Я не хочу щоб мене прокляли. А ви? А вас?

Я не хочу щоб мене прокляли. Не хочу…Так, я не була на Майдані у криваві 18-20 лютого. Так, Я НЕ БУЛА НА ПЕРЕДОВІЙ

Але я бачу очі дітей, які стали сиротами… Я бачу очі вдів. Я бачу очі осиротілих батьків.

Що там? Там біль. Там сум. Там розпач. Там розпука. Там питання «За що?» Там прихована надія що бодай недаремно.

А чи не даремно?

Скроплений кров’ю шанс на зміни – колосальний шанс, за яким – …. зойки вдів, діти, що більше ніколи не побачать татка, матері, які клали у труну своїх покатованих війною синів. За яким – тисячі хлопців без рук і ніг.. За яким – тисячі непохованих героів..
Сьогодні в могилах перевертаються «небесники» і полеглі воїни АТО. Бо, мабуть, залишившись живими, вони б діяли. А так.. А так – просто безсило спостерігають. Як безсило бездіємо ми.

А уявіть: відкрилось Небо, розгорнулася земля – і вони встали. І дивляться в очі кожного з нас – так пронизливо, що аж мурахи в кістках. Так питально, що соромно і хочеться голову в асфальт сховати. Так зневажливо, що виникає бажання померти на місці. А не виходить. І оцей погляд, цей погляд…..
Бо вони полягли. Їх молоді тіла уже не відчувають, лише душа волає про помсту і справедливість.

А що ми? А ми – з амбіціями.. Ми забули – якою ціною. Ми неначе подуріли…

Колись їх діти виростуть – і дивитимуться на нас зі зневагою. Вони ненавидітимуть Україну, яка забрала у них тата, але так і не стала матір’ю. Вони проклинатимуть нас – тих, в чиїх руках сьогодні доля країни – за слабодухість і амбіційність, за пристосуванство, за те що ми – не великі духом, а так-собі, дрібні хохли. Бо не зуміли домовитися поміж собою і почати спільно діяти, бо не боролись за справедливість, а боролись кожен за себе, бо не захищали їх – а будували своє майбутнє. На кістках їхніх татів. Своє, особисте, не країни…

Я не називатиму імен, течій, рухів, активістів, політиків. Зараз ні, не називатиму. Хай кожен побачить тут себе.

Ще раз прошу – відкиньте амбіції. Наші амбіції поховані в їхніх могилах. Їх не повинно бути. Взагалі. Жодних. Ні у кого. Лише – Україна. За яку сьогодні тисячі молодих пацанів гниють у могилах… Цього мало?

… Я не хочу щоб мене прокляли. А ви? А вас?

Марія Кульчицька (Репецька)

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *