Військовий капелан отець Тарас Коцюба: На війні найважче виконувати головне завдання священика- бути поруч

Національна гвардія України — перше військове формування, де впровадили штатне військове капеланство. На сьогодні 38 капеланів підписали трудовий договір і стали працівниками Нацгвардії. Розмову з військовим капеланом отцем Тарасом Коцюбою я планувала давно, треба було лише дочекатися одного з  його нечастих приїздів до мирного Дрогобича із зони АТО.

– Як почався ваш особистий шлях у військове капеланство?

– На Схід я поїхав не одразу. Спочатку був Майдан, і, напевне, саме він став найважливішим і визначальним у моїх подальших рішеннях. Після Майдану я повернувся додому, але зрозумів, що ті емоції, які мене переповнюють, так чи інакше мають кудись «вийти». Скажу чесно: після Майдану була навіть агресія, злоба, бажання силою шукати правди.  Відтак події в Криму тільки додавали жару цій ситуації. Тоді я зголосився в департамент УГКЦ і разом з іншими священиками поїхав до  Криму, де зустрівся з військовими 30 бригади з Новоград- Волинська,  пізніше були й інші: 95 бригада, прикордонники з Хмельницька….Так я і залишився з хлопцями. Після проходження  «курсу молодого бійця» ( я не служив у війську), у липні 2014 року я поїхав в зону бойових дій, щоб замінити одного з капеланів. Так і залишився.

– Чи пам’ятаєте свою першу ніч в зоні АТО?

– Пам’ятаю, звісно. А ще часто згадую ніч  в Херсоні, коли лежав в полі просто неба – там небо, до речі зовсім інше, ніж у нас,- таке воно насичено синє, і зорі такі яскраві, – ми тоді з хлопцями роздумували над сенсом життя. Всі розуміли, що рано чи пізно кожен з нас побачить справжнє обличчя війни. Тож ми говорили про те, чому ми зараз тут і чого ми шукаємо. Мені пощастило: мій батальйон складався в більшості з контрактників – мотивованих людей, які свідомо обрали професію військового. На запитання:  «Для чого я тут?» ми усі мали одну відповідь: «Заради своєї сім»ї, дітей, батьків та друзів». Це було для нас найсильнішою мотивацією у важкі часи. А щодо першої ночі в АТО, все було банально – йшов сильний дощ, звуки пострілів, метушня, плач. Було дуже неспокійно: ми очікували обстрілу, тому спали в повній бойовій готовності.

– Я давно хотіла спитати військового капелана: на війні у бійців які стосунки з Богом?  На полі бою  у важкі моменти вони знаходять Його чи, навпаки, зневірюються, бо не знаходять пояснень смерті, несправедливості, знищенням на війні?

– Це дуже складне питання. Є крилатий вислів про війну, на якій не буває атеїстів, але все дуже особисто. Ми в більшості думаємо, що віра – це ходити до церкви, сповідатися, жити євхаристійним життям, шукати Бога. Наша віра здебільшого катехизована. Але коли йдеться про віру військових, то це значно ширше поняття. Безперечно, всі вони у щось вірять – хтось у Бога, дехто у надприродну силу чи свого побратима, ще інші- в талісман, що йому подарувала мати або оберіг від волонтерів. Розумієте, коли ми говоримо про віру на війні, треба бути дуже делікатним. Безперечно, у всіх є одна спільна віра – повернутися додому.

– Шлях військового капелана, який ви обрали, – дуже непростий. Що для вас найважче у цій справі?

– Найважче виконувати своє головне завдання – бути поруч. Капелан має гасло, яке за останні чотири роки себе виправдало цілковито: просто бути поруч. Саме в цьому полягає найбільше випробування, адже бути поруч з людьми на війні, коли виявляють себе гріховність, недосконалість та  справжній характер, буває важко. Нести добро, віру в Бога, любов справді буває важко. Безперечно, коли йде обстріл, моляться всі- навіть колишні замполіти, але напруження минає, і людина знову забуває про Бога.

– Поширеною є думка, нібито в зоні АТО перебуває чимало священнослужителів. Наскільки це відповідає дійсності і чи є зараз потреба у військових капеланах?

– Це все –  процес, який розпочався  і триватиме, на мою думку, ще довгі роки. Чіткого розуміння, як усе повинно бути немає і сьогодні. Є стратегія, обрана державою, за зразок взяли принцип  НАТО – там  ніколи не було так званих «замполітів», але завжди був присутній капелан. Зараз є проблема: багато офіцерів виконують ці ще радянські функції, та й  загалом ЗСУ- це та ж радянська армія, тільки в інших одностроях. В головах ще сидить совок, і має пройти немало часу, аби це змінилося. Звісно, капелани також до кінця не знають, як робити все правильно, так само як  і військові не до кінця знають, як нас сприймати. Якщо 2014 року було дуже багато священиків, які залишали парафії  і їхали на фронт аби підтримати бійців чи привезти допомогу від парафіян чи волонтерів, то 2016 року постало питання про відповідну форму цього процесу, яка б у майбутньому стала офіційним служінням священика на війні. От тоді і  відбувся певний злам, адже дуже мало отців хотіло бути з нашими воїнами, тим більше, коли постало питання про офіційне працевлаштування священиків та введення їх у  військовий штат. Зараз проблема – ми, я маю на увазі УГКЦ, –  не можемо навіть дати тієї кількості духівників, якої потребує армія. Можливо, це частково пов’язано з тим, що священики не до кінця розуміють свої обов’язки на війні: армія хоче від нас виконання функції психолога та зв’язкового з цивільним населенням, а вже потім священика. Натомість церква з цим категорично не згідна.

– Ви й надалі бачите себе військовим капеланом чи все ж таки хотіли б повернутися до колишнього життя?

–  2014 року я усвідомив, що, як батько трьох дітей, маю посісти  своє місце на війні та виконати свій священний обов’язок захисту рідної землі. Брати зброю до рук я не маю права, моя зброя – це хрест, Євангеліє, Святі Таїнства, освячена вода. Процес затягнувся. Залишати зараз бійців, які нам довірились і нас потребують, було б великою зрадою особисто для мене. Я не можу цього зробити. Сьогодні я просто чекаю завершення війни. Чи буду я потім продовжувати це служіння, – не готовий дати відповідь зараз, скажу чесно. Не все так просто. Знаю єдине: нині залишити  хлопців і поїхати із зони бойових дій я не готовий.

РОКСОЛАНА БУЯК, Медіа Дрогобиччина №8 (22) від 23 серпня