Жити – не вмерти

Кажете, шо дорого стало жити? А вмерти? Та то, я вам скажу, коштує ше дорожче, люде! Але, би’сте знали, жи найліпше вмирати так, би ніхто не знав, не чув і не видів. Рррррраз – і заштивнів. Сидиш си в кріслі, не дихаєш. А всі думают, шо ти спиш, ходєт докола, махают ті руками:

– Як ся маєш? Здоров!

А ти вже ніяк ся не маєш, і не то, шо не здоров, – ти такій собі сидиш і шо раз, то  твердіший сі робиш. Як той таборек, на котрім спочиваєш. То вже  потім зачнут тя штуркати, бити по писку, нагла поміч приїде, мєнти… Але ти то маєш в носі. Бо ти вмер. А шо ніц нікому не сказав, то такє. Три дні поплачут, та й перейде.

Всьо сі мінєє в тім світі, всьо. Єден такий купив си катафалок чорний з великими вікнами  і на польськіх бляхах і типерка має бізнес шокапєц. Як весілє, то він замість номерів табличку ставе “Наречена” або “Вперше – не востаннє”. Потім пару кольорових шаріків, ляльку на капот – і впірьод!  Треба трупа везти? Без питань! Спереду чіпляє “Не турбувати”, а зизаду – “Земля пухом” чи “Амінь”, хрест на дах – і погнав! Жаден поліцай тя не спинит. Колись ми навит пообіцєли, шо відвезут в остатню путь задурно! Ага, ніби  я буду про то знав? Та й тоді вже буде паралельно: чи везут мене ЗІЛом з деревляними бортами, шо сі теліпают на кажній ямі, а чи мерцидесом, га? Духовий оркєстер, люде, вже тиж нікому не тре, як раніше. Но бо люде врешті зрозуміли, шо покійник і так нич не вчує, навит, як му АС/DC на поминках заграє. У вічність тиж відходят і плястікові вінки багаторазового використання. Все частіше живими квітами могили посипают. Бо з тих неживих – жадного прибутку! Носєт їх з могили на могилу, тіко лєнточки сі переписуют. І ритуальні гендлярі з того нич не мают.  А поминки? Поминки нині вже не ті. Колись після пятої-шостої шклянки люде вже зачинали анікдоти розказувати. А теперка шо? Потєгнули сотку – і по хатах. А були чєси, коли такі заходи плавно переходили в танці і беспорядочні інтимні ігрища.

За совєтів, люде, був такій випадок. Якось вночи їхали бориславскі мєнти з Дрогобичє, куди відвозили на тимчасове зберігання якогось злочинцє. О! І біля залізничного переїзду увиділи ше єдну мєнтовску машину, а біля неї дивні рухи стражів правопорядку. Ну, вони мруґнули фарами колєгам, троха проїхали, спинилисі та й пішли тишком подивитись, шо там сі робит. Оказалосі, шо дрогобицкі на своїй землі обнаружили трупа і, жеби не розслідувати ту справу, вирішили перенести штивняка на територію Борислава. Бориславскі дочекались, поки ті закінчат і спокійно поїдут гет. Потім зробили зворотній маневр і перенесли нещасного на місце старту. Благо, жи тому хлопови, шо замерз насмерть, вже було всьо їдно, де лежєти. Троха від’їхали, дочекались сигналу від свого чергового про подію, яку тому повів “невідомий” з Дрогобичє. Знов під’їхали до місця і констатували, шо штивний знаходиться акурат на земли сусіднього міста. Викликали дрогобицкіх (ті не встигли далеко від’їхати, тому прискакали швидко) і з почестю передали їм зовсім мертвого хлопа. А ті, в свою чергу, вже мусіли везти го, де належит…
Тому завше слід памітати, люде, шо життє наше є фист небезпечним, бо від него мож навит вмерти. І тре відноситисі до него, як до порцелянового слоня, шо стоїт на вашім креденсі. Хухати, дмухати, чєс від чєсу витирати і полокати. І, аби не було з вами жадних колізій, тіштесі життєм, живіт довго, щісливо і здорово. Бо вмерти зара – то великі проблєми для близьких. Воно вам тре?..

 

Завше ваш, Яків Кутовий

                                                                                                      Медіа Дрогобиччина №14 (28) від 17 листопада

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *