Євген Аксиневич: “Якщо прагнеш – можливо все…”

  •  
  •  
  •  
  •  

Сьогодні гість редакції та мій співрозмовник – людина надзвичайної долі.

Зараз  Євген Аксиневич – студент Інституту іноземних мов, волонтер і бітбоксер (бітбокс – створення ритмічних звуків за допомогою рота – Авт.). Ще п’ять років тому він був проблемним підлітком, але все змінив нещасний випадок. Улітку 2012 року Євген втік з родинного свята й подався гуляти з друзями в парк культури та відпочинку. Там була несправна, давно зачинена гойдалка, але шукачів пригод це не зупинило. Необережна поведінка призвела до жахливих наслідків: Євген упав, отримав дуже важкі травми, зокрема, – черепно-мозкову. Місяць у комі. Тривале лікування у Львові. Невтішні прогнози лікарів: навіть якщо хлопець виживе, то назавжди залишиться неповносправним.

Про диво порятунку, про цінність любові та підтримки близьких розмовляємо з юнаком.

– Євгене, процес реабілітації був складним і довгим,  розповіш про це?

– Почнімо з того, що цю свою історію я знаю лише зі слів батьків, адже приходив до тями вже вдома, коли минуло більше місяця після трагедії. Безумовно, саме їм довелося найважче. Просто уявіть, як це, коли дитина в такому стані, коли лікарі не дають гарантій, коли необхідні для одужання препарати такі сильні, що навіть роз’їдають судини. Я пам’ятаю лише сни, які бачив у комі, – про тата, про наші буденні справи, а ще – нестерпний біль, який пронизував усе тіло. Відтоді у мене підвищився больовий поріг.

Заново вчився робити все: ходити, говорити, читати. У 15 років моє життя почалося знову, і за два  роки реабілітації я відновлював усе, що вмів до того.

Якби не підтримка батьків і молодшого брата, мені б це не вдалося. Лікарі забороняли будь-які фізичні й  розумові навантаження. Але близькі допомагали не здаватися. Добре, що у мене є тато. Він брав мене з собою в гори. Щойно я навчився ходити, він поставив мене на лижі.

А ще я багато читав. Почав знову ходити до школи, згодом – і на стадіон, де від друзів отримував стимул займатися. Там почало формуватися нове ставлення до життя, до людей.

Попри  застереження медиків, робив вправи, захопився легкою атлетикою, доводив іншим і собі, що сильніший, ніж всі думають.

Дуже вдячний своєму тренеру, Романові  Дмитровичу, за колосальну підтримку. А також найкращому другу й однокласнику Владиславу, який постійно мене відвідував, поводився як із рівним, розповідав усе, що я пропускав у школі.

– А що ще сприяло поверненню до звичного життя?

– Музика стала ще одним важливим фактором. Я люблю джаз і блюз.

Крім того, почав займатися бітбоксом. Спочатку – з метою виправити дефекти мовлення: читав скоромовки, артикулював звуки, стоячи із повним ротом горіхів перед дзеркалом. Тоді зацікавився й цим. Не завжди вдавалося, але ніколи не здавався, працював над собою. Здолав страх і невпевненість, і взяв участь у батлі бітбоксерів у Львові. Це був чудовий досвід.

– Зазвичай люди кардинально змінюються після таких знакових, переломних моментів у житті…

– Це справді так. Я теж кардинально змінився. Тепер отримую величезне задоволення від спілкування, від допомоги іншим. Намагаюся використовувати всі можливості.

Коли у нас назбиралося дуже багато книг, ми з батьком віддали їх у бібліотеку імені В. Чорновола.

Зараз я займаюся волонтерством. Допомагаю збирати кошти на лікування хворих дітей, відвідую їх. Усвідомлюю, що моя історія стає для них прикладом. А ще я потрапив до середовища активних людей, які готові щось змінювати.

Хочу побажати всім читачам, щоб насамперед  цінували свою родину, близьких, адже вони є найміцнішою  опорою.

Пам’ятайте, що все можливо, якщо хотіти, і не переживайте за те, що не в силі змінити.

Ірина ВОЛОЩАК, Медіа Дрогобиччина №9 (23) від 08 вересня

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *