Дав собі клятву  боротися за волю України – спомини воїна УПА Ярослава Шевчука

  •  
  •  
  •  
  •  

І з кожним роком залишається все менше воїнів УПА,  яким свого часу вдалося вижити у вирі боротьби.  16 років тому, напередодні святкування 63-ої  річниці УПА, мною було записане інтерв’ю із  упівцем, дрогобичанином  Ярославом Шевчуком  (псевдо Бурий та Ромко) – людиною унікальної долі,  який пройшов нелюдські випробування, був двічі поранений, двічі мав дистрофію, побував у камері смертників,  відбув заслання, на власні очі бачив такі жахіття, що від його спогадів ставало моторошно. Про події  понад півстолітньої  давнини мій співрозмовник розказував  так, ніби вони  відбувалися  зовсім недавно, люди,  що давно покинули цей світ,  жили в пам’яті Ярослава Степановича Шевчука,  і наша розмова затягнулася аж  до пізнього вечора.

Ярослав Шевчук народився в 1923 році  в с.Рошневі на Івано-Франківщині  в національно-свідомій родині, але притаманним йому почуттям патріотизму завдячував також місцевому священику,  який мав великий вплив на хлопця.    У 18-річному віці юнак вступив  в ряди ОУН.  Брат і швагер хлопця  були членами УВО. Швагра закатували більшовики, і коли Ярослав розшукував його понівечене тіло у Станіславській тюрмі, після побаченої там трупами вкритої землі, дав собі клятву  боротися за волю України. Коли йому виповнилося 20 років, хлопець пішов в Українську Національну Самооборону  (пізніше на УПА).

Вишкіл проходив  у Чорному Лісі, саме завдяки цьому вишколу  Ярослав залишився живим. Там хлопців учили  із зав’язаними очима розбирати і збирати  автомат,  без цих навиків воювати в темних криївках  було неможливо. Та й задля фізичної підготовки майбутнім воїнам  доводилось працювати до сьомого поту. А  далі почалися справжні бої, воював у сотні “Буй-Тура”. Воювали не  тільки з московськими окупантами,  ворогів ласих на нашу землю було тоді значно більше, тож воювали упівці і  з мадярами, німцями, поляками…

Ярослав Шевчук  наголошував, що в лавах  УПА була дуже сувора дисципліна –  за зраду був лише один вирок – смерть. Для здійснення автентату (фізичне знищення певної особи за наказом зверху),  були спеціальні люди  – «чорна п’ятірка».  Також рядові члени УПА не могли самостійно приймати рішення відносно знищення полоненого ворога,  все відбувалося виключно за наказом обласного проводу.

Відносини між бандерівців та мельниківців були зовсім не побратимськими  – пан Ярослав пригадував, що  іноді траплялися навіть смертельні сутички.

Сила жіночої вроди, що давала шанс на життя

Чи було кохання в криївках?  Звичайно, що так, відомо багато випадків одруження і навіть народження дітей у підпіллі. Але пан Ярослав розповів дещо іншу  цікаву історію, пов’язану із дівчиною, щоправда  без «хепіенду». Радянські війська дуже часто заслали на територію  підпільної діяльності УПА своїх парашутистів, не раз упівці відразу ж їх  брали у полон.  Одного разу серед полонених виявилася незвичайної вроди дівчина, вона була настільки гарною, що приректи її  на страту не піднімалася рука.

Спочатку полонянка вдалася до пропаганди, переконувала упівців, що гряде залізна рать НКВС і справа УПА безнадійна. Звісно, її взяли на кпини, тоді дівчина вдалася до жіночих хитрощів і запропонувала допомогу радистки. Вояки  погодилися на це, але вони уявлення не мали, що вона там передає по азбуці Морзе. Парашутистка  з часом увійшла в довіру, та служба безпеки ока  з неї не спускала.  У таборі готувалися до зустрічі з Різуном (Василь Андрусяк, легендарний командир УПА «Чорного лісу»). В  ніч перед його приїздом, дівчині у зброї замінили патрони на холості. Коли приїхав  Різун, прекрасна представниця рядів Червоної Армії, скориставшись найменшою нагодою, спробувала вбити командира. Після цього  її життя не врятувала вже навіть врода.

Найжахливіші спогади

Серед найбільш варварських знущань свідком яких довелося бути Ярославу, воюючи в УПА – це моторошні картини нечуваної жорстокості, які  поставали на  місцях розправи московських окупантів над мирним населенням. Ярослав Шевчук мені зізнався, що йому все життя приходила у снах зґвалтована дружина священика, із випущеними нутрощами та відрізаними грудьми, а поруч валялося тільце ненародженого  немовляти.  Там же був труп  роздягненого розіп’ятого монаха, над тілом якого познущалися  в  особливо цинічний спосіб.  Ще страшніші катування велися в тюрмах НКВС,  із людей живцем знімали шкіру, виривали нігті… На моє питання чи вірив тоді  хлопець, що вийде з цього пекла живим, пан Ярослав зізнався, що в нього і думки такої не було… Бо  кожної миті був готовий прийняти смерть. Хоча у 20 років дуже хочеться жити, але тоді юний воїн боявся тільки варварських катувань та знущань, а смерть від кулі в бою  – це була ще дуже легка участь.  Тоді, під час нашої розмови,  мене вразило те,  що у словах колишнього повстанця не було ненависті чи озлобленості на своїх ворогів.

32 дні у камері смертників

Одного разу Ярославу чудом вдалося вийти з оточення- серед групи з  восьми чоловік лише він залишився живим. Допоміг, власне, отой вишкіл з Чорного Лісу. Після того хлопець заслужив великий авторитет серед побратимів і мав високу оцінку в очах керівництва. Якось йому було доручено особливо важливе завдання – розшукати обласний архів. Ярославу та ще двом його побратимам вдалося це зробити, але повернутися назад у свій військовий підрозділ не пощастило – він потрапив у руки НКВС і його було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу.  32 дні перебування у камері смертників перетворилися на вічність. Важко передати словами ті почуття, які роздирали душу ще майже безвусому юнакові, від кожного що поруху за дверима віяло смертю. У камері було 15 чоловік серед яких священик, полях та  офіцер радянської армії. Кожного дня приречені на смерть на чолі зі священиком невтомно молилися. Поляк через кілька днів зайшов із розуму. Ярослав Шевчук дивом залишився живий –  із 15 чоловік трьох помилували і серед них Ярослав. Правда, після камери смертників він був настільки виснажений фізично і морально, що мало не помер. Вирок було замінено на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.

Сибір

Подальші життєві дороги Ярослава Шевчука пролягли в холодний Сибір на Колиму у табір «Боїм». За роки поневірянь він зазнав страшних знущань, але саме в цьому пеклі познайомився із патріархом Йосипом Сліпим, який залишив великий слід в житті та моральною підтримкою допоміг вижити. Лише завдяки благословенню Митрополита Йосипа Сліпого, який опікувався Ярославвом у таборі, та сповіді у Єпископів Петра Вергуна та Миколи Чернецького, упівець зміг прожити довге життя.

У  Сибірі Ярослав Шевчук зустрів свою долю –  після відбування покарання одружився і незабаром у нього появився синочок Орест. Після відбуття заслання сім’я Шевчуків повернулася в Україну та  оселилася в Дрогобичі.

Спортивні перемоги онука приносили найбільшу радість, а Україна його боліла, бо, хоч і незалежна  – та не така, за яку боровся

В добу національного відродження, на початку 90-х років, Ярослав Шевчук брав активну участь у процесі просвітництва серед молоді шкіл Дрогобича та району. Він один із перших в Дрогобичі виступив у членство Спілки політв’язнів України, братство УПА.  20 грудня 1991 року Ярослава Шевчука  реабілітовано.

До кінця свого життя упівець  ретельно відслідковував всі події в державі, цікавився політикою,  палко вболівав за Помаранчеву революцію.

Орест та Андрій Шевчуки виховали не одне покоління дрогобицьких спорсмернів

Але окрім політики важливе місце займала його сім’я.  На той час Ярослав вже овдовів, проживав сам, тоді найбільшу радість йому приносив онук Андрій. Хлопець вчився тоді одночасно на двох факультетах дрогобицького педуніверситету, активно займався спортом, захоплювався кікбоксингом і здобував перемогу за перемогою на спротивних змаганнях. Андрій Шевчук –  зараз відомий у Дрогобичі тренер –   на час мого візиту перебував у Ялті, де здобув перше місце. Перемоги хлопця приносили величезну радість його дідусеві –  Ярослав Шевчук був найпалкішим вболівальником  молодого успішного спортсмена. Сьогодні Андрій Шевчук та його вихованці гідно представляють Дрогобич і Україну на спротивних турнірах. Разом із батьком, Орестом Шевчуком, вони виховали не одне покоління дрогобицьких спорсмернів.

Державне визнання

На час нашого спілкування колективні збори Дрогобицької міської організації КУНу та Дрогобицької міської організації Спілки політв’язнів України за ініціативи голови ДМО КУН Тараса Гентоша затвердили кандидатуру Ярослава Шевчука на представлення для відзначення державною нагородою Орденом за заслуги 3 ступеня.

Через два роки Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 жовтня 2007 року нагородив Ярослава Шевчука орденом «За заслуги» III ступеня.

Засвіти…

А ще через рік, у 2008 році, 12 жовтня, Дрогобич попрощався з вояком Української Повстанської Аармії Ярославом Степановичем Шевчуком, який помер на 86 році життя.

Віра ЧОПИК

На верхньому  фото – Ярослав Шевчук у верхньому ряду, крайній справа.

Світлина з архіву Ярослава та  Андрія Шевчуків 

 

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *