Іван Лишик: «Гроші не є зло. Якщо вміти їх заробляти і потім правильно використовувати, ти стаєш більш незалежним »

Він народився у вересні 1977 року в селі Чайковичі, що на Самбірщині.
Він пишається своїм родовом. Каже: брат діда Василя Михайло Винницький був підпільним священиком української греко-католицької церкви. Провів 15років у Сибірі на засланні. Був духівником підпільної семінарії, підбирав кандидатів на освячення. З відомих сучасників – владика Возняк, владика Меньок та багато інших – усі його учні.
В 90-му році, під впливом величі цієї постаті, він поїхав на навчання до Риму, в Українську Папську Малу Семінарію. Відтак вступив у колегіум святого Йосафата.
А ще – вивчав філософію в університеті Урбаніяна і теологію в Університеті святого Томи Аквінського (який, до речі, закінчував Папа Іван Павло ІІ).


Знайомтеся – сьогодні у Розвивай\ся уродженець Самбірщини, мешканець Львова Іван Лишик. Він повернувся з Італії в Україну (хоча мав усі потрібні документи і міг там спокійно жити та працювати) і зайнявся тут підприємництвом.

– Як Ви потрапили у бізнес?
– Знайомий італієць вирішив відкрити у нас, в Україні, власну справу. Він займався швейним бізнесом, і йому потрібен був перекладач.
Так почалася моя робота в цій сфері. Та, окрім перекладу, я придивлявся, цікавився, вникав в тонкощі справи.
Побачивши, що я в справі розібрався, власник запропонував мені стати начальником виробництва. А через якийсь час узагалі каже «Спробуй відкрити своє!».
Він допоміг мені з обладнанням. Частину я докупив, а частину взяв в оренду. Орендував приміщення, найняв людей, і робота пішла.
Головне було розібратися в справі і вивчити ази.

– Який це був рік?
– 2003. Тоді якраз я створив фірму «Ліммо». Це не те «Лімо», що морозиво (сміється), я свою справу швидше започаткував. Але не запатентував, тож це вже й не рахується.
Працювали ми за давальницькою системою. Тобто, італійські партнери надавали нам викрійки, тканину. Ми ж усе відшивали і відправляли готові вироби їм назад у Європу.
Ця справа тривала до 2017 року. Працювало більше двохсот людей.
Позаяк у Львові була проблема зі швачками (починали ми справу якраз в цьому місті), то цехи ми організували в Новому Калинові, Завидовичах, Золочеві, Перемишлянах і Тернополі.

– Ви зазначили, що справа за давальницькою системою тривала до 2017 року. А тепер усе як виглядає?
– Зараз більше орієнтуємося на наш, внутрішній, ринок. Маю цех у Львові, де шиємо трикотажні вишиванки. І ще є один невеликий цех, в якому шиємо взуття.
Тепер робота виглядає дещо по-іншому. Ми закуповуємо тканину, наш закрійний цех робить викрійки, а вже відшивати ми передаємо нашим партнерам, вони відтак повертають готовий виріб, ми перевіряємо якість, пакуємо і відправляємо товар.
Маємо замовлення на продукцію від різних брендів. Вони знають, що ми робимо роботу якісно, тож нам працювати легко.

– А які маєте плани?
– В планах відкриття фірмового магазину. Основну лінійку там складе спецодяг.
Чому? Як ви знаєте, в наш час на ринках і в крамницях безліч видів різного одягу – різної якості і на різний гаманець. В цю нішу влізати дуже складно. Адже в нас не виготовляють сировину. Привозити сировину – це додаткові затрати. І тоді ти не є конкурентоспроможний – порівняно з фірмами з Китаю чи Туреччини, які сюди завозять вже готовий одяг.
Там, у тих же Китаї чи Туреччині, таку справу, як наша, робити суттєво легше. Так, на одній вулиці чи в одному кварталі можуть працювати одразу кілька різних фабрик. Одна виготовляє тканину, через дорогу – аксесуари, по сусідству кроять і там же шиють. Відповідно, у них нема тих затрат, яких зазнаємо ми. В нас же, поки привезеш з Туреччини тканину – вже троє чи п’ятеро зароблять. Потім ти купляєш втридорога тут ту сировину і тобі ще треба цілий ряд рухів зробити, щоб виготовити товар. Відповідно, ціна його суттєво зростає.
Та й люди зараз трохи бідніші стали, не дуже собі можуть дозволити дорожчий одяг. А ось спецодяг купують фірми, які працюють або за давальницькою системою, або ж орієнтовані на наш ринок і їм потрібно одягнути у фірмовий одяг своїх працівників. Вони собі можуть це дозволити, тому ми почали роботу в цьому напрямку.

– А що по термінах? Коли плануєте вийти на очікуваний рівень і потужності?
– Думаю, що на наступний рік. Але не зарікаюся. Багато залежить від ситуації в державі. Проблема, що у нас нема стабільності і ти не знаєш який завтра закон можуть придумати та як «покращити» тобі (твоєму бізнесу) життя.
Чому, наприклад, давальницька сировина стала невигідною? Бо змінилися різко умови, зросли ціни на газ, оренду, електроенергію, податки, все інше – і стало нерентабельно.

– Таку ж історію розповідав підприємець із Мостиськ. Там теж бізнес був побудований на цьому принципі. Але довелося його закрити.
– Так, Юрій Дьолог, знаю.

– Попри відсутність стабільності, чи варто ризикувати і відкривати власну справу?
– Гроші не є зло. Якщо вміти їх заробляти і потім правильно використовувати, ти стаєш більш незалежним, маєш більше можливостей робити те, що тобі подобається. Подорожувати, наприклад.
Щодо дилеми залишитися тут чи виїхати за кордон. Мене часто запитують чому я повернувся, чому, маючи можливості, не залишився в Італії.
Треба зрозуміти, що за кордоном нічого кращого нема. Це є раз.
І друге – ти завжди там будеш чужинцем.
Тільки одиниці з тих, хто виїхав, дають там собі раду. Дуже мізерний відсоток. А переважна більшість, хто гне спину закордоном, приїхавши додому, соромляться зізнатися як важко або в яких іноді нестерпних умовах їм доводиться працювати, аби заробити.
Там теж звичайні люди живуть, від місяця до місяця, від зарплати до зарплати. Так, там трохи більше стабільності і влада трохи більше дбає про людей. Але якщо ти там не є бізнесменом, якщо не маєш ніякої справи – то, як і тут, живеш від зарплати до зарплати, якої на всі захцянки теж не вистачає. І це при тому, що там люди набагато економніше живуть, ніж ми. Ми ще цього, просто, не усвідомили. Та й з законом там жорстко. Мінімальне порушення – штраф. Наприклад, в Іспанії ти не можеш просто так собі на подвір’ї мангал розпалити! Сусід може поскаржитися, що ти псуєш повітря і що він не має чим дихати – все, плати штраф.
З одної сторони це добре, бо порядок. Але, з іншої, ми не розуміємо, що не так у нас все погано, як часом здається.

– Але коли горять гектари, бо хтось безкарно травичку підпалив – це зло.
– Так. Низька культура. Над нею ще треба довго працювати.
І ще – у нас проблема не у владі, ні. Але в наших діях, в діях кожної людини. Бо, наприклад, в Європі підняли вартість проїзду на 2 євро – всі вийшли на страйк. А у нас всі сидять і плачуть.
Яка би влада не була, поки не люди не почнуть виходити на вулиці і контролювати – нічого не буде. Хто би не був президентом – нічого не буде. Ніхто тобі не прийде на подвір’я і не покосить, не поприбирає, не поремонтує, не відстоїть твої права.
Ти сам мусиш усвідомити свою відповідальність і сам маєш почати створювати кращий світ навколо себе.

Розмовляла Марія Кульчицька

Газета “Медіа Дрогобиччина”, № 10 (57)

Публікацію створено в межах проекту “Розвивай_ся”, що реалізовується за підтримки Української Галицької Партії

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *