Дрогобич: А Революція не завершена!

Події кривавих днів лютого ми пригадували з активними революціонерами того часу, а нині – депутатом міської ради Тарасом Демком та міським головою Дрогобича Тарасом Кучмою.

Нині опоненти в місцевій раді, ці люди фактично пліч-о-пліч йшли впродовж буремних днів і,хай як пафосно звучить, тримали тоді небо.

 

“Погляньте, хто там
і де вони були в час Майдану.
Тому те, що маємо на цьому етапі – очікувано.
Революція триває.”

 

Тарас Демко: “Вісімнадцятого лютого в Києві мали ухвалюватися важливі рішення. Але автобус штаб на той день чомусь не  організував. Алярмово ми знайшли автобус на 30 місць, списки тих, хто їхав, в мене в руках, гляньте. Приїхали 18-го вранці, зупинилися біля “нашого будиночку” (знаєте, напевно. То був осередок збору дрогобичан, утримувався нардепом Іликом).

В 9 ранку почали формувати колони. З нами поруч стояли наші дрогобичани  Богдан Рихліцький (Пірат), Маріян Дуб (зі Спортивної) та інші. Піднявшись по Інститутській, ми прийшли колоною до ВРУ. Там зупинилися. З одного боку стали ми, з другого – “Беркут” і тітушки. Година 11 почалося силове протистояння. Вони в наш бік почали жбурляти шумові гранати, в їхню сторону полетіло каміння. Десь о 12 годині з’явилися перші поранені, і з нашого, і з їхнього боку.

А потім, як в тумані. На одній з прилеглих вулиць побачив автобус, а в дворі в засаді – резерви “Барсу” і “Беркуту”. І тут наші хлопці почали бити в автобусі вікна. Один з них гукнув “Палімо!”. Мені то рішення видалося помилковим. Підійшов до силовиків, сказав покликати старшого. Вийшов полковник. Ми домовились, що автобус ніхто не палить, за умови, що силовики нікуди звідти не виїдуть. Порозумілися. Тоді мене питали, чому не дав спалити. Але уявіть: стоять два житлових будинки, між ними арка, а в автобусі могли ж лежати гранати, інша зброя. Уявіть, як би воно рвануло! Це ж пряма загроза тим, хто живе в будинках, а не силовикам.

Але йдемо далі.

Десь пів на другу в парку почалася бійня. І тітушки з Беркутом нас погнали вниз по Грушевського. Били нещадно. Спершу беркути валили з ніг, а далі тітушки добивали бігами.

Ті, хто встиг добігти до Майдану – всі там зосередилися. “Беркут” став по периметру, але не дотискав. Досі є загадкою, чого вони добігли до Будинку профспілок і зупинилися, а не добили, не розігнали. Ми в той час були деморалізовані і зачистити проблемою вже тоді не було б.

Десь годині о четвертій ми потроху почали приходити до тями,  а майдан відновив периметр. І тоді почули оголошення, що Янукович оголосив антитерористичну операцію, і хто буде на майдані о 18 годині – будуть оголошені терористами та отримають 15 років тюрми. Я зібрав всіх наших. Жінок одразу відправив на вокзал і додому. Чоловікам – сказав  робити так, як відчувають. Є страх – їхати, нема страху – лишатися.

Потім ми пішли перекусити, бо від ранку не їли, і о 18-й годині вийшли вийшли на майдан – в очікуванні штурму. Але штурму о 18-й не було. І о 19-й не було. Він почався о 20-й.. За тих дві години ми розслабилися трохи. А вже коли почався штурм – зрозуміли, що це не жарти. Тож телефонували  кожен, де міг – Львів, Дрогобич, зі словами “Піднімайте людей, бо ми не встоїмо”. Ми дійсно не вірили, що встоїмо. Палили все, що могли. Будинок Ілика голими руками на дрова розібрали за 15 хвилин. Все цінне, щоб не згоріло чи не було втрачене – винесли на орендовану квартиру.

Гостре протистояння тривало до другої ночі. Мене  там вже не було.Я був до опівночі. Далі залишилися, здається, хіба наші “зірвиголови”, відчайдухи дрогобицькі, як от Олег Панчак, хлопці зі Спортивної, пожежники. А ми пішли на квартиру, трохи дух перевести. Хоча там теж було неспокійно: ми отримали інформацію, що “мусора” опитують ріелторів щодо того, хто де винаймає квартири – щоб вирахувати, де революціонери гуртуються. Тож замість спокійно подрімати – ми готували відступ, щоб в разі чого – мати де втікати.

А на майдані в той час залишалося десь триста-п’ятсот чоловік. Серед них, як уже казав, були і наші дрогобицькі відчайдухи. Тієї ночі “мусора” майдан не дотиснули. Побоялися. Або не змогли.

19 лютого. Ми вийшли на Майдан десь о сьомій ранку. Майдан димів. Силовики сиділи по периметру. І наші, і вони – всі були виснажені. Ніхто нікого вже не атакував. Ми зайшли всередину. За хвильку почули лунке “Слава Україні!” – то прибула перша підмога.

Цього дня на Майдан масово вийшов Київ. Тривала відбудова периметру,носили бруківку – на Хрещатику її вже майже не залишилось. День тактичного протистояння –  вони не наступали, ми не смикалися, укріплялися.

Двадцяте.. Криваве.. Це так було спонтанно… Десь  дев’ята – половина десятої ранку. Піднімаю голову догори, бачу , що люди рванули по Інститутській вгору, а “мусора” почали втікати. Бачу – один наш впав, другий впав. Подумалось, слизько, чи що? І тоді зі сцени почали кричати: “Не йдіть, там розстрілюють!”. Але біля готелю “Україна” цього не чути…

Пішли поранені , вбиті… В кафешках-колибах, де Архангел Михаїл – зробили операційні. Кого добре пам’ятаю – нині вже небіжчика Михайла Белея. Він займався пораненими. Постійно бігав і кричав: “Джути?! Де джгути?!” Джгутів бракувало критично, люди помирали від втрати крові… Швидкі почали приїжджати, забирати поранених, а ми в них джгути забирали.

Кого ще пам’ятаю – Кучму. Він з хлопцями приїхав 19-го. Двадцятого, під час отої “бійні”, на главпоштампі поранених вже не було де складати. Ті колибочки – все раненими закладено. Трупів біля колиб просто на землю клали. І вже близько нести не було куди… Найближча точка, куди несли – це Київська адміністрація. Це 500 метрів. Щоб раненого, який стікав кров’ю, занести туди – скільки часу займало.. І коли “Беркут” трохи відступив – було вирішено зайти в “Україну” і нести поранених туди. Так от я до чого – наскільки ми були шоковані тим, що відбувається.. Ми ж їхали всі на мирне протистояння. А приїхали на відстріл. І оці очі Кучми скляні, він дивиться на мене, але мене не бачить… Ніби тут – і не тут. Ніби відсторонений, щоб не пропускати крізь себе, не вірити в те, що відбувається, не збожеволіти.  Це отой шок…

… В Києві ми були до 22 лютого.

Те все, що було – це страшно.  Але якби би історія повторилася – я би знову поїхав.”

 

На запитання, чи закінчена революція і якщо ні, то чому, Тарас Демко відповідає, що ще ні. “І це закономірно. Бо хто ухвалює рішення, наприклад, у Дрогобичі сьогодні? Чи майданівці? Ми маємо 36 депутатів і 37 голова. Хто з них був на Майдані?

Демко був, Кучма був, можливо, Хрущ був, можливо, Курчик, може, ще один-два, і це все. Натомість, я знаю одного депутата, який приїхав до Києва 21 лютого, коли було по всьому, і тим самим автобусом поїхав назад. А тепер ходить на відкриття пам’ятних дошок та розказує, як все було 18-19-го.

Аналогічно й у виконавчому комітеті. Погляньте, хто там і де вони були в час Майдану.

Тому те, що маємо на цьому етапі – очікувано. Революція триває.”

 

“Я мрію,
щоб кожен, хто ідеологічний – доріс до цього:
йти, робити, ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність”

 

“Людська пам’ять – “зрадлива”. Затирає біль, щоб врятувати людину. І якби не ті фотографії, не ті друзі, не  ті могили – важко було б зараз в деталях згадати, що і як відбувалося”, – такими словами почав нашу розмову міський голова, майданівець Тарас Кучма.

 

– Тарас Демко, згадуючи  ті події, згадав вас. І що у вас були скляні очі. Наче ви тут – і не тут. Наче відсторонення, аби не брати до серця, щоб не збожеволіти.

А зараз прошу пригадати тих кілька днів. Як це було? Ви приїхали дев’ятнадцятого, були до двадцятого, а далі?

– До двадцять другого… Я був і до того. Був 16-17, потім поїхав у Дрогобич за наступною “партією” людей, які могли би стати на барикади і змінити тих, хто вже виснажився. До Києва з Дрогобича ми виїхали 18-го ввечері, знаючи вже про те, що там відбувалося. Пам’ятаю, як люди, які нас проводжали, плакали.

Всі, хто був в автобусі – в цю ніч їхали дуже тихо. Хоча раніше любилося поговорити, навіть поспівати.

Друге, що чітко запам’яталося – нас ніхто вже не зустрічав. Все було не так, як завжди. Ми збудували  колону (і стрияни, і львів’яни). Коли підходили на першу барикаду – побачили рух, тривогу. Вигукнули “Слава Україні!”, після чого зі словами “То наші, наші” – нас пропустили всередину. Побачене вразило…шокувало. Все було спалене. Блокпости наші – біля сцени,  пам’ятник Кию, Щеку і Хориву вже був на нейтральній смузі…. Всюди був чад і тривога. Ми побачили, що люди надто виснажені і їх треба замінити. Я одразу подзвонив Олегу Дукасу і Олегу Дацюку, щоб терміново збирали людей і відправляли сюди. “Бо тут катастрофа”. І наступного дня, двадцятого лютого, пішов їх зустрічати. Але почув вистріли, крики… Так їх і не зустрів, повернувся. Побачене… Хлопці бігли в сторону Жовтневого і падали. Я не міг зрозуміти, що робиться.Просив, хай під ноги дивляться. “Хлопці, ви чого?”. Але коли підбіг до двох з них – то побачив, що в одного простріл біля голови, а в другого – біля шиї. Тоді стало зрозуміло,  що це не ноги, не слизько, це нас просто розстрілюють. Я сів біля них і відмовлявся вірити, ніби закам’янів. Розворушив крик “Лікаря! Лікаря сюди!”. Побіг туди. Потім мене сварили, чого йду без захисту. Але який захист? Дерев’яні щити проти снайперів?

Ті спогади – вони як сон. Когось треба було зразу інтубувати, комусь достатньо було перетиснути артерію, а хтось.. залишився там назавжди.

… Швидка не доїжджала, ми добігали і доносили поранених до Козацького. Але скільки тих ходок вверх-вниз зробиш. Дві-три. А далі з сил падаєш. Тому ми вирішили заходити в готель “Україна”. І вже за нами всіх поранених  почали зносити туди. Там одразу було розгорнуто чотири операційних столи. Прибігли незнайомі люди з питанням: “Что надо?”. Написав. За хвилин десять все нам було забезпечено.

Ми почали оперувати. Це був ніби конвеєр. Одним констатували смерть і складали під сходами, інших, так як Михалка, відкладали, як легко поранених. (А вони думали, що вже все,  помирають вже, що від них відмовляються). І треті, яких тримали на цьому світі з останніх сил. Під’єднався нейрохірург Дяків, який врятував не одне життя. Ви, напевно, чули історію про хлопця, який пив чай, а в нього влучила куля і вийшла ззаду через голову. Ми ніяк не могли зупинити ту кровотечу. Затампонували , заінтубували, але ззаду треба було прошивати, і він за це взявся, забезпечивши функціонування органів.В десятій вечора, коли поранених нам більше не несли, ми отримали дзвінок, що той хлопець вижив. Це така радість була! Бо шансів він практично не мав..

 

Потім вже, на другий день, 21 лютого, з’явилося багато ділових людей, докторів….Ми просто з боку спостерігали з тим всім дивним..але це таке.

Знаєте, що двадцятого було найстрашніше? Коли молоді хлопці, йдучи на Інститутську, просили священика “Отче, благослови на смерть”. А він їм каже: “Хлопці, я вас на смерть благословляти не буду. Ви йдете на життя і за життя”. Але всі розуміли, що вони йдуть на смерть. І що  варіантів інших нема. За нами родичі наші, близькі, для них треба вигризти нормальну країну!”.

 

Кучма пригадав, як майданівці вирахували, що снайпер стріляє з готелю “Україна” – де на першому поверсі  поранених ним же, тим снайпером, і рятували. І як пішли його шукати, наказуючи, щоб зберігали спокій, коли сюди ввірвуться озброєні “беркути”.

Пригадав на той час депутатку ВРУ Ірину Сех, яка прибирала кров за пораненими. “Депутати від “Свободи” нас не покидали”.

 

На запитання, чи змінилося щось у сприйнятті пережитого через п’ять років і чи завершена революція, Кучма відповів: “І через п’ять років не сприймаю по-іншому. Приходжу на Інститутську – і переді мною знову та вся картина, ті хлопці, кожен крик, кожен постріл.Тупий, глухий постріл… Перші два роки я взагалі не міг йти тією вулицею. Вперше пішов нею , коли ми батальйоном Кульчицького повернулися на ротацію і пройшли там маршем. Нам плескали, а я їх згадував. Ми тепер в повному озброєнні, а вони тоді – з дерев’яними щитами…

А днями мав нагоду бути в готелі “Україна”. Готель живе своїм життям, багатий, розкішний. А мені навкруги не килими, а краплі крові… Важко досі.

А чи закінчилась революція? Та ні. Вона як слід ще й не починалась. Всі чомусь думають, що революція закінчується побоїщами і переворотом. Ні, це лише початок. Найважче – потім. Бо і на війні, і на революції ти бачиш ворога, розумієш, з ким треба боротися і чого досягнути.

А потім починаються страшні речі. Багато хто до революції “приписується”. Мовляв, я там і там був, мені за це належиться. Ніби їм хтось зобов’язаний робити якісь справи.

А той, хто насправді ідеологічно переживав – їм не потрібна ні земля, ні пільги, ні ордени. Їм потрібна нова держава. І тому є розчарування. Бо революцію зробити легко, але нову державу побувати дуже складно. Треба йти і самому це робити. Кожному конкретно – треба йти і робити. Щодня. Ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність.. Я мрію, що кожен, хто ідеологічний – доросте до цього. Йти, робити, брати на себе відповідальність. От тоді ми побудуємо нову державу і завершимо революцію”.

 

Марія Кульчицька

Медіа Дрогобиччина, № 1 (48)

Із серії матеріалів #5років_після_розстрілу

 

Фото з мережі

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *