Мистецька родина Копчаків – творчий феномен, що бере свій початок на вулиці Сонячній в Болехівцях

Мальовнича природа Дрогобиччини послужила натхненням та пробудила мистецький талант не в одного нашого краянина, та особливої уваги заслуговує родина Копчаків, що дала Україні та світу 7 самобутніх майстрів пензля, сім унікальних творчих «Я», четверо з яких стали членами Національної спілки художників України.

Представники родини Копчак демонструють світу високий рівень сучасного українського живопису, пропагують наше мистецтво не лише на Батьківщині, а й закодоном, тим самим піднімаючи престиж держави.

Пробудження таланту: квіти замість чорнила на стіні батьківської хати

А почалося все в далекі 60-ті, коли у селі Болехівці в оселі вчителя Івана Юрковича те фельдшерки Зеновії Володимирівни Копчаків їхній малолітній син Юрій випадково, граючись із братом Андрієм, забризгав стіну чорнилом. Мати, побачивши, присоромила хлопця: «Що ж ми батькові скажемо, коли він прийде з роботи?».

Кмітливий Юрко вирішив сам залагодити наслідки свого проступку і  взявся малювати картину – коли повернувся батько, чорнильну пляму уже прикривав пишний букет квітів. Досвідчений педагог відразу розгледів талант сина і відправив хлопця на навчання в художню школу.

Так розпочався шлях в професії майбутнього графіка і живописця, члена Національної спілки художників України, Юрія Копчака. Цей шлях визначив не лише його місце під сонцем, але й сформував майбутню сім’ю: навчаючись на художньо-графічному факультеті Курсько­го педінституту, Юрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою. Росіянка з Воронезької області, приїхавши на Дрогобиччину, за короткий період повністю українізувалася і до безтями закохалася в Карпати.

Відтак у подружжя Копчаків народилося троє дітей – Оксана, Андрій і Наталя. Після трьох років у Болехівцях, молода сім’я переїжджає і поселяється у Трускавці. Одна кімната в їхньому 4-кімнатному помешканні незмінно служить майстернею. Батько сімейства вчителює і малює, не закидає пензля  і берегиня домашнього вогнища, хоч з 3 дітьми це дається нелегко.

 Обидвоє натхненні красою гір, малюють здебільшого природу, але стиль і подача у кожного свій. На полотнах митців постають мальовничі гори й долини, квіти й дерева,  а також церкви, вілли  і міські пейзажі– краєвиди знайомі кожному мешканцю Франкового Підгір’я.

Картини Копчаків – яскраві, колоритні, виразні, їх помічають, до них приходить визнання. Творчість Копчаків цінують в Україні та закордоном: організовують виставки, запрошують на пленери, арт-фестивалі, а  поціновувачі мистецтва поповнюють картинами Копчаків свої приватні колекції.

У 2000 р. Юрій та Віра стають членами Національної спілки художників України.

Діти йдуть  батьківськими слідами  – усі троє теж стають художниками. Мало того, Оксана виходить заміж за художника Тараса Голика, а дружина Андрія Юлія після одруження теж починає малювати, не маючи на той час  фахової освіти. Відтак вона вступає на навчання у Львівську академію друкарства на художнє відділення. Так постає творче родинне об’єднання «Сім’Я» – сім унікальних «Я», де кожен з семи членів родини шукає свій власний стиль та жанр, та водночас незримо пов’язаний родинним перевеслом. Друг сім’ї Копчаків  у Трускавці Руслан Козир допомагає облаштувати для митців  студію «Seven Art», яка стала одним з осередків творчості на курорті.

На жаль, Юрій Копчак рано відходить у засвіти – в 2014 році у віці 56 років його життя обірвалося через невиліковну недугу. Митець залишив по собі  багатющий спадок у вигляді сотень життєдайних експресивних  полотен, які продовжують дарувати людям позитивні емоції  та естетичну насолоду і після його смерті.

А ще цінніше насліддя  Копчака –  його діти, що не лише продовжують торувати творчий батьківський шлях, а у вже молодому віці сказали своє вагоме слово в українському мистецтві та, на думку Віри Копчак, перевершили в майстерності своїх батьків.

Хвороба матері та повномасштабна війна внесли свої корективи в життя родини

Зараз дочка Наталія живе й творить в Нідерландах. На чужині жінка продовжує займатися улюбленою справою й пише нові полотна. Наталія – членкиня Національної спілки художників України

Дочка Оксана живе в Польщі, там вона почала проводити творчі майстеркласи, також пише картини. Її перший чоловік художник Тарас Голик уже більше року служить в ЗСУ, родина його підтримує.

В Трускавці живе й працює з дружиною Юлією син Андрій. Член Національної спілки художників України. В його доробку – десятки виставок, артфестивалів, пленерів, благодійних аукціонів та нагород. Роботи трусквчанина зберігаються в приватних і державних колекціях України, Латвії, Польщі, Греції, Канади, Німеччини, Франції, Ізраїлю.

Полотна Андрія Копчака виконані в стилі авангардизму, вони космічні і сповнені магії, наповнені філософським змістом, і пропонують глядачеві самостійно шукати відповіді на складні життєві питання.

Свобода як запорука успішного пошуку себе та власного шляху

Журналістка МедіаДрогобиччина напередодні Дня художника поспілкувалася з Андрієм й Вірою Копчаками та розпитала про життя творчої родини.

Згадуючи дитинство пан Андрій розповідає, що дуже любив приїжджати в Болехівці, проводив тут з радістю  всі канікули і вихідні. Бо ж хіба можна порівняти той простір, ту волю, оте єднання з природою, яке є в селі до нехитрого проведення часу в тісному міському дворі?

Батько Юрій давав своїм дітям свободу і вважав найбільш дієвим виховання власним прикладом, а діти – вони як губка, все вберуть від батьків.  Не захотів Андрій навчатися у художній школі – бо ж там всі малюють однаково!– то й не заставляв його ніхто. Але зростання поміж мольбертів, пензлів запаху фарб не минуло дарма. І Андрій, як і Оксана та Наталя, однаково поступають  на навчання спочатку в Самбірське педучилище, а відтак у Львівську академію друкарства на художній відділ. Допомогла хлопцеві підготуватися до вступу в училище мама Віра – всього місяць навчання і він зумів засвоїти всі необхідні «академізми» в малюванні.

Художник каже, що вперше зрозумів вагу свого таланту ще у підлітковому віці, коли захотів підготувати малюнки на скельцях для виставки на Андріївському узвозі в столиці – туди готував свої роботи Копчак старший. До скелець не дійшло, бо батько оцінив підготовчу роботу сина – ескізи  на папері – і оформив їх як графіку. З 10 штук продалося 6 і Андрій отримав свої перші гроші.

Це дало розуміння, що  малярська справа може не лише приносити моральне задоволення, але й матеріальну винагороду. І Андрій не помилився, бо одружившись у юному віці, завдяки своїм полотнам уже з 19 років  годував сім’ю. До 22-річного віку молодий чоловік стає членом Національної спілки художників України і його картини уже продаються не як студентські, а як роботи художника.

Андрій Копчак у творчості з усіх членів родини обрав зовсім відмінний шлях – на його полотнах немає природи чи натюрмортів, немає того, шо може зафіксувати фотоплівка – його покликанням є  авангард.

Художник в постійному творчому пошуку, він прагне, аби його роботи продукували сенси, дивували і вражали, і це йому чудово вдається. Серед своїх робіт улюбленою виділяє «Тайну вечерю» – сконструйовану в уяві ідею не так просто виявилося втілити, але задум вдався сповна. Митець радіє, що цю картину придбали для прикрашання холу однієї з спортивних баз, де її зможе бачити велика кількість людей.

«Картини мають спонукати людей до роздумів про сенс буття і житейські цінності. Що є головним, а що другорядним – духовне чи матеріальне, моральні чесноти чи марнославство та жадоба збагачення», – ділиться художник і акцентує на тому, що в час війни українці переосмислили важливість родинних цінностей та духовну складову і водночас більш виражено проглядаються ті, хто прагне збагачення будь-якою ціною.

«Війна дуже поляризувала суспільство, скинула маски та показала хто є хто», – каже художник. 

Андрій Копчак, як і мільйони співвітчизників, не залишається осторонь подій в країні, передає свої картини на благодійні аукціони, а нещодавно з приємністю довідався, що його картина, намальована ще в 2007 році і через кілька років продана в приватну колекцію, стала найдорожчим лотом на одному з благодійних аукціонів в столиці – її придбали за 400 тис. гривень.

Художник каже, що він із членами його творчої родини завжди старалися організовувати виставки за кордоном, щоб демонструвати світу високий рівень українського живопису.

“Ми таким чином долучаємося до формування престижу держави на міжнародній арені, це наша мета і наша духовна місія. Бо вигідно продати свої роботи завжди можемо і в Україні”, – ділиться митець. Художні полотна родини Копчаків були представлені на виставках в США, Польщі, Казахстані, Словаччині та ін. країнах.

«Зараз я змушений відмовлятися від участі в пленарх та виставках, оскільки мама вже три роки хворіє на онкологію і її не можна залишати без догляду –  переважно вона у лежачому стані. Однак продовжую писати картини. Дружина також малює, але цей процес у неї радше для душі. Юлія  ніколи високо не оцінює свої роботи, щоб той, кому вони сподобаються, зміг їх придбати. Наші полотна є на виставці в Шале Граалі у Трускавці, кожен охочий може оглянути, а при бажанні поповнити свою колекцію», – розповідає пан Андрій.

Цієї неділі у родини Копчаків професійне свято – День художника. Незважаючи на те, що має зараз зламану ногу, Андрій Копчак планує в цей день відвідати Болехівці і дім свого щасливого дитинства на вулиці Сонячній – дім, де зародилася і розійшлася по світах велика, дружна і творча «Сім’Я». 

Там, де все почалося

 Журналістка МедіаДрогобиччина також напередодні відвідала родинну садибу Копчаків у Болехівцях. Невелика оселя на вулиці Сонячній, в якій колись вирувало життя, стоїть з весни в зажурі пусткою. Господар Іван Юркович Копчак давно помер, а Зеновію Володимирівну забрав до столиці старший син Андрій, бо жінка потребує догляду. За домом стежить сусідка Ганна, вона доглядає та порається в квітах, які так любила господиня.

Подвір’я покошене і доглянуте. Розповідаючи про родину Копчаків  з обличчя пані Ганни не сходить усмішка: так вже добре вони прожили поруч кілька десятиліть, без жодного кривого погляду чи лихого слова.

До спогадів підключається пані Марія – обидві жінки з захопленням розповідають, як пані Зеновія Володимирівна, працюючи фельдшеркою, допомагала людям, як без складних апаратів та аналізів безпомилково ставила діагнози, супроводжувала вагітних жінок,  приймала на світ нове життя та полегшувала перехід у вічність безнадійних хворих.

Жінка ніколи не злилася, була готова йти на допомогу чи посеред ночі, чи в дощ , чи в спеку, без вихідних. Не маючи вищої медичної освіти, вона була лікарем від Бога. Не завжди з цього радів її чоловік, але змушений був миритися. Експресивна запальна вдача Івана Юрковича дивним чином розбивались об врівноваженість та розважливість завжди спокійної дружини.

Іван Юркович був теж не без талантів –  чоловік прекрасно співав, був учасником хору. Після навчання у Львівському університеті ім.І.Франка все життя пропрацював учителем української мови та літератури у сільській школі. Любив своїх учнів настільки, що, придбавши якимось на той час дивом телевізор, водив їх до себе додому на перегляд фільмів. А директор сільського клубу регулярно вивішував афіші про заходи у клубі на паркан Івана Юрковича, бо вчитель завжди був в епіцентрі культурного життя села і його рушійною силою.

А ще чоловік палко любив Україну і був непримиренним критиком большевицького режиму навіть у часи його панування.  Неодноразово він критикував Сталіна та радянський союз навіть в стінах школи, і – чи, на диво, чи завдяки тому, що не було сексот у Болехівцях, і його ніхто не «здав» у відповідні органи – йому за це нічого не було. Скільки ж води з тих пір стекло…

Зараз є  ідея створити в будинку Копчаків музей, він би став ще одним туристичним магнітом Дрогобицької громади та візитівкою Болехівців. Ідею ініціює Управління культури ти розвитку туризму Дрогобицької міської ради, яке у 2022 році організовувало в Болехівцях вечір пам’яті Юрія Копчака. Підтримують ідею і в Болехівцях, зокрема директорка Народного дому Марія Доскоцька.  

Є таке бажання в Андрія Копчака та його сестер Наталії і Оксани. «Батько би дуже радів з того, він би був щасливий, бо що для художника може бути важливішим ніж те, що його твори продовжують жити десятки років після нього. Якби все вдалося, і я, і моя родина. –  ми всі були б з того тільки раді», – каже пан Андрій.

За свій життєвий вибір та вибір своїх дітей радіє Віра Копчак. Жінка каже, що жодного разу ані каплі не пожаліла, що колись кардинально змінила своє життя і поїхала з коханим Юрієм у невідомий їй досі край. Цей край став рідним серцю пані Віри, вона черпала тут свою наснагу та ділилася з світом його красою, дбайливо плекала і берегла родинне вогнище, яке переросло в яскраву ватру. Ватру, що осяває шлях її уже дорослих дітей та дев’ятьох онуків.

П.С. У 2013 році телестудія “Львів ТРК” зняла фільм про мистецьку родину Копчаків, переглянути можна за посиланням: част.1, част. 2.

Віра ЧОПИК, фото членів родини Копчак