За що ти любиш своє місто? або Чудернацькі роздуми про вуха

Найчастіше люди залишають маленьке місто, щоб потім мріяти туди повернутися.

Чак Паланік

Здається, останнім часом кожне місто нашої країни – і велике, і мале  – переживає період великої депресії. Це помітно скрізь – у селищах і мегаполісах, у громадському транспорті та в соціальних мережах. Це можна почути у розмовах випадкових перехожих. І це, мабуть, не дивно: проблеми тиснуть на людей, позбавляючи права на спокій. Не оминають труднощі і мешканців нашого реґіону. Очевидно, складно вдягати широку посмішку, коли голова кипить від щоденних турбот та хвилювань. Це все зрозуміло. Та все ж…

Я – за світло. За те, щоб бачити його навіть у найтемніші часи. Адже саме в такі періоди приходить усвідомлення, що насправді є важливим та цінним. Зрештою, без темряви не буває світла. Чи не так?

Я вірю, що в нашому реґіоні дуже багато гарних  людей, які вірять у хороше майбутнє.

Я хочу писати про них – про особистості, що наповнюють та змінюють міста. Але передовсім цікаво дізнатися: чи варто взагалі? Чи вірять люди у свої міста, чи люблять їх, чи прагнуть розвитку? Які проблеми хвилюють звичайних пересічних містян? Запитань багато, але поки я поставила перед мешканцями Дрогобиччини лише два головні. Перше: «За що ти любиш своє місто (селище)?» Друге: «Чого тобі тут найбільше бракує, що не до вподоби, і що хотілося б змінити?»

Я запитувала людей  різного віку і роду занять, щоб пересвідчитися, що у нас не все так погано. Що роботи багато, але ми не починатимемо з нуля. Основа закладена – це віра людей у свої міста. Чи присутня вона, чи ще не вмерла? Що ж, переконаймося разом.

Андріана Бобків, педагог, Дрогобич

Дрогобич для мене – як хата. Тут усі свої. Я відвідала багато міст України і світу, але завжди повертаюся додому. Бракує тільки якісного транспортного сполучення у віддалені частини міста. У мене немає фіри, як у моєї прабаби, на жаль, (чи на щастя), і часто доводиться діставатися до «спальних районів» пішки. У несприятливу погоду такі прогулянки не дуже приємні. Але я бачу, як Дрогобич прагне йти до кращого з кожним роком. Часто чую приємні словосполучення на кшталт «Дрогобич модерний», «Дрогобич туристичний».  А ще старовинний дух сучасного міста змушує кожного мешканця любити його – це помітно і приємно.

Ірена Арабська, модель, Дрогобич

За що я люблю Дрогобич? Насамперед за атмосферу самого міста. Дрогобич маленький і затишний, тут є все необхідне і немає нічого зайвого. У зв’язку з роботою я часто подорожую, але саме тут моє серце. У великих містах, як правило, визначним є сам центр, а далі – стандартні багатоповерхівки чи приватні будинки. Весь Дрогобич для мене – це великий центр, від краю до краю. Тут усе «під боком», відсутній зайвий шум чи величезні затори. Натомість присутній історичний дух міста.

Шкода, що на деяких вулицях бракує освітлення, зате ніде не бракує аґресивних собак. Хотілося б, щоб люди краще стежили за своїми «зубастими улюбленцями». Ще мені трохи незвично, що місто так швидко засинає – після 23-ї години важко знайти якісь ознаки життя, навіть у центральній частині міста. Хоча, можливо, в цьому є свій особливий шарм: мовляв, це місто для сімейного затишку, а не для гучних забав…

Софія Міняйло, студентка, Борислав

Насамперед, я люблю своє місто за його різноманітність та краєвиди, адже в Бориславі є неперевершені ліси та гори. Також Борислав – це місто з цікавою історією, яка не може залишати байдужим. Але найбільше тішить те, що моє місто є унікальним, адже розташоване на нафтових родовищах. Факт, який я завжди з гордою посмішкою розповідаю друзям з інших міст: ще з 19 століття Борислав називали “Галицькою Каліфорнією”.

Стосовно того, чого мені бракує у Бориславі, то це місць для відпочинку і … розумної влади, яка б змогла навести лад у місті. Адже проблеми з водою, дорогами, сміттям, каналізацією  тощо залишаються актуальними роками, і їх, на жаль, ніяк не можуть вирішити. Думаю, люди масово залишають місто саме через це. А шкода, бо, попри все, особисто для мене Борислав був і буде залишатися рідним “куточком раю”.

Лев Волошанівський, фотограф, Борислав

   Інколи мені здається, що в Бориславі тільки нафтові качалки і і розбиті дороги. Хочеться змін в благоустрої міста. Але з іншого боку, в таких умовах виросло чимало успішних та відомих людей. Отже, Борислав стимулює до невпинного розвитку. І за це я його люблю…

Каріна Стародуб, студентка, Стебник

Люблю Стебник за те, що він незламний. Кожен знає, що живе не у взірцевому місті, але завжди вірить у краще. Скільки б ми не падали – все одно піднімаємось.

Ось тільки, на жаль, тут таки немає, де провести дозвілля. Навіть ніде на вулиці присісти ввечері. Наша молодь змушена проводити час у Трускавці чи в Дрогобичі. От якби відкрили кінотеатр, пристойні кафе і ресторани!.. Було б краще і веселіше.

 

Микола Журавчак, студент, Стебник

За що я люблю своє місто? Я тут народився, виріс. Хвоя, люди. Взагалі Стебник найчарівніший з квітня по липень. Чого тут бракує? Хммм… Хороше запитання. Та багато чого насправді. Тут дуже мало привабливих місць для розваг, закладів. Хоча свідомо розумію, що це маленьке містечко, і забагато вимагати є зайвим…

Ольга Біла, журналіст, Трускавець

Моє місто має свою особливу магію. Воно ніби живе у сповільненому темпі: трускавчани самі обирають, коли їм потрібно поспішати, а коли – ні. За них не вирішує місто –  у цьому перевага перед обласними центрами. Подобається, перш за все, бо воно рідне, тут добре знаєш кожне дерево, кожен провулок, зрештою – ледь не кожного перехожого.

Хвилює, що десь втрачається  шарм Трускавця у сучасному благоустрої. Стрімко виростають яскраві багатоповерхівки (зокрема, у приватному секторі),  а цікаві дерев’яні пам’ятки  та вілли руйнуються.

Хочеться, щоб нові будівлі, які з’являються, підтримували стиль дерев’яної аристократичної забудови, притаманний курорту. А ще, звісно, наболіле –  бракує розважальної інфраструктури,  спортивних майданчиків.

Галина Лішинець, кондитер, Трускавець

Тускавець – це туристи, і всі мої плюси і мінуси – це теж туристи… Я пишаюся тим, що моє місто є містом мрії для багатьох. Для когось розкіш – приїхати сюди відпочивати, для нас жити тут – буденність. Думаю, трускавчани мають більше помічати унікальну красу місцевості, в якій нам пощастило народитися. Мінус полягає в тому, що іноді здається, ніби Трускавець дбає здебільшого  про гостей, а потім вже про своїх мешканців.

Анна Мурзан, медик, селище Східниця

Східниця – зелена перлинка серед міст, що її оточують. Принаймні для мене це завжди було так. Я дуже вдячна рідному куточку за те, що вражаюча краса природи для мене є чимось повсякденним і звичним. З очевидних мінусів, єдине, що спадає так одразу на думку: сучасній людині тут бракує банкоматів і двох-трьох гарних кав’ярень.

Олег Гаврилів, підприємець, селище Східниця

Східниця – це все моє життя. Тут мій дім, робота, моя сім’я. Я не можу не любити місця, в якому народився і виріс – це було б ненормально.

Я мрію, щоб Східниця невдовзі стала популярним світовим курортом. Для цього ще потрібно багато працювати – кожному чиновнику, підприємцю чи звичайному мешканцю. Адже, що не кажіть, всі ми творимо це місце – його славу і репутацію.

Ось такі думки випадкових перехожих мені пощастило занотувати і тепер я із задоволенням ділюся ними з вами… Втішило (і навіть відверто здивувало), що нікому з опитаних не довелося довго думати – мудрувати щодо того, що саме є доброго  на їхній  малій Батьківщині. Настрої мешканців реґіону, які останнім часом були відверто негативними, змушували добряче похвилюватися перед опитуванням: а раптом люди скажуть, що нічого не подобається, що все у нас тут пропаще, і (як казала моя бабуся), «на тому кумедія ся скінчит». Але, на щастя, люди мислять. Вони сповнені віри, а це вже непоганий старт для змін.

Бо, знаєте, міста наповнюють не парки, крамниці, і навіть не дороги, – їх наповнюють індивідуальності.

Бо найдорожчий ресурс – це таки люди. Талановиті, яскраві, цікаві, амбітні. Я зустрічаю таких щодня, і це додає впевненості, що все найкраще у нас – попереду. А ще є така категорія особистостей, така потужна сила, яку політики, та аґресори часто недооцінюють. І даремно.

Таким людям не зробиш кульчики з традиційного італійського спаґеті, таким не залиєш у вуха оманливий мед порожніх обіцянок. Чому? Бо вушка зайняті. Вушка не дадуть «їздити по собі», вони пильно вслухаються в усе довкола, вишукуючи справедливість. Бо їх власники – не така собі сіра маса, а люди, закохані у свої міста по ці самі вуха

Оля Радіонова, Медіа Дрогобиччина №1 (15) від 12 травня

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *