Ірен Роздобудько: «У житті трапляються такі речі, котрі дивніші і сильніші, аніж сама реальність»

 

Цими днями  у Дрогобич приїхала письменниця Ірен Роздобудько.  Здійснити свій перший візит у наше місто вона вирішила не одна, а зі своїм чоловіком, не менш відомим  бардом та сценаристом – Ігорем Жуком. Мені пощастило розпитати у  письменниці про   найцікавіші сторінки її книг та навіть власного життя.

– Ірен, почну з вашого імені. Знаю, що так вас назвав батько, оскільки був захоплений однойменною героїнею роману. Ви відчуваєте якийсь зв’язок із цієї жінкою ?

Власне, у мене справді літературне ім’я. Бо коли я народилась, батько читав роман, в якому закохався в Ірен Форсайт. Цей образ йому дуже подобався, тож він наполіг, аби мене назвали так само. Не Ірина, не Ірена, а саме Ірен! Але, як ми знаємо, доля цієї жінки була не надто веселою. Звісно, батько не хотів проектувати цю долю й мені. Та щодо  зовнішності, очевидно, вгадав. Він хотів, аби донька була схожа на його улюблену героїню: сірі очі, руде волосся… До речі, це ім’я в дуже багатьох ситуаціях мене рятувало. Особливо під час моїх іспитів у юності.

– Окрім літератури, ви ще й багато років займаєтесь журналістикою. Чи не суперечить один вид діяльності іншому, на ваш погляд?

– Я ще, окрім усього, займаюсь і кінодраматургією. Я вмію відокремлювати ці заняття. Вони між собою не сваряться  і не перешкоджають  одне одному. Тому ці три шляхи існують дуже незалежно, але, водночас, і поєднуються у моєму житті.

– Книги Ірен Роздобудько є дуже різними. У ваших текстах я найбільше можу виокремити химерність, котра присутня й у нашому житті. Ви часто змальовуєте  знаки та коди у книгах.  Це наслідки вашої феноменальної фантазії чи щось інше?

– Я вважаю, що у житті трапляються такі речі, котрі дивніші і сильніші, аніж сама реальність. Просто ми часто не звертаємо на це уваги. Щось трапилось – а ми проходимо повз, не бачимо того, що важливе. Тому я намагаюсь розшифровувати оті дзвіночки і показувати на сторінках саме їх. Мої герої, наприклад, завжди помічають усі ті речі, котрі не вміють помічати люди поза літературою. І зі мною теж багато чого містичного траплялось.

– Для сюжету ви часто берете чиїсь історії, проте не свої. Чому?

– Це ще потрібно замислюватись: було це насправді з героєм сюжету, чи ні. Найбільше мені подобається узагальнювати в одному образі багато різних персонажів.

– Ви завжди знаєте, яким буде кінець вашого сюжету?

– У мене твір приходить до голови завжди складений. Я навіть знаю, якою фразою він завершиться. Для мене є дуже важливою така структура, щоб знати, куди вести своїх героїв. Особливо це присутнє у кінодраматургії. Звісно, є нюанси, коли герой може пручатись, але, загалом, сам  фінал мені відомий заздалегідь. Мій чоловік, до речі,  дуже часто допомагає мені у написанні такого жанру  як фентезі. Він пояснює дуже важливі  деталі з точки зору фізики (це його фах): наприклад, теорію машини часу.

– Ваші книги також екранізовують. Зазвичай, у кіно сюжет  тотально трансформується. Чи відчуваєте ви цю різницю?

– Мушу сказати, різниця дійсно шалена. Це інколи буває настільки протилежно твоїм текстам, що годі впізнати. Одного разу  режисер та продюсер запропонували мені переробити сюжет книги «Гудзик» на 60%, пояснюючи це тим, що у книзі дуже багато подій та героїв у різних часових епізодах, а фільм, натомість, повинен бути коротким та лаконічним.  Оскільки  тоді я дуже хотіла долучитись до кіно,  у мене було два  варіанти:  відмовити, або самій максимально правильно вилучити велику частину матеріалу, залишивши при цьому найголовніше. Я обрала друге. Таким чином і спробувала  себе в якості сценариста. Правда, фільм вийшов абсолютно іншим, аніж книга, і відгуки читачів були негативними, бо відчувалась велика різниця. Хоча ті, що не читали книги, а лише бачили фільм,  були  справді задоволеними. Взагалі, прямих екранізацій, котрі  були б успішними, є дуже мало. До слова, я страшенно люблю детектив «Злочин з багатьма невідомими» – екранізацію  твору Івана Франка. Дуже  вдалий. Але таких прикладів мало.

– Ви також написали сценарій  фільму «Поводир». І все-таки, що вам ближче до душі?

– Кінодраматургія – це професійна діяльність, котру я викладаю у  студентів. Я свідомо обрізаю їм крила, бо творчості тут мало. Тут є чіткі, розписані у теорії закони. Сценарій до фільму «Поводир», котрий ми творили разом з О. Саніним, спочатку був історією на папері. Пізніше сюжет фільму пережив велику трансформацію. Але це не погано. Це  природній процес.  Я також радію, що ця історія надрукована у книзі, і вона існує окремо.

– Розкажіть кілька слів про  проект, який втілюєте разом зі своїм чоловіком – Ігорем Жуком.

– Це справді проект, але дуже випадковий.  Мистецтво Ігоря – це бардівські пісні з публікою. Моє заняття – тихо писати за комп’ютером. Або бачитись із  читачами, що інколи буває нуднувато. Тому ми з чоловіком вирішили спілкуватися з публікою у більш цікавий спосіб – музика, література, пісні.

– Ірен, більшість ваших читачів – це жінки. Пишучи книги, ви вже знаєте, для  якої саме аудиторії пишете, чи це аудиторія обирає вас?

– Ви вірно сказали, аудиторія обирає мене. Хоча,  коли я  приходжу на свої презентації, то завжди бачу дуже різну публіку – студенти, закохані пари, поважні чоловіки й жінки. І я не завжди знаю, як з такою різною публікою спілкуватись на одній мові. Інколи справді простіше спілкуватись з окремою цільовою аудиторію. А тут – буває по-різному. Хоча я дуже вдячна усім моїм  читачам за те, що вони є.

– І наостанок. Зізнайтесь, що є найважливішим для вас як для письменниці?

– Найважливіше – це читачі, котрі тебе читають і впізнають у текстах. Не настільки важливі навіть рейтинги, конкурси і перемоги. Важливо – це ті, для кого я пишу. І котрі у відповідь пишуть мені свої  теплі та вдячні слова щодо моїх книг.

Нагадаю, що Ірен Роздобудько зустрілась також із читачами у Бориславі в центральній бібілотеці міста.

Єва Райська, Медіа Дрогобиччина №13 (27) від 03 листопада