. Надія. Чорні, потріскані пальці стискають неоковирні шматочки біленького пластику так міцно, як, мабуть, не стискають автомат…

…У тому пластику більше, ніж спасіння. Там саме вона – НАДІЯ. Надія на те, що вони повернуться додому і там буде так, як було до війни і, навіть, ліпше, бо навколо ті, за кого ти готовий був померти…

…І вони повертаються. Їх рухи скупі, задля економії енергії, їх постави зсутулені задля зменшення силуету, їх слова грубі задля кращої інформативності. Вони не розуміють поштивих прогулянок вулицями, бо їх прогулянка – перебіжка між укриттями. Вони дивуються краснономовству, бо стислий вираз думки, криком, – запорука життя. Вони ще оцінюють вулицю, як скупчення укріплених вогневих точок і засад. Вони ще не живуть, вони – виживають. Тому їх так жорстоко ранить банальний феєрверк…

А де ж їх вервички? Вони вже сховані. Паради скінчились. Там було те, що змушувало братись за вервичку, коли без користі був автомат. Там було те, що остаточно відбиває позолоту фальші з грубої дошки ікон. І тому вервички сховані у ті місця, де їх ніколи не буде видно. Бо вони знають, що задля нас готові були померти…

Тепер залишилось з’ясувати – чи готові ми задля них ЖИТИ?!

ШЕРШЕНЬ, Медіа Дрогобиччина №1 (15) від 12 травня

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *