Втомився той, хто мало що робить

5 грудня Україна разом з усім світом відзначає Міжнародний день волонтера. Якщо ще років десять тому це свято могло бути для нас абстракцією, то останні нелегкі для нашої держави роки ми не можемо не згадати про людей великого серця і фантастичної енергії – про волонтерів. Адже ці люди настільки потужні, що в певний найважчий для України момент буквально своїми плечима підперли основи державності і взяли на себе функцію забезпечення армії всім необхідним. І сила ця невичерпна, раз живе і кріпне не лише в чоловічих, а й в тендітних жіночих плечах.

Так вже п’ять років без перерв і відпусток працює волонтерська група «Дрогобич Захід», яка складається з трьох фантастичних жінок – старший науковий співробітник «Музею Дрогобиччина» Марія Головкевич, вчитель української мови Дрогобицького ліцею №1 імені Івана Франка Світлана Фаринович та автор і виконавець авторської пісні, педагог Лілія Кобільник. Засновником і координатором групи є Марія Головкевич, яка настільки скромна людина, що про шлях до волонтерства та роботу групи попросила питати у дівчат – Світлани та Лілії.

Світлана Фаринович:

“У військовому шпиталі я бачу хлопців, у яких немає третини черепа, поранених, для яких щастя пересісти з ліжка на інвалідний візок.

Я здорова, можу працювати і рухатися, як я можу втомитися?” 

«Приєдналася до волонтерської групи «Дрогобич-Захід» у 2015 році. Я тоді брала участь у конкурсі «Вчитель року», була на піднесенні, і пригадую, пролунав дзвінок Марії Головкевич: «Потрібна ведуча на благодійний концерт в церкві Пресвятої Трійці для допомоги нашим воїнам». Так і почалося. Створили програму, яка довго викристалізовувалась. Ліля Кобільник пише пісні, а я під них підбираю поезію та веду благодійні концерти. Нашим енерджайзером, координатором була і є Марія Головкевич. Спершу ми допомагали виключно добровольцям – батальйону ОУН, частково Правому сектору, батальйону ім.Кульчицького. Забезпечували всім необхідним – форма, берці, харчі, фінанси. З 2016 року, коли армія вже стала практично забезпечена, ми стали допомагати воякам, які отримали поранення і потребують лікування. Але й смаколики, каву на передову не перестаємо передавати, в цьому потреба не відпадає ніколи.

Я не можу сказати, що я втомилася, бо у військовому шпиталі, куди ми передаємо всі зібрані кошти, я бачу хлопців, у яких немає третини черепа, поранених, для яких щастя пересісти з ліжка на інвалідний візок. Я здорова, можу працювати і рухатися, як я можу втомитися? Втомилися ті, хто нічого не робить. Той, хто хоч щось робить для перемоги, не може сказати, що він втомився. Я відчуваю постійну підтримку колективу нашого ліцею, а це 100 вчителів і 1200 учнів. На кожен клич про допомогу відгукуються грошима, харчами, тож є з чим їхати до хлопців. А кому найбільше потрібна допомога завжди знає Марія Головкевич – людина, яка все своє життя присвятила нашим хлопцям, дуже благородна, неймовірна жінка. Я вважаю, що ми унікальна група, бо ми вже п’ять років працюємо без жодної перерви, кожної неділі даємо благодійні концерти в храмах Дрогобиччини і не тільки, підтримуємо, довіряємо одна одній. І нехай ми не величезні кошти збираємо, але робимо це щиро і безперервно», – каже Світлана Фаринович.

Лілія Кобільник:

“Мене часто питанють: «А тобі не набридло?» А я відповідаю: «А тобі жити в теплій хаті, спати в білій постелі не набридло?»

«У 2015 році мене на площі в центрі зустріла Марія Головкевич і попросила прийти на одне зібрання по волонтерській роботі. Я прийшла і зрозуміла, що нашій армії потрібна допомога. У мене ще у 2001 році була створена група «Різдвяні дзвони», з якою ми виступали з 8 січня по 15 лютого з колядками. Коли закінчилася Коляда, я запропонувала свою авторську програму для продовження виступів по храмах, щоб продовжувати допомагати хлопцям. І так ми вже п’ять років працюємо. Марія Головкевич – керівник і координатор, я співаю, а Світлана читає поезію та веде концерти. Зі священиками домовляємося за тиждень наперед, щоб вони попередили про збірку. Стараємося працювати у великих храмах, де є три, чотири Служби Божі. Ми нагадуємо людям що наша допомога потрібна, і ще довго буде потрібна навіть після закінчення війни, бо є сотні поранених, які потребують дороговартісного лікування. Ми перед цими людьми в неоплатному боргу. Ми вимолюємо милосердя.

Мене часто запитують: «А тобі не набридло?». А я відповідаю: «А тобі жити в теплій хаті, спати в білій постелі не набридло? Кожен повинен боротися на своєму місці!» Ми стараємося ні одної неділі не пропускати, бо це означає залишити без допомоги двох, трьох хлопців. Дуже сильно допомагають мої друзі, однокурсники з-за кордону – висилають памперси, пеленки, каву, євро. Ми два рази в тиждень їздимо у військовий шпиталь – що призбирали, то відвезли. Вже п’ять років в такому режимі», – підкреслює Лілія Кобільник.

Іра Циган

Газета “Медіа Дрогобиччина”, № 10 (57)

 

* * *

Запрошуємо до передплати Вашої улюбленої газети на 2020 рік.

 

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *