Волонтерка з Італії Леся Цибак: «Я є Українка, націоналістка, «правий сектор»

Наша розмова відбулась ще … влітку. Але якось «руки не доходили» написати – то половина набраного тексту дивом дивним щезла, то акції, то вибори.

А тепер вона – оця розмова – «ходить» за мною. Вочевидь, саме час розказати про неї усім вам.

Моя співрозмовниця – корінна дрогобичанка, яка уже тривалий час мешкає в Італії. Принципова, затята, як сама каже, націоналістка-«правий сектор», Волонтерка з великої літери Леся Цибак.

Мабуть, не знайдеться на Дрогобиччині, і не тільки, волонтерів (що займаються медзабезпеченням воїнів), які не знають пані Лесю. Десятки-сотні коробів з ліками – кровоспинним, антибіотиками, вітамінами, протизастудним та ін.. ця чудова жінка зібрала і передала в Україну – в госпіталі, на передову. Дуже сором’язлива. Каже, що не робить нічого надзвичайного, просто просить, збирає, і має в Бога щастя що оточують її чуйні люди, які відгукуються на заклик про допомогу.

Ми сиділи в затишній кав’ярні і розмовляли про все – про життя, Україну, війну. Розмова – Вашій увазі.

–       Поїхала за кордон як всі їхали – бо треба було за щось жити, – розповідає Леся Цибак. – Працювала спочатку в сім’ї, в них і жила. «Напочатках» роботи з заробітчан ніхто квартири не винаймає – дорого дуже. Потім вийшла заміж, відтак розвелася –  життя не склалося. Тепер майже розлучена – в нас  там цей процес триває 5 років, оскільки це я подала на розлучення. Дозвіл на проживання в Італії маю, дозвіл на працю там маю, фактично, вже до  смерті . Не маю, щоправда, італійського підданства. Але воно мені й не потрібне. Може, треба було зразу думати, поки в країні війни ще не було, хто зна. Але, з іншого боку, воно мені не потрібне – я українка, націоналістка, в мене тато малою дитиною був виселений в Сибір, батьки мої націоналісти, і я – така ж, «правий сектор» (сміється)

–       Слідкуючи за Вашою діяльністю, бачила, що Ви, окрім того, що передаєте допомогу сюди, в Україну, проводите також різноманітні проукраїнські акції…

–       Мені їсти не дай – а дай акції проводити (сміється). От тепер, коли їхала сюди, в Україну, в Чопі побачила величезні корки. Це перше число, багато бусів, кожен норовить проскочити швидше, бути хитрішим за іншого. Це при тому, що знаємо якою ціною… Що знаємо, що не тут треба захищати кордон і не тут показувати  свою «крутість». Їдь на другу сторону, на схід, там теж є кордон – і там «показуй» що ти вмієш. А тут деякі хитрі наші хлопці-шофери хотіли  без черги проїхати, це попри те, що інші люди в корку по 12 годин вистояли! Тож  там організувала людей, зробила 4 «блок-пости» і пильнували. Бо як з ними інакше? Приїхала угорська міліція – і ще мене підтримала (сміється)

–       А які акції Ви в Італії проводили?

–       Ой,багато. Ще як був Майдан… З перших днів не знала що в Італії створено теж Майдан, в Мілані. Коли довідалась – через Руслану Лижичко вивідала хто організовує, і почала долучатись. Ввійшла  в русло. Ще коли Янукович був при владі – писала на простирадлах  плакати. Ми брали двоспальні простині, різали на половину, вночі  на суботу малювали-сушили, а в неділю йшли Майдан робити.. Після так званих «законів 16 січня» з’явилось «В нас не буде бандюковицьких законів» або «Януковичу в нагороду – третю ходку від народу». Були акції після анексії Криму. Багато різного мало місце…

   

–       Багато учасників було?

–       Постійних – чоловік зо триста, потім виходило до 500, а потому пішло на спад. Всі думали що Майдан уже своє зробив і в один день з чорного все стане білим. Але так не буває. Тому,коли почалась агресія, Майдан по-новому почав свою роботу – на основі Майдану було створено «Спілку відродження України», до якої входжу потепер. Водночас, кожен із нас з часом знайшов себе у тій чи іншій діяльності – я по ліках, моя коліжанка – по дітях загиблих воїнів та малозабезпечених, і т.д. і т.п. Спочатку ліки так збирала, «на віру». Потому все частіше стали питати за документи, підтверджуючий папір. Тож стала офіційним волонтером  БФ «Нова країна», з  папером (сміється).

–       Складно «працювати»-волонтерити?

–        За час свого проживання в Італії познайомилась з великою кількістю аптекарів, які, коли просила, віддавали ліки без націнки, подекуди без рецептів.  Трохи важко буває працювати з тими, кого не знаю, бо люди чули що в нас АТО – і доводиться показувати фото, відео, доводити що в нас війна. Виникають проблеми з транспортуванням, часто кажуть «ліки не перевезеш – поки не будеш мати «криші»…

–       З числа українців, які працюють в Італії, який відсоток є активними, дієвими патріотами, а який – байдужі?

–       Напевно, половина на половину. Деякі люди від мене вже втікають (сумний сміх). Жіночки, що  доглядають старших людей, по дві години щодня — з 2-ї до 4-ї – сидять в парках. І я в цей час ходжу по парках, розказую, показую – фото солдат на фронті, в госпіталях без ніг, які жити хочуть, але перев’язані якимись шматами, бо навіть бинтів деколи бракує. І ото показую, деколи 5 євро хтось і дасть. Зразу пишу до списку. Є такі люди, які кажуть, що й так дають, що мають своїх волонтерів або знайомих чи родичів в АТО. Є,  які кажуть, що «Я маю свої проблеми, бо мій син будується». Кажу їм: «Пані, як ваш син вибудується – ви в ту зайдете, чи вам може путін вже буде в тій хаті сидіти?». Різне буває. Багато є зневірених, які раніше більше допомагали, а зараз десь втомилися …Тому доводиться щораз по-іншому діяти. Треба йти, там, де дають. Італійці можуть дати. Треба їх переконати, показувати, доводити – і буває результат.

–       Ви на нетривалий час приїхали в Україну. Які Ваші враження?

–       Сумні. Я тут хвора роблюсь. Мене душа болить за нас. Мені шкода що в нас все отак… Там я дітей доглядаю, вечері готую – і можу сама себе нормально утримати. Якби той їхній побут, ті умови, зарплати перенести сюди – то ми з нашим менталітетом були б першою країною в світі, мали б все. А так… Навіть от на наші маршрутки дивлюсь: вся мокра виходжу, іноді замаститись можна. А там – чисто, кондиціонери, їдеш комфортно, людиною себе відчуваєш, а не бидлом, яке везуть в консервній бляшанці і ще вигляд роблять що то тобі величезну послугу зробили.  Там відношення продавця чи будь-кого іншого – шанобливе. Бо ти є людина!

–       Дійдемо ми до цього?

–       Дійдемо! Але треба також самим в собі змінитися. Як ото вже розповідала  про кордон: чому я поважаю інших і стаю в кінець черги, а хтось норовить бути хитрішим, сам свого ж здурити? Ми хочемо України – мусимо самі почати змінюватися, а потім все інше зміниться. Бо як всі би стояли в тій черзі як належиться – то вона швидше б йшла. Кожен має з себе почати, а не в когось вимагати «Ти нам зроби». Не буває такого, ми повинні зробити.

Марія Кульчицька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *