Іван Щурко: «Наші міста відчуття тяглості втратили»

В Україні – близько 14 тисяч пам’яток архітектури, 46 великих історичних культурних заповідників і більше тисячі об’єктів паркового мистецтва.
Найбільшу їх кількість можна знайти у Львові. В місті збережено близько двох з половиною тисяч пам’яток історії та архітектури. У 1998 році Львів було внесено до світової спадщини ЮНЕСКО. Про все це читаємо у Вікіпедії.
Сотні пам’яток архітектури місцевого значення і з десяток – державного є й на Дрогобиччині.

Від 1995 року у нашій державі є офіційний День архітектури – першого липня. У переддень свята ми поговорили з львівським архітектором, головою Львівської обласної організації Української Галицької Партії Іваном Щурком.

– Пане Іване, ми приїжджаємо у Львів і ходимо там із високо задертою головою. Бо ах, яка краса! Хоча тут теж є чим помилуватися. Чому своє не цінується?
– Знаєте, у Львові теж спадщина не надто цінується. Часом доводиться констатувати, що Львова вистачить усього на кілька поколінь варварів.

– Але потоки туристів, напевно, сприятимуть тому, що львів’яни усвідомлять необхідність змін і нових підходів. Чи може бути запізно?
– Може бути запізно. Покликання, місія архітектури – творення середовища. І естетика архітектури, те, що нас захоплює – це також є елемент комфортного середовища. Нам природньо хотіти жити гарно. А нині все дуже спотворено. Нині сама професія архітектора, сам підхід до архітектури є навіть не функціональний, він є цинічно функціональний.
Історичну архітектуру дуже часто в найбрутальніший спосіб трактують як ресурс – для туризму, для заробляння грошей. Його жорстоко підпорядковують короткохвилевим, короткотерміновим проблемам.
Коли раніше закладалася хата в селі, то було розуміння, що вона будується на кілька поколінь. Більшість людей розуміли, що будують її не так для себе, як для дітей. Натомість, наші міста оте відчуття тяглості, на жаль, втратили.
Радянський час цю тяглість дуже різко обірвав. Нинішній брутально-функціональний підхід з’явився з першими хрущовками – коли будівництво перетворилося в щось дуже конвеєрне, сіре, безлике. Було завдання виховавти сірих людей – і архітектура ту виховну функцію теж виконувала. І, на жаль, продовжує виконувати. Бо досі багато, тисячами квадратних метрів, будується безликого і сірого.
Чи вдасться переламати ситуацію і почати берегти те, що історичне, те, що цінне? Я дуже сподіваюся, що так. Дуже сподіваюся, що рано чи пізно настане та нульова точка, у якій з’явиться баланс.

Вулиця Шевченка, Дрогобич. Наочне варваське ставлення до спадщини

 

– Як “на пальцях” пояснити цінність естетичного і унікального будівництва?
– Часто наводжу приклад одного села з-під Мюнхена, яке під час війни було вщент зруйноване, та адміністративна одиниця збереглася. В п’ятдесятих роках цілі квартали там бути забудовані будинками, схожими на наші “хрущовки”. Але крім властивої німцям якості і порядку, там була ще одна особливість – над дверима кожного під’їзду розміщена декоративна панель. Що було на тій панелі зображено? Як щось абстрактне, так і сюжети з казок, природні чи рослинні орнаменти тощо. Я запитав людей, які там мешкають, звідки це взялося. Кажуть: коли будинки будувалися, було вирішено, що недостатньо просто збудувати місце для життя, що треба також дати можливість творчим людям себе реалізувати.
Тож студентам мистецького вишу було запропоновано придумати такі елементи. Ці елементи, відтак, були інтегровні в їхні банальні “хрущовки”. І ніби дрібничка. Але ця крапелька над дверима, ця декоративна панель створює т.зв. додану вартість. Кожна ця панель є унікальна, в одному екземплярі. Кожен з тих будинків, за рахунок цих елементів, став по-своєму унікальним.
Частина цих студентів стали відомими скульпторами і художниками. Відповідно, ті елементи тепер мають комерційну вартість. І вони ж творять середовище.
Дрогобич, як і Львів, якщо розглядати туристичний потенціал – має в собі всі стилі, починаючи від елементів готики. І це круто! Та розуміти, цінувати і відчувати це багатство, це середовище мали би, насамперед, мешканці міста.
Трохи стежу за громадськими ініціативами Дрогобича. І тішуся, що у вас з’явилися кілька свідомих підприємців, які мають емоційну прив’язку і не просто експлуатують архітектуру чи середовище, а вносять щось нове та цінне. І що цей свій здоровий підхід намагаються поширювати.

– А щодо Борислава чи Трускавця?
– Трускавець ідентичність практично втратив. Там треба багато труду докласти, щоб знайти фрагменти “Трускавця з душею”. В Бориславі того трохи більше, Борислав має багато цікавих зразків функціоналізму і ар-деко. Вони також, на жаль, понищені і не цінуються. В європейських країнах такі будинки, як, до прикладу, будівля музею, мали би охоронний статус і були б відреставровані. В нас – є, що є.

На вашу думку, що може стати тією нульовою точкою, після якої почне змінюватися ставлення до того, що маємо, і до того, як те, що маємо, потрібно використовувати, щоби не просто експлуатувати, а берегти?
– Треба час. Мої погляди також проходили і проходять далі еволюцію. Був період, коли я був прихильником штрафів і жорстоких покарань. Щось знищив – заплати і отримай осуд. Був період, коли я був (і є досі) дотичним до певних освітніх проектів і вважав, що лише просвіта змінить ситуацію. Що більше часу минає, то краще усвідомлюєш, що ефективним це все є лише в комплексі. Штрафами можна пригальмувати процес, але зупинити – не зупиниш, бо штрафувати за конкретне порушення можна лише раз. Освіта, без покарання, також, на жаль, ефекту не дасть. Промоція – це класна річ, але сама не працює. Має бути комплекс.
Тішуся, що, як і у Львові, так і в Дрогобичі, формується середовище свідомих підприємців, які місто трактують не лише як ресурс, а й як простір для життя, розвитку, самореалізації. Що більше буде свідомого і спроможного (з ресурсом, знаннями і впливом) підходу, то швидше зміниться ситуація зі збереженням історичної спадщини наших міст.

Розмовляла Марія Кульчицька

Газета “Медіа Дрогобиччина”, № 5 (52)

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *