Чи почувають себе потрібними люди із синдромом Дауна?

Сьогоднішнє суспільство стає більш свідомим та толерантним до вразливих верств населення. Або радше все залежить від нас. Якщо країна ще поки не дуже готова на належному рівні забезпечувати усіма потрібними умовами життя людей з особливими потребами, тоді відповідальність за цю верству населення беремо на себе ми. Адже своїми вчинками та прикладом ми показуємо, наскільки держава готова або ж неготова боротись за належні права, наприклад, для людей із синдромом Дауна. Мене  переконливо втішає той факт, що бодай у нашому місті вони можуть відчувати себе  потрібними, а отже, жити трохи комфортніше – як повноцінні мешканці. Хоча перешкоди для них все ж існують донині.

У місцевому Благодійному Фонді «Карітас» вже багато років діє центр для дітей та молоді з обмеженими фізичними можливостями – «Дивовижні Долоні». Соціальні працівники центру відмінно виконують свою важливу місію – навчають їх адаптовуватись до теперішнього суспільства,  розвивати власні здібності та навички. Тут вони вміло та майстерно займаються ручною роботою. Потім виставляють власноруч зроблені роботи на різноманітні аукціони, а на отримані кошти з продажів, можуть придбати для себе книгу, чи навіть  матеріали для роботи.  

Я прийшла, аби поспілкуватись з кимось із вихованців соціального центру, а вони у відповідь –  втішено вітають мене як свою гостю. Ми розпочинаємо розмову  у затишній невеличкій майстерні, де зберігаються усі їхні роботи.

Я дев’ять років займаюсь вишиванням ікон, роблю намиста і ще багато інших гарних виробів із бісеру. Це все завдяки центру «Дивовижні Долоні»,  — каже мені один з вихованців  Мирон. – Ми випалюємо,  малюємо на склі. Це чудове хобі, скажу я вам. Я ніколи не вмів цього робити, але тут мене навчили. Щоправда, я ще з дитинства любив займатись рукоділлям. Завдяки Карітасу я навчився читати. Тепер дуже люблю читати книги.

– Як минає твій звичний день, коли ти залишаєшся вдома і не йдеш на навчання?

Допомагаю, звісно, мамі куховарити. Цю справу я теж люблю. Та й з друзями бачусь, вони часто приходять до мене в гості, а я до них.

– Наскільки комфортним для тебе є наше місто?

Нічого поганого тут я не відчуваю. Багато ходжу пішки, щоб бути у формі, тому щодня милуюсь красою Дрогобича. Щоправда, хочеться, аби стан доріг нарешті покращився. А взагалі знаєте, наше місто дуже туристично привабливе, зараз помічаю, що сюди приїжджають ще більше мандрівників, чим, справді, тішуся. Люблю на площі Ринок годувати голубів, їх там багато у будь-яку пору.

– Тобі доводилось мандрувати іншими містами України? Якщо так, то куди ?

Колись, разом з нашими вихованцями та працівниками центру, я їздив у Київ. От там, знаєте, взимку дуже часто викидають багато ялинок просто на вулицю чи на смітник. Це сумно. У нас таке рідше бачу, хоча теж буває.

– Знаю, що ти також був на Майдані. На твою думку, Україна сьогодні змінилась ?

Звичайно, люди самі зробили революцію. Вони навіть зараз продовжують її робити. Я почав чути, наприклад,  більше української музики на радіо та телебаченні. Хоча, відчуваю, що людям зараз однаково нелегко, а, можливо й гірше. У нашій державі безлад, я це бачу  і розумію. Але молодь тепер стає сильнішою. Хочеться, щоб була єдність. От тут, у нашому  у Карітасі, ця єдність відчувається кожного дня.

– Мироне, а розкажи, про що найбільше мрієш?

Я дуже бажаю нашій країні миру і,  щоб всі ми жили чесно. Я щиро прагнуцього. Хочу, щоб у нас була одна мова – українська. А так у мене є ще мої маленькі мрії, котрі часто здійснюються. Особливо,  коли я загадую  їх на свій день народження.  (Усміхається).

– Якби ти був президентом, щоб ти зробив, насамперед, для країни?

Відремонтував би усі дороги України, покращив пенсійну і медичну реформу. Побудував би більше шкіл та хороших навчальних закладів для того, щоб наша молодь могла краще навчатись, опановувати іноземні мови. Я дуже шкодую, що погано володію іноземною мовою. Звісно, президент має себе вдосконалювати, у нього ж багато обов’язків. Мені важко уявити себе на його місці. Найголовніше – він має служити народу.

– Розкажи про книги, які ти читаєш…

Читав багато історичних книг. Зараз знову перечитую історію України. Народ має знати свою історію, а отже – багато читати про неї, думати. Звісно, люблю вірші Івана Франка, Лесі Українки.

– Чи стикаєшся ти з агресією, принаймні у місті,  де мешкаєш?

Скажу вам, що з сусідами, наприклад, у мене чудові дружні стосунки. З усією родиною також. Інколи можемо трохи посваритись зі своїми друзями тут у центрі, але це дрібниці. Всі мої приятелі життєрадісні і добрі, я їм дякую, що вони завжди зі мною. Буває, що я сам хвилююсь чи стресую, коли мені хтось скаже щось образливе. Я можу гніватись. Знаєте, коли гуляю містом – теж можуть зневажити, навіть підійти і штурхнути – всяке буває. Але я незважаю на злих людей.  Завжди згадую, що у мене є друзі, котрі готові розрадити в  час, коли мені сумно.

– Уяви, що  у тебе є унікальна можливість звернутись до світу. ЩФо б ти  сказав усім ?

Я б побажав, аби люди стали добрішими, щасливішими і більш терпеливими. В усіх нас є Боже серце і натхнення. Нехай кожен буде милосердним.

Наша розмова завершується взаємним потисканням рук, Мирон щиро посміхається, коли до нас заходить його друг Олег.

Нагадаю, спеціалізований центр «Дивовижні Долоні» щодня відвідує близько двадцяти осіб  з особливими потребами.

За статистикою ВООЗ, у світі з синдромом Дауна народжується кожне 700-е немовля. Генетичний збій відбувається незалежно від способу життя батьків, їхнього здоров’я, звичок і освіти. Попри складнощі ментального здоров’я, ці люди можуть абсолютно нормально адаптовуватись до суспільства, якщо наполегливо займатись з ними  з періоду раннього розвитку.

Єва Райська

Медіа Дрогобиччина №2 (32) від 02 лютого

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *