Експедиція в Солець: слідами Уляни Кравченко до столітніх артефактів із старої дзвіниці

У часі війни багато культурних, освітніх закладів додали до своєї основної діяльності волонтерство та допомогу Збройним силам, ставши єдиним фронтом на захисті України. Не винятком є  і  Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» на чолі із директором Богданом Лазораком, який в перші тижні війни налагодив гуманітарний штаб та активно долучився допомагати нашим захисникам. Поза тим, культурно-просвітницька робота в Заповіднику не занехаяна, вона триває, хоч і в дещо вужчому форматі, зокрема, на жаль, фактично призупинені експедиції. Саме експедицій зараз дуже не вистачає, адже з кожної поїздки привозилися артефакти та цінні знахідки, які давали можливість поповнювати фонди і, тим самим, наближати Музей до омріяного статусу Національного.

Щоб бодай якось компенсувати це, напередодні Міжнародного дня музею Богдан Лазорак  відвідав  село Солець (тепер мікрорайон Стебника), де з 1888 по 1920 рр. з невеликими перервами  жила і працювала Уляна Кравченко (справжнє ім’я та прізвище Юлія Шнайдер)  – перша в західній Україні поетка, прозаїк, публіцистка, перекладачка, активістка українського жіночого руху. На творчість Уляну надихнув Іван Франко, він же був її другом, наставником і, можливо, за деякими свідченнями, невзаємним коханням… До кінця життя вони писали один одному листи, а в Сільці Франко бував її гостем.

І ось ми в Сільці, разом із Богданом Лазораком в цій міні-експедиції, яка виявилася дуже результативною, на власні очі побачили, як з-під пороху століть віднаходяться  цінні історичні скарби, а закинуте горище сільської школи, немов машина часу, переносить в далеке минуле.

У селі поруч із школою, де жила і працювала Уляна Кравченко, розташований храм Св. Пантейлемона (УГКЦ), побудований в 1901 році, він діяв навіть в часи СРСР, тож не був пограбований і пошкоджений, як багато церков у цей період. Спочатку ми йдемо туди,  нас зустрічає настоятель храму о.Василь Цихуляк, який охоче розповідає про життя парафії, будівництво приміщення для недільної школи, яке зупинила війна, показує нам найдавніші ікони, давній кивот та різьблення. 

Та найбільші цінності нас чекали у дзвінці храму – там нас при вході зустрів… ангел. Дерев’яна скульптурка на церковній скарбничці в знак подяки за пожертву ще й киває головою! Та це ж які умільці тут жили  понад століття тому, адже саме із Сільця Богдан Лазорак уже привіз минулого року цілий дерев’яний вертеп, який на Різдво вперше експонувався на території Музейного простору! А тепер ось ще й таке доповнення!

У ангела відламане крило, та професійні руки реставраторів повернуть його на місце. Така знахідка, яку отець Василь заздалегідь приготовив і поставив біля дверей дзвіниці  вельми нас потішила, та ще більша цінність для справжнього науковця  чекала нас на горищі – тут ми знаходимо на перший погляд нічим не примітний, старезний дерев’яний ящик, та професійне око Богдана Лазорака відразу ж визначає його орієнтовний вік і призначення –  це кивот часів кінця 18 століття!  

Ну, а вже іконами із хоругви ми захоплювалися наче діти, адже, хоч і збережені вони поганенько, та дарчий підпис засвідчив 1891рік і, якби не цей підпис  навіть не вірилося, що більше 100 років тому так витончено малювали на тонкому полотні. Все це тепер буде відновлено професіоналами та знайде своє належне місце у фондах Музею Івана Франка в Нагуєвичах.
Також фонди поповняться старовинними підсвічниками, які ще пам’ятають свічки із бджолиного воску, та розп’яттями.

За це Музей в особі Директора висловлює щиру подяку отцю Василю Цихуляку за такі щедрі дари і розуміння, що їх місце в музеї.

Після відвідин церкви ми завітали у приміщення школи. Ще кілька років тому тут було шкільне життя, та школу закрили, а учні перейшли на навчання в більш придатні для цього шкільні приміщення. Зараз тут працює гуманітарний центр, куди мешканці Сільця приносять допомогу для армії та переселенців, плетуть маскувальні сітки для фронту. Нас зустрічає Ореста Сивохіп, яка береже спадщину Уляни Кравченко і мріє, що колись у цьому приміщенні постане музей історії школи і побуту та кімната-світлиця поетеси.

Війна поламала багато планів, але війна не може знищити мрію, і поки є люди, які горять музейною справою і опікуються віковою спадщиною, доти ця мрія має шанс здійснитися. Пані Ореста показує картину, на якій Кравченко зображена поруч із Франком, її малював львівський художник Мирон Філіпович. Кошти збирали, даючи концерти у Трускавці Народним ансамблем “Чарівна сопілка” учасниками якого є солецькі діти, керівник Ореста Сивохіп.

Пані Ореста каже, що на цю картину її надихнули малюнки Бруно Щульца із Іваном Франком. Також у світлиці є портрет Уляни Кравченко ще з часів, коли школа в Сільці працювала. Тут навіть ще збереглися великі дерев’яні рахівниці на ніжках, невідомо, чи пам’ятають вони письменницю, але, навіть якщо й ні, то в часи високих технологій виглядають повноцінними музейними експонатами.

Ну, і яка експедиція без відвідування горища? Пані Ореста нам показує тут єдину облаштовану кімнату, її призначення невідоме, можливо вона слугувала якимось сховком, і, роздумує пані Ореста, саме тут міг перебувати Іван Франко в часи своїх візитів.

На підлозі валяються зошити та класні журнали радянських часів, а в глибині горища ми знайшли радянські транспаранти. «Такими могли зустрічати працівники Полімініарлу партійних діячів», – припускає Богдан Лазорак і десь із глибини виносить синьо-жовтий стяг, що вже від сонця і давнини майже втратив свою барву. «Це міг бути перщий національний прапор над школою, каже пан Богдан і дає поради все цінне зібрати і почистити, після війни із цих знахідок можна буде зробити експозицію. Тут і чорнильниці, і справжнє перо і пластинки до патефону –причандалля не такого вже й давнього періоду в плані історії, але космічно далекого в плані технологічного виміру. А ще, що важливо, тут розуміють значення кожної деталі, навіть дверних ручок та завіс. Для нащадків, любителів історії та давнини все це має свою цінність, однак у час війни, коли катастрофічно падає економіка і обрізаються статті витрат на вже діючі музеї та заклади освіти, говорити про створення ще одного музею не доводиться. Тож все тепер в руках самих мешканців села, наскільки важливою є для них ця спадщина, настільки вона й буде збережена для майбутніх поколінь.

Віра Чопик, фото автора та Богдана Лазорака

Редакція “МедіаДрогобиччина” висловлює подяку хранителям Музею Івана Франка та Богданові Лазораку за сприяння у створенні цього матеріалу , якому передувало ще й цілком випадкове відкриття грибного сезону

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *