Від безсилля серце ледь не розірвалось: бо хотів допомогти – але як? «Орків» було небачено багато, усюди…

В ніч розгону Євромайдану, коли Беркут жорстоко, по-звірячому бив людей, цей дрогобичанин був там. Стояв у першому ряді. Дісталось і рукам, і ногам, і голові. На щастя, дві куртки, одягнені одна поверх іншої, дещо приглушували удари, та все ж…

Сьогодні наша розповідь про Василя Голода. Інженер за фахом, зараз він працює в БФ «Карітас СДЄ УГКЦ», опікується бездомними в спільноті «Наша хата». Одружений, має троє дітей.

Юні роки пана Василя пройшли на півдні України. Під час навчання він був чи не єдиним з тих, хто розмовляв українською. Мовою надзвичайно дорожить, українські цінності для нього – не порожній звук.

Тож коли восени 2013-го побачив що творить режим, на якій грані опиналась країна, не вагаючись прийняв рішення їхати у київ на Майдан. Не міг по-іншому.

Листопад 2013-го. Угоду про Асоціацію з ЄС таки не підписано.  Сцена Майдану згортається, апаратуру вивозять, світло теж. Зникли кудись організатори. Люди в більшости теж почали розходитися-роз’їжджатися. Але залишились ті, хто ніяк не погоджувався сприйняти факт поразки. Вони сиділи на Майдані своїми групами, просто спілкувались, без різних організаторів тощо.А в той час – з одного боку почали завозити комплектуючі «йолки», з іншого – заїхала важка техніка. Людей по-суті «стискали», місця для мітингувальників ставало щораз менше. Була глибока ніч, а «йолку» все звозили, техніка все прибувала. Поруч бігали-тренувались спецпризначенці. В повітрі відчувалася тривога. Відтак, кільце Беркуту почало стискатись. З-поміж них на мить вискочив якийсь мужчинка з гучномовцем, пролепотів щось на кшталт «Просимо покинути Майдан, бо тут вестимуться комунальні роботи», та зник. І понеслось! Били жорстоко – по голові, тілу, ногах. Хапали попід руки  тягнули до автозаків. Кидали лицем в асфальт, а тих, хто піднімав голову, жорстоко лупили. Не на жарт перепало панові Василю – він стояв в перших рядах. Побили і потягнули до автозаку. «Хлопці, за що? Не бийте так сильно, у мене троє дітей» – звернувся до озвірілого Беркуту. «У мене теж сім’я. Через вас всіх дві неділі тут мушу стояти», – відповів один з них. Після чого, відштовхнули пана Василя на узбіччя. Він стояв побитий, окровавлений, з українською символікою на одязі, і в шоці спостерігав за усім, що відбувалось: як жорстоко лупили людей, дітей, жінок. Як кидали обличчям в асфальт і продовжували бити. Від безсилля серце ледь не розірвалось: бо хотів допомогти – але як? «Орків» було небачено багато, усюди…

Потім вдалось знайти отця Ігоря Козанкевича, який теж у ту ніч перебував на Майдані. “Вони все підступала. Почалась бійняОтець підняв хрест над усіма вверх, на що «беркути»саркастично кидали «Ти чєво, батюшка, за хрестом прячешся?», – розповідає пан Василь. – Ми тримались усі разом, але «беркути» нас «порозтягували» в різні сторони. Мобільний зв’язок був заглушений, тож навіть розшукати один одного було непросто. Але вдалось. Після чого поїхали в «Карітас», а відтак – зв’язалися з Русланою (бо були обурені зникненням організаторів), прибули на Михайлівську площу, побачили що там робиться… Тривожно було. Але спокійно. Люди все йшли і йшли. Відчувалось, що нація прокинулась»

Попри жорстоке побиття, Майдану пан Василь не зрікся. Приїжджав часто, ніс свою молитовну варту, дякував. А у трагічні дні лютого, коли розстрілювали Небесну сотню, спільно з нашими «карітасівцями» вивозили з-під Києва поранених у Львів – там їм було безпечніше.

Чи минулись отримані травми безслідно? Ні. Чоловік, який на Майдані був і волонтером, і дяком, і ким потрібно було,  та який постійно зі священиками вів молитовне служіння за Україну, періодично страждає від сильних болів, головокружіння, буває, що з ліжка звестись не може.

Він стояв заради України, заради змін. Натомість, і досі його багатодітна сім’я мешкає у Дрогобичі в квартирі житловою площею усього 14,7 м.кв. А діти ростуть, і хочеться ж їм допомогти. Сам допомагає бездомним, хоч­еться і сім’ї якось допомогти. Тихо, ледь чутно, каже, що якби була якась державна чи міська програма щодо допомоги житлом або виділення бодай невеличких земельних ділянок майданівцям – був би щасливий.  Бо красти – не вміє, не хоче, не за те боровся. На заробітки їхати – може й можна, але здоров’я тепер вже не те, та й тут його рук, підтримки і родина потребує, і бездомні, якими опікується…

Від редакції:

Ця публікація має дві мети: нагадати про події дворічної давнини. Бо забули, здається.  А не можна.

А також спробувати допомогти цьому прекрасному, жертовному чоловікові.

Знаєте лікарів, які готові провести безкоштовно МРТ та призначити належне лікування – відгукуйтесь. Є можливість допомогти герою публікації у житловому питанні – інформуйте.

 Кожна добра справа добрій людині обов’язково зарахується десь Там.

Марія Кульчицька

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *