Як я сі закохав в поліцію…

 Недавно їздив’єм до Лємберґа автом, люде! Но то ви знаїте, шо то за місто в плані вуличних виґібасів? О! Їду я поволи, як волами. Збоку навігатор голосом Ядзі дзижчт: наліво-просто-ґаз до бляхи, телипню! А я мушу сі слухати, бо знаю, як нє, то бду мав чирвоне вухо, або сине воко. Їду, а передо мнов якійсь шофир блим-блим світлами. Тіко’м сі напружив, аж ту з корчів поліціянт патиком, курча, хальт*! Я став, він підходе. Камеру включів:

– Я, Василь Такійто, ви порушили, то зле, бо ту цегла висит. Але пасом ви припнені, то люкс. Штраф – отакійво! Де їдете?

Я був спантеличений спочатку, але’м сі опам’їтав та й кажу:

– Та во, пане поліцай, везу дружину в лікарню…

Той, зі співчуттям:

– Йо-йой? Шо, так терміново?

Я:

– Та ніби нє, то на Кульпарківску, але здало би сі якнайборше…

Вислухав він мене уважно та й кличе якусь поліціянтку..

На, – каже до неї, – то твій клієнт. Акурат сі навчиш протоколи писати.

– То моя стажорка, – каже мені.

Див’юсі на ню і в мене таке вражиннє, ніби мене хто в прірву друлив і я в невагомости. Зразу мені сі захтіло, би вна мене в плєн взєла.

Людеееее, алллле, курча паліца… яка то краса неземна! То є цуд небесний! Брови, як лебеді, волоссє кольору червонограцкого вугілля, носик, очка чорні… Погляд такий вогненний, аж ми пити сі захтіло. А які перса? Такі пружні з-під мундура випирают, шо іменний значок мож навит не кріпити. Бо він си лежит на них, як уродиновий пляцок на столі, і в небо сі дивит. Така стріла, шо нема ради! Серце від тої радости б’єсі, рукі тримтят, кажу:

– Мож мені з авта вийти?

Та ківнула головов, та й я вийшов, став коло неї. Мало того, шо ми руки трєслисі, то тепер ще й ноги сі долучили – всьо як на нараді перед головним ридактором. А вна до мене з посмішкою на півмільйона:

– Дивітсі, прошпана, сюдаво. Ви порушили два знакі. За оден піцот гривень, за другий – двіста підисєть. Шо вибираїте?

– Та я, прошпані, гроший не маю, аніраз. А за підисєтку нич нема?

– Є. Але то за пас неприпнений. А ви ним були пришпилені, камера всьо фіксує.

– Но ти ви її вимкніт, а я знов під’їду, вже без ременя. Га?

– Ха-ха-ха! Ви, прошпана, наглий, як Т-150*, але ж і симпатичний, до шляка ясного! Добре є! Давайте такво: сідайте в авто, розвернітсі і під’їжджєйте до мене по новій. Не забудьте пас відшпилити, ну і валіт під ту цеглу.

То я так і зробив. Під’їжджєю я чотко, колічка пишчат, вікно відкрите, би було видно, шо пас відстебнутий. Всьо, як має бути. Вна ми патиком так сором’язливо – хальт! Но та й далі всьо по закону:

– Іванка Такато. Ви шо, прошпана, протівоударний? Чьо ремнем сі не пришпиляєте? Га?

А далі, люде, протокол і ПІДИСЄТЬ ЄДНА гривня кари. Отакво, люде! І як ї після того не возлюбити?

Но а саме головне, мої дорогі, вна з другого боку протоколу ше свій телєфон написала. Тре бде подзвонити. Тіко би’сте Ядзі нич не казали, добре? Бо більше вам ніґди ніц не повім.

 

Завше Ваш, Яків Кутовий

*хальт – то є “стій” по німецки
Т-150 – трактор

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *