«Я вас дуже сильно люблю»… — пам’яті Петра Біласа, вчителя, спортсмена, Героя
Розповідь присвячена світлій пам’яті трускавчанина Петра Петровича Біласа, вчителя фізкультури і предмета «Захист України» Гімназії №3 імені В’ячеслава Чорновола Дрогобицької МР, тренера з вільної боротьби СДЮСШОР «Веслярик», офіцера, молодшого лейтенанта, командира мінометного взводу військової частини А4220 (позивний «Спортсмен»).
Джерело: Департамент освіти і науки Львівської ОВА у межах циклу про освітян, що стали на захист України.
Мирне життя: педагог, тренер, наставник⠀
Петро Петрович Білас народився 25 лютого 1994 року у Трускавці в родині педагогів: батько – Петро Львович – вчитель фізичної культури у НВК «СЗШ №2 – гімназія», Заслужений тренер України, тренер з вільної боротьби, вихователь чемпіонів та призерів чемпіонатів України та світу, почесний громадянин міста Трускавця, а мати – Валентина Григорівна – викладач вищої категорії, лауреат міжнародних та всеукраїнських конкурсів, працює у Дрогобицькому музичному коледжі ім. Василя Барвінського, де викладає академічний спів, постановку голосу, культуру мови, а також веде концертно-виконавську та педагогічну практику.
⠀З дитинства Петро був дуже активним, вирізнявся з-поміж однолітків своєю наполегливістю та любов’ю до спорту. Навчався у НВК «СЗШ №2 – гімназія» м. Трускавця та водночас займався вільною боротьбою у Спеціальній дитячо-юнацькій школі олімпійського резерву «Спартаківець».
Петро неодноразово перемагав на змаганнях національного та міжнародного рівнів, виконав норматив «кандидата в майстри спорту України» з вільної боротьби. Ще під час навчання у середніх та старших класах його було визнано найкращим спортсменом міста та нагороджено відзнакою міського голови. На всіх урочистих подіях школи та міста він був незмінним прапороносцем Українського прапора.
⠀Після закінчення школи, у 2011 році, вступив до Івано-Франківського фахового коледжу фізичного виховання, який закінчив у 2013 році зі ступенем молодшого спеціаліста. Далі продовжив навчання у Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського, де у 2016 році здобув ступінь магістра за спеціальністю «Фізичне виховання».
⠀Після університету Петро проходив строкову службу в армії, де проявив себе як цілеспрямований та дисциплінований військовослужбовець. Активно займався спортом, брав участь та перемагав у різних спортивно-масових заходах, а також тренував інших військовослужбовців, готуючи їх до змагань, на яких вони здобували призові місця. Був нагороджений знаком «Воїн-спортсмен» та грамотою за сумлінну службу.
⠀Повернувшись додому, Петро став працювати вчителем фізичної культури та предмета «Захист України» у Гімназії №3 ім. В’ячеслава Чорновола Дрогобицької МР, а також розпочав свою кар’єру тренера з вільної боротьби у Трускавці. Його вихованці здобували перемоги на змаганнях різних рівнів. Діти його дуже любили, бо він був дуже доброю і життєрадісною людиною, і діти тягнулися до нього.
⠀Він став для молоді прикладом сильного, відданого і справедливого наставника, якого вони прагнули наслідувати, який об’єднував навколо себе однодумців – достойних, розумних людей, готових працювати над розвитком фізичної культури та спорту Дрогобиччини. Він мріяв і трудився над тим, щоб українці стали сильною та здоровою нацією.
⠀На війні: вибір і служба
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Петро Петрович не залишився осторонь подій, бо йому не була байдужою доля його країни. Він не сховався за «бронею», щоб перечекати, поки країна буде проходити через пекло війни.
⠀А 25 лютого 2022 року, у свій двадцять восьмий день народження, він зробив свій вибір як громадянин і прийняв тверде рішення – зі зброєю захищати свою Батьківщину, свою сім’ю, все, що йому дороге. І наступного ж дня, залишивши попереднє мирне життя, жертвуючи можливістю бути разом із дорогими його серцю людьми, мобілізувався до Збройних сил України.
⠀Він свідомо обрав піхоту. І не просто піхоту, а розвідку – там, де найважче і найнебезпечніше, де для виконання бойового завдання доводиться перетинати «нуль» і заходити глибоко в тил ворога.
⠀Він починав службу як мінометник. Маючи непохитну мотивацію, здобував досвід та зростав у цій війні, ставав прикладом для інших. У вільні від боїв години він не полишав тренування, заохочуючи до них своїх побратимів (за що й отримав позивний «Спортсмен»). Бо знав, що, маючи треноване, витривале тіло, легше буде переносити всі тяготи військової служби: нести на собі важку солдатську ношу, подеколи долаючи й десяток кілометрів, щоб зайти на територію, підконтрольну ворогу, для виконання бойового завдання.
⠀Незламний дух допомагав йому вистояти у найскладніші моменти суворих випробувань. Він завоював собі неабиякий авторитет серед побратимів. А командування, оцінивши його мужність, високі моральні якості та фізичний і організаторський потенціал, скерувало Петра Біласа на офіцерські курси у Військову академію (м. Одеса), по закінченні яких йому було присвоєно офіцерське звання «молодший лейтенант».
⠀Він став командиром окремого мінометного взводу. І деякий час навіть виконував обов’язки заступника комбата.
⠀Петро був бойовим офіцером, не ховався за спинами своїх солдатів, а йшов разом із ними на виконання бойових завдань. Цим він підтримував бойовий дух у своїх підлеглих і заслужив їхню глибоку довіру і повагу. Він дбав про своїх бійців. І тому тепер, згадуючи про «Спортсмена», вони стверджують: «Він – наш найкращий командир!».
Батько пішов слідами свого сина
⠀Через пів року після Петра його батько, Петро Львович, закінчивши курси бойового медика, слідом за сином пішов добровольцем захищати Україну. Він отримав позивний «Левкович» та почав службу у 420 стрілецько-штурмовому батальйоні, який потім увійшов до складу 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша (у 2026 році ця бригада перейшла до складу ДШВ).
⠀Та фронтові шляхи батька і сина не перетиналися: батько воював у Луганській та Донецькій областях (Кліщівка, Бахмут, Богданівка та ін.), а сина доля закидала то в Роботине Запорізької області, то в Херсон, то в Ізюм. Щоправда, обидва заходили на позиції в Бахмут, але це відбувалося в різний час.
Створив живий коридор для бійців, коли смерть дивлася у очі…
На війні смерть завжди ходить десь поруч, і саме у Бахмуті Петро-син опинився на волосину від неї, коли ворожа куля попала у магазин його автомата, що й зберегло йому життя. Тоді доля вирішила подарувати йому шанс.
⠀Там же, у Бахмуті, події склалися так, що ворог майже оточив велику групу наших бійців у кільце. Тоді мінометнику «Спортсмену» було дано бойове завдання – допомогти оточеним. Проявивши особисту мужність і високий професіоналізм, він точною і результативною роботою свого міномета вів по ворогу такий прицільний вогонь, завдяки якому утворився коридор для виходу наших бійців з облоги, що дозволило врятувати не одне українське життя.
⠀Коли хлопці вийшли з цієї смертельної пастки, то стали розпитувати: «А хто такий «Спортсмен»?» і, дізнавшись, потім підходили до Петра, щоб обійняти і подякувати своєму спасителю за врятоване життя.
⠀Петро Петрович Білас був нагороджений відзнакою «Учасник бойових дій», «Грамотою за особливу мужність та самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, патріотизм, високий професіоналізм» та «Відзнакою за Українську силу, волю, честь, відвагу» від Дрогобицької РВА.
Найкраща відпустка: перша і остання⠀
Коли Петру («Спортсмену») надали довгоочікувану відпустку, він разом із дружиною та малесенькою донечкою вирушив у гори. Вони піднялися на Піп Іван (Чорна Гора) – одну з найвищих вершин Українських Карпат.
Там, перебуваючи з родиною серед тиші і хмар, він зміг зачерпнути наснаги, відновити ресурс і знайти внутрішню гармонію (хоча думки про своїх побратимів не полишали його). Ця відпустка виявилася першою і останньою…
Останній бій на Великдень
⠀5 травня 2024 року, на сам Великдень, коли церковні дзвони сповіщали про величне Воскресіння, а його рідне місто красувалося білим цвітом садів й наповнювалося п’янким ароматом яблуневого цвіту, у далекому Старомайорському Волноваського району Донецької області, на понівеченій війною такій же українській землі, Петро Петрович Білас вів свій останній бій.
⠀У цей період війни тут була одна з найважчих ділянок фронту: ворог величезними силами дуже активно наступав на Старомайорське, і був великий ризик прориву фронту. Для стримування цієї навали наше командування туди направило найкращих, найдосвідченіших.
⠀Серед них був і молодший лейтенант Петро Білас зі своїм мінометним взводом. Виконуючи бойове завдання по утриманню позиції, один із його підлеглих опинився у смертельній небезпеці, і Петро, не вагаючись, кинувся рятувати побратима. Та, рятуючи життя свого бійця, він сам потрапив під обстріл та зазнав тяжких поранень голови та руки. Побратима він врятував, але себе не вберіг…
⠀Смертельно поранений серед залитих кров’ю руїн, він линув думками до рідного дому, туди, де на нього з надією чекають найдорожчі на світі люди: донечка, дружина, батьки та брат… Життєві сили покидали його, та він із зусиллям, про яке знає тільки Бог, ще зумів послати дружині своє прощальне смс: «Я вас дуже сильно люблю…».
⠀А бій тривав… І, відбиваючи нескінченні атаки ворога, побратимам так і не вдалося винести тіло свого командира… Воно ще чекає на повернення додому…
⠀Та його невмируща світла душа тепер назавжди із наймилішими його серцю людьми, огортає їх своєю любов’ю та тримає над ними небо. Він віддав усе своє життя до останньої краплі крові заради цієї великої любові до них та до України, про яку мріяв: оновлену, сильну, демократичну та процвітаючу, у якій зростатиме його люба донечка.⠀
Назавжди тридцятирічний…
⠀Україна втратила не лише великого Патріота, мужнього Воїна, а й мудрого і доброго Вчителя, який міг би навчати і виховувати ще не одне молоде покоління (не тільки словом, а й своїм прикладом) бути такими ж мужніми, хоробрими, добрими і патріотичними, як він, і з такими ж високими моральними цінностями. І ця втрата – неоціненна…
⠀Чомусь химерна доля розпорядилася так, що життєвий шлях Петра Біласа обірвався у розквіті його сил і можливостей. Його життя було світлим, але коротким, немов спалах зорі на світанку, та водночас – вщерть наповнене добрими ділами і вчинками, які він залишив по собі і яких би вистачило не на одне життя.
⠀І він житиме в них, ним започаткованих справах, і у своїх вихованцях, яких він навчав мужності та любові до України, і в пам’яті тих, хто знав і любив його. Бо допоки буде жити пам’ять про нього – житиме і він.
⠀Історія цієї війни за Незалежність України ще не написана до кінця. Вона щодня пишеться кров’ю, бо інших чорнил у війни нема.
⠀І свої сторінки у цій багатотомній книзі вже написав молодший лейтенант, командир мінометного взводу військової частини А4220 Петро Петрович Білас («Спортсмен»), який на вівтар перемоги України поклав своє життя.
⠀А також – його батько, десантник Петро Львович («Левкович»), який був тричі поранений у боях за Україну, мужньо пройшовши довгий і важкий шлях солдата, і має на своєму рахунку до 200 виходів на «нуль».
⠀І ще – тисячі таких же мужніх захисників та захисниць, що взяли на себе важку і відповідальну ношу – захищати рідну землю, свою Україну.⠀
Завдяки жертовності і незламності своїх найкращих синів і дочок Україна вистояла і обов’язково переможе у цій визвольній війні. Головне – ніколи не забувати ту високу ціну, яку було заплачено.
⠀Вічна слава і пам’ять загиблим Героям. Вічна шана живим Захисникам і Захисницям України.
Доземний поклін батькам, що виховали своїх синів і дочок такими Патріотами, і тепер несуть у своєму серці і втрату, і любов, яка ніколи не зникне.