Чи почувають себе потрібними люди із синдромом Дауна?

Сьогоднішнє суспільство стає більш свідомим та толерантним до вразливих верств населення. Або радше все залежить від нас. Якщо країна ще поки не дуже готова на належному рівні забезпечувати усіма потрібними умовами життя людей з особливими потребами, тоді відповідальність за цю верству населення беремо на себе ми. Адже своїми вчинками та прикладом ми показуємо, наскільки держава готова або ж неготова боротись за належні права, наприклад, для людей із синдромом Дауна. Мене  переконливо втішає той факт, що бодай у нашому місті вони можуть відчувати себе  потрібними, а отже, жити трохи комфортніше – як повноцінні мешканці. Хоча перешкоди для них все ж існують донині.

У місцевому Благодійному Фонді «Карітас» вже багато років діє центр для дітей та молоді з обмеженими фізичними можливостями – «Дивовижні Долоні». Соціальні працівники центру відмінно виконують свою важливу місію – навчають їх адаптовуватись до теперішнього суспільства,  розвивати власні здібності та навички. Тут вони вміло та майстерно займаються ручною роботою. Потім виставляють власноруч зроблені роботи на різноманітні аукціони, а на отримані кошти з продажів, можуть придбати для себе книгу, чи навіть  матеріали для роботи.  

Я прийшла, аби поспілкуватись з кимось із вихованців соціального центру, а вони у відповідь –  втішено вітають мене як свою гостю. Ми розпочинаємо розмову  у затишній невеличкій майстерні, де зберігаються усі їхні роботи.

Я дев’ять років займаюсь вишиванням ікон, роблю намиста і ще багато інших гарних виробів із бісеру. Це все завдяки центру «Дивовижні Долоні»,  — каже мені один з вихованців  Мирон. – Ми випалюємо,  малюємо на склі. Це чудове хобі, скажу я вам. Я ніколи не вмів цього робити, але тут мене навчили. Щоправда, я ще з дитинства любив займатись рукоділлям. Завдяки Карітасу я навчився читати. Тепер дуже люблю читати книги.

– Як минає твій звичний день, коли ти залишаєшся вдома і не йдеш на навчання?

Допомагаю, звісно, мамі куховарити. Цю справу я теж люблю. Та й з друзями бачусь, вони часто приходять до мене в гості, а я до них.

Єва Райська

Продовження читайте в Медіа Дрогобиччина №2 (32) від 02 лютого

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *