Олег ІЛЬЧУК: «Якби не волонтери, я б уже зараз з тобою не говорив…»

Світлина, розміщена нижче, довго прикрашала один із тематичних дрогобицьких біг-бордів. Я завше проходила повз і  тихо пишалася: «Я його знаю. Боже, вбережи». Олег Ільчук – солдат 80-ої десантно-штурмової бригади і, попри юний вік, уже досвідчений воїн. Товариші з передової обдарували Олега позивним «Росомаха» – за талант виходити цілим зі страшних обстрілів. Як і усі справжні десантники, яких я знаю, Олег не любить довго говорити про війну. Пройшовши Слов’янськ, Щастя, Луганський аеропорт, Первомайськ та інші гарячі точки, він зовсім не вважає себе героєм. А я вважаю, що ми маємо знати своїх захисників в лице. Бо воістину – герої серед нас.

– Олеже, як давно ти в АТО?

– Я підписав контракт у 2013 році, ще до початку бойових дій. Тоді мріяв стати офіцером. Щоправда, армійська реальність швидко розчарувала. Я не побачив  нічого з того, що показують у фільмах, а ще – не було жодної реальної бойової підготовки. Майже весь час ми проводили зі швабрами чи віниками в руках. Пригадую, ще сміялися з хлопцями: якщо почнеться війна, ми прийдемо і підметемо дорогу перед ворогом. Тоді, звісно, ніхто не знав, що війна почнеться, ще й так скоро…

– Тобто інформація про те, що українська армія роками просто занепадала, правдива?

– Цілком. Не беруся стверджувати: чи то всі були такі безпечні, чи це робилося свідомо. В будь-якому разі, ми не стріляли, не тренувалися, не вчилися. До АТО автомат у руках я тримав лише раз: складаючи присягу. Добре, що мав деякі навички стрільби ще з цивільного досвіду, з полювання. Порівняно з тим абсурдним часом, зараз контрактників справді чогось вчать перед розподілом по частинах. Що стосується моєї підготовки… Біда моментально навчила.

– Чи змінилася армія зараз?

– Звичайно, з початком війни усі почали «рухатися» і щось робити. Але деякі речі зашкарублої системи моментально не зміниш. До солдатів досі ставляться, немов до рабів. Саме через це нелюдське ставлення багатьом хочеться звільнятися. Не відбувається законної щотримісячної ротації воїнів. Інколи за півроку служби тобі не дають і 2-3 днів, щоб побачитися з рідними. Десантники не з тих, що прагнуть пересидіти весь термін контракту десь в тилу. Але люди втомлюються. З часом зникає здоровий страх і притуплюється інстинкт самозбереження. Це дуже  недобре – тримати таких людей на фронті.

– Можна сказати, що зараз усі вже звикли до війни. Ти це помічаєш?

– Так. На початку було більше інтересу до всього, що відбувається. Зараз, на жаль, запанувала масова думка про те, що війна «десь там». Мало хто замислюється: те, що вона там, а не тут, є чиєюсь заслугою.

– Які труднощі життя атовця можеш виділити?

– Мало того, що ти воюєш на передовій, мусиш воювати ще й в тилу. Якось дико, коли заходиш у громадський транспорт, показуєш посвідчення учасника бойових дій, а у відповідь чуєш: «Мені байдуже, оплачуй проїзд. Я тебе туди не відправляв…» Вихід є: не мовчати і відстоювати свої права. Розповсюджувати інформацію, викликати поліцію, піднімати галас, коли бачиш, що порушують закон. Тут важлива і роль ЗМІ, які висвітлюють такі проблеми. Махінації – і в тилу, і в АТО – бояться журналістів.

– Махінації в АТО: про що йде мова?

– Про це можна говорити дуже довго. Загалом, усе якось так брудно, непрозоро. Починаючи від видачі форми, завершуючи продовженням контрактів на незрозумілих підставах…

Трапляються скандали, коли волонтери щось виділять, хтось почне це перепродувати, – і в результаті амуніція повертається до тих самих волонтерів, – так викриваються злочинні схеми. Ніхто не втрачає нагоди підзаробити навіть на війні. З’явилося чимало приватних фірм, що втридорога ремонтують двигуни чи цілі БТРи. Мабуть, їх власники думають, що треба заробити на державі, поки є змога. Але ж це не лише державні гроші, половина з них – кошти, які важкими зусиллями збирали волонтери.

Я не буду стверджувати, хто і скільки вкрав, – за руку нікого не впіймав. Але іноді почуєш краєм вуха в новинах, скільки фінансів виділилося на армію, і думаєш: якби усе до копієчки тратилося чесно за призначенням, ми б ходили ледь не в золоті… Звісно, є еліта, забезпечена усім і навіть більшим, – маю на увазі Нацгвардію. Але так собі мислю, що люди, які на передовій, потребують більше за тих, хто майже постійно на третій лінії і лише позує для телебачення.

– Тобто технічне забезпечення на передовій змушує бажати кращого?

– Боєприпаси і все інше привозять, хоча я б не сказав, що в достатній кількості. Є багато неробочої техніки, трапляються старі автомати, що стріляють через раз. Така собі лоторея ціною в життя. Поклавши руку на серце, можу сказати, що якби не волонтери, я б уже, мабуть, з тобою зараз не розмовляв. Вони привозять техніку, харчі, амуніцію. А ще – дитячі малюнки та інші речі, які справді надихають. В АТО дуже бракує українського радіо, телебачення. Тому таким рідним звісточкам дуже радіємо. В ті рідкісні часи, коли я в частині, а не на передовій, завжди слухаю «Твоє радіо» – і на серці стає радісно. Бо в АТО все лише російське. Вмикаєш і розумієш, що війна – то не випадковість, що людей зомбували роками…

– Яка ситуація на фронті зараз?

– Як гатили, так і гатять. Порівняно з 2014 роком, стріляють з меншого калібру, хоча про цілковиту тишу мова не йде. Але після важкої артилерії стрілецька зброя – то вже як відпочинок для солдата…

– Ти так спокійно розповідаєш. Наче мова йде не про речі, від яких помирають…

– До всього звикаєш, і до смерті також. На фронті каліцтво, смерть – часті гості. Ти не лише дивишся на ці речі, а буквально тягнеш смерть на собі – у вигляді тіл своїх товаришів. Поблизу Луганського аеропорту нам зустрічалися окопи, де з 10 людей виживав один. Коли витягуєш такого «щасливця» з-під неживих тіл, немає часу оплакувати втрати. Коли лежиш у відкритому полі під обстрілами, немає місця для шоку від смерті. Так, до всього звикаєш…

– Ти шкодуєш, що підписав контракт?

– Ні. Мені шкода, що я вже значно переслужив свій термін, – це так. Ротація має відбуватися не лише документально, а й практично. Значно більше хлопців підписували б контракти, якби були встановлені чіткі терміни служби. А загалом – ні, не шкодую. Можна сказати, що я йшов в армію дитиною, а вийшов дорослим чоловіком. Зараз зовсім інші цінності. Так дивно інколи з того, що люди під мирним небом вважають проблемами абсолютно несуттєві речі…

– Що можеш сказати про дії влади?

– Важливо розуміти, що від одного Порошенка все не залежить. Є ще Верховна рада, місцеві та сільські самоврядування, зрештою, – кожна людина, яка щодня вирішує долю своєї країни. Я думаю, проросійських людей у нас навіть більше, аніж в Москві. От тільки в Україні чомусь часто чуєш: «Треба розстріляти депутатів!». Я б сказав інакше: розстрілювати треба корупціонерів на всіх рівнях, – так, як це роблять у Китаї (Китай знаменитий розстрілами чиновників-хабарників. З 2000 по 2010 рр. у Піднебесній розстріляно за корупцію близько 10 тис. чиновників, – авт.).

– Що ти хотів би сказати нашим читачам наостанок?

– Не забувайте, що йде війна. Вона не «десь там», а в нашій країні. І воюють, стріляють, стають інвалідами не абстрактні супергерої, а звичайні хлопці. Ми не хочемо якоїсь особливої подяки чи слави – лише адекватного розуміння людей того, що насправді відбувається.

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *