Болехівці і люди: як живе культура у селі та хто її творить
Так історично склалося, що буття українського села на Галичині спирається на три кити: церква, школа та народний дім. Довкола цих інстанцій крутяться всі події та обговорення в селі, а священник, вчителі та директор народного дому, зазвичай, не просто знають особисто всіх мешканців, а й часто відають їх найсокровенніші таємниці.
Коли в Україну прийшла епідемія ковіду, одна із цих основ – народні доми – частково втратила свою функцію бути епіцентром життя сільської молоді, а війна у перші місяці повномасштабного вторгнення переформатувала їх у центри волонтерства.
Як живе культура у селі тепер, чи на часі вона, які люди творять її – говоримо з директоркою Народному дому села Болехівці Марією Доскоцькою. Жінка працює тут понад 20 років, перші роки працювала на посаді художнього керівника, відтак уже 18 років як директорка.
«Коли розпочалася епідемія коронавірусу, припинилися дискотеки. Сільська молодь, яка і так має небагатий вибір для розваг, втратила й цю можливість. Маємо в холі народного дому тенісний стіл, то діти приходили грати теніс. Також у нашому селі, в одному з небагатьох у районі, є футбольне поле зі штучним покриттям. А ще запровадили в Народному домі гурткову роботу. Але молодь сумує за дискотеками. На жаль, клята війна позбавила їх цієї радості», – розповідає пані Марія.
З початком повномасштабного вторгнення, коли чи не всі сільські народні доми у нашому краї стали волонтерськими осередками, Болехівці не стали винятком. Життя завирувало-закипіло уже в перш дні після 24 лютого. Пані Марія з колишньою головою сільської ради, а тепер адміністраторкою старостинського округу Іриною Кіс та бібліотекарями організували місцеву молодь і разом виготовили понад 500 ангеликів для воїнів, малювали листівки та жовто-сині плели браслети і сердечка, проводили благодійні ярмарки. Відтак у 2022 році молодь під керівництвом старших наставників у Народному домі зібрала та передала для ЗСУ 9000 грн.
Але й культурне життя села в цей час не лише не підупало, а навпаки – зазнало другого дихання. Цьому посприяла історія кохання, яка, наперекір всім трагедіям присутня і в час війни та є запорукою виживання не лише роду, а цілого народу. За пів року до великої війни син Марії Доскоцької Степан познайомився із дівчиною Катериною з Дніпра, тож після 24 лютого поїхав по неї та забрав до мами, якомога далі від лінії фронту. А сам поїхав захищати Батьківщину, оскільки був військовим ще з 2014 року.
Майбутня невістка Марії Доскоцької виявилася теж людиною з мистецьким фахом. Жінки подружилися з перших днів. «Я її полюбила як рідну дочку», – розповідає пані Марія. Відтак Катерина долучалася до усіх культурних заходів у Народному домі Болехівців і як професійний хормейстер, і як вокалістка. Отож мешканці села неодноразово мали нагоду насолодитися чудовим співом дівчини з Дніпра. Не відстає у творчості й онучка пані Марії 19-річна Анастасія, дівчина також активно долучалася до мистецьких подій в Болехівцях.
А ще Марія Доскоцька, окрім традиційних тематичних заходів, протягом останнього півтора року зуміла організувати на сцені сільського народного дому виступи Військового оркестру (двічі), а також Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні та танцю «Верховина». Особливо атмосферним і душевним видався вечір пам’яті, присвячений уродженцю Болехівців художнику Юрій Копчаку. Його ініціювало Управління культури і розвитку туризму ДМР, а Марія Доскоцька разом з однодумцями охоче його підтримали та доклали зусиль для того, щоб все відбулося на гідному рівні.
Активно долучається до мистецьких заходів у Болехівцях бібліотекарка та керівниця церковного хору села Нове Село Оксана Радецька. Тісна співпраця ведеться з отцем Іваном місцевої церкви Покрови Пресвятої Богородиці та з отцем Василем з храму Святого Юрія с.Нове Село. Священники беруть участь у всіх заходах, які проводяться в Народному домі.
Адміністраторка Ірина Кіс, яка ще на посаді голови сільської ради реалізувала багато добрих справ у селі, й надалі бере активну участь в житті громади, від початку і дотепер допомагає військовим.
«Культура зараз як ніколи на часі, – каже директорка народного дому, – саме за право її збереження та подальший розвиток воюють наші воїни. Саме тому її першочергово знищує ворог, цілячи свої ракети в музеї та театри. Тому мене дуже ранять слова, коли говорять, що під час війни потрібно все скасовувати. Має жити й танець, має жити й пісня, мають жити й розвиватися народні доми у селах як осередки культурного життя. За цим стоять люди, що живуть цим, за цим стоять цілі сім’ї».
Пані Марія додає, що її син заборонив дивитися новини та наказав радіти життю. Так і робить – слухає свого сина-захисника, бо інакше б не витримала. Не просто це бути матір’ю воїна у країні, що воює, де чи не кожного дня приходять лихі новини з фронту. Тож, щоб не думати про погане, жінка шукає розради в роботі, в кулінарії, у квітах, щоденно молячись за свого Степана.
«Він каже, що ми в тилу не маємо сумувати. Але деколи дуже важко дотримуватися обіцянки. Син дуже змінився за ці півтора року», – ділиться пані Марія.
Місце сили і прихистку, що сягає корінням в глибину тисячоліть
Вперше в історичних документах село Болехівці згадується в 1409 році в поданнях короля Владислава до п.Станіслава Коритка, де вказується “границя по р.Солониці між Болохівцями і Раневичами”. Вершини пагорба, на якому розташоване село, донедавна були вкриті великими курганами-могильниками верхньодністровських племен, які відносять до так званої культури шнурової кераміки ( кінець ІІІ- початок ІІ тисячоліття до нашої ери). Про це знаходимо на ресурсі Вікова спадщина.
Марія Доскоцька охоче знайомить з сучасними Болехівцями та його привітними й гостинними мешканцями.
У теплий осінній день залиті сонцем вулиці, що віддалені від центральної автодороги, виглядають раєм на землі. Автомобілі тут практично не їздять, тож крокувати тут одне задоволення. Саме на одній з таких вулиць народився і зростав талановитий художник Юрій Копчак, який започаткував цілу мистецьку династію.
На пагорбі неподалік церкви стоїть будинок, довкола якого бачимо велику кількість різнобарвних декоративних насаджень. Це господа родини Болоховецьких. На великій території дбайливо доглянутий кожен кущик, окремі клумби вже перекопані до весни і на них висаджені нові троянди. Привітні жінки Галина та Любов охоче діляться таємницями квітникарства і обіцяють передати саджанці вічнозелених рослин ще й до Дрогобича, а пані Марія нахвалює їхніх дітей за активну участь у гуртковій роботі при Народному домі.
У перші дні великої війни у Болехівцях знайшли прихисток понад 50 українців зі сходу, 10 з них залишилися і проживають тут й досі, дехто придбав тут помешкання. Вони також неодноразово долучалися до культурних заходів у селі.
На шкільному коридорі під час перерви бачимо дівчинку у вишиваній сукні – вони з мамою приїхали сюди з Києва. Дитина каже, що їй тут подобається.
Школа у селі 9-річна, тобто гімназія. За невеликим винятком завжди такою була, попри досить істотну кількість населення (2700 мешканців) та адміністративну приналежність до Болехівців ще й Нового Села. Можливо це зумовлено близькістю до Дрогобича – лише 7 км віддаляє центр села від міста. Сучасне приміщення освітнього закладу збудували на початку 70-х років минулого століття за директора Дорошенка. Як розповіла теперішня директорка гімназії Ірина Шмігельська, в освітньому закладі зараз навчається 182 учні.
При Народному домі діє бібліотека, очолює її Ольга Мещатин. Жінка розповідає про вподобання своїх читачів, а їх тут чимало – зареєстровано 390 читацьких абонементів. Читають болехівчани в основному художню літературу, полюбляють детективи та фантастику, не забувають і за історичні книги.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці, мурована, 1886 року побудови є пам’яткою архітектури місцевого значення. В період радянської влади храм не був закритий і використовувався для потреб вірних. Перше урочисте Богослужіння в лоні УГКЦ за часів незалежності відбулося 28 квітня 1991 р. З храмом пов’язана також історія чудотворного образу Покрови, який болехівчани придбали в 30-х роках ХІХ ст., коли в селі лютувала холера, внаслідок чого припинилося масове вимирання людей. Від цього образу сьогодні залишилась копія, а оригінал продано.
На території довкола храму є кілька поховань священників, одне з них особливо давнє, йому, як і церкві, понад 150 років. Зокрема похоронений священник Доскоцький, предок чоловіка пані Марії. І її предки теж всі звідси. І себе вона деінде окрім Болехівців більше не бачить, бо немає для жінки кращого місця, аніж рідне село.
Житейська філософія Марії Доскоцької тверда і незаперечна.
«Що людині потрібно для щастя? Головне, щоб усі її рідні та близькі були живі-здорові. А все решту, з Божою поміччю, в наших руках», – каже пані Марія.
Життя триває, попри все. В Україні народжуються діти, і це дає на надію на добре майбутнє. Саме таку надію подарували нещодавно пані Марії син з невісткою – у них народилася донечка. І, щоби вона і її ровесники зростали у вільній країні, її молодий батько разом з сотнями тисяч захисників тримають на своїх плечах небо. З села Болехівці зокрема у ЗСУ служать понад 30 чоловіків.
Віра ЧОПИК, фото авторки та надані Марією ДОСКОЦЬКОЮ