Спогади про отця Василя: Духівник-Друг-Керівник

Бог перетнув наші дороги 2008 р., у Дрогобичі. Після повернення з Італії, де отець Василь Поточняк упродовж 11-ти років служив, працював, координував, збирав українців у громади, яких близько сотні за цей час було утворено, – його було призначено Головою молодіжної комісії СДЄ у Дрогобичі.

Попередньо, ще у 90-х роках, о. Василь також очолював цю Комісію у Дрогобичі.

Мене вразила його уважна, вдумлива, усвідомлена і наче викарбувана молитва. Кожне слово Літургійної молитви було наповнене змістом і повнотою. Це було звернення до Когось особливо Йому дорогого.

 

Літургія у Молодіжному центрі…

З молитви почалось наше знайомство.  Під час Літургій видно було, як він вслуховувався у спів різних людей, котрі приходили на молитву. Якось одного разу, в кінці Літургії, о. Василь вказав на кількох осіб і запросив їх на першу репетицію хору. Він був нашим першим диригентом. Пригадую, як ми упродовж п’яти хвилин вчились на замах його руки разом починати і завершувати співати всього лише одне слово – «Амінь». Після цього він сказав: «Так працюйте і далі, Іванко», – і пішов.

Так утворився спершу Молодіжний ансамбль, котрий супроводжував щотижневі Літургії, Хресні дороги, відтак Літургії на Сарепті, потім – хор на Міжнародній пішій прощі родин мігрантів «Самбір-Зарваниця». Отець завжди добре відчував: що, коли, кому і як довірити. 

Наше спілкування розвивалось у трьох площинах: духівник, приятель і роботодавець. Спробую через слова передати кожен  із цих досвідів. 



Духівництво

Це була особа надзвичайно чутливої і ніжної душі, хоча зовні, для багатьох, він виглядав строгим і серйозним священиком. о. Василь мав гостро розвинений дар слухання людей. Він чув те, про що не говорилось. І молився, багато молився за того, кого провадив. Цікавився життям, думками, реакціями, проблемами різного характеру, підштовхував побачити в собі Божі дари і робив усе для того, щоб  розвинути їх. Він умів бути з людиною, котру провадив духовно, увесь час, незалежно від відстані.

Його даром для мене були часто повторювані слова: «Плекайте радість у душі і дійте  в любові в кожній миті  свого життя. По вкладеній любові у зроблене, навіть щось дуже мале,  Господь нас виправдає».

«Якщо у серці смуток і тяжко – не дивіться, що кажуть, чи як судять люди –  дивіться на небо… Найбільший дар від Бога людині – це небо в душі. Це можливість бачити, чути, вдихати повітря, ходити ногами по рідній землі і славити Господа на кожному місці. І хоч, здається, що це мить, але, так часто повторювана, вона складає наше життя. Робіть маленькі речі з великою любов’ю і радійте малим речам», – не раз повторював він це у розмовах.

 

Приятельство


Отець Василь умів бути другом. Це було інше спілкування: невимушене, безпосереднє, завжди з гумором. Він ніколи не залишав жодну людину, з котрою Його зводив Бог. Він цікавився: як ти живеш, за що ти живеш, що у твоїй душі.

Востаннє, коли відвідувала його в Італії в часі хвороби, бачила його незламний дух і віру, бажання віддати все Людині для її духовного зросту. Він ніколи прямо не висловив свою радість від зустрічі, чи вдячність. А навіть у хворобі хотів бути до кінця собою. Свою радість і подяку висловлював  дуже творчо – піснею, яку там, в Італії, знали тільки ми.

Мабуть, о. Василь намагався врахувати особливості кожної особи, з котрою приятелював. Тому усе, що він організовував, що робив для молоді, –  мало відблиск, або його почерк із врахуванням не лише його пропозицій, а порад та смаків тих, кому довіряв. З цих приятельських, довірливих стосунків між нами почала розвиватись і народжуватись співпраця, котра була уже дещо серйознішим етапом, набагато вимогливішим.

Співпраця

У роботі о. Василь був вимогливим передусім до себе, відтак до тих, з ким хотів працювати. Під час роботи в Молодіжному часописі «З любов’ю у світ» були різні робочі моменти, здебільшого дуже конструктивні, цікаві, але й були дискусійні. Не раз мені доводилось тричі переписувати статтю, щоб, як він казав, – читалось на одному диханні. Це він вчив мене писати для друкованих видань, фотографувати і літургійного співу. Однак коли йшлося про приятельство, чи духівництво, – це ніяк не впливало на цю сферу спілкування. У нього завжди було оте розмежування: духівник, друг, роботодавець. Такий його підхід до людини був чимось новим для мене, унікальним, дуже незвичним і ефективним: впорядкованне, розмежоване спілкування. Того, хто міг «витримати» його ритм і стиль роботи, – о. Василь поступово впроваджував у дуже цікаве творче креативне середовище, яким була праця з цим священиком.  Ця співпраця потребувала духовної, психологічної  і  фізичної витримки, але це був надзвичайно цікавий, пізнавальний і розвиваючий досвід.


Дякую Тобі, о. Василю, за цей духовно-пізнавальний вишкіл життя. За те, що Ти умів бачити у людині найкраще і допомагав їй самій це побачити і розвинути. За те, що не слухав збоку, а слухав у правді. Особливо дякую за Твою молитву особисту і нашу спільну – з Літургії почалась наша спільна дорога свідчення Бога. Дякую за Твою неодноразову жертву за мене на прощах і велике серце, сповнене любов’ю до всього Божого творіння.

«Не озирайсь по боках, не слухай, що говорять пообіч люди, а шукай Господа і в усе, що робиш, вкладай любов», – це був рефрен його Слів до мене.

Нехай Бог оселить Твою душу, дорогий о. Василю, «в місці квітучому, нев’янучому, де всі святі спочивають. Амінь». 

З любов’ю і вдячністю

Твоя духовна дитина, співпрацівник Іванна Рижан