Музей «Тюрма на Стрийській»: історія одного з найтрагічніших місць Дрогобича
Будинок на вулиці Стрийській, 3 у Дрогобичі має складну історію. Упродовж понад пів століття, з 1903 до 1959 року, його використовували різні державні структури, зокрема репресивні органи кількох окупаційних режимів.
Споруду звели на початку ХХ століття, за часів Австро-Угорщини. Будівля була спеціально призначена для цісарсько-королівського повітового суду.
Після встановлення радянської влади у 1939 році тут розмістилося Дрогобицьке обласне управління НКВС. Від 1941 року в будинку працювало УНКДБ, а також діяла слідча тюрма.
У повоєнні роки будівлю й надалі використовували радянські репресивно-каральні структури. У різні періоди тут працювали органи МДБ, МВС та КДБ – аж до 1959 року.
У підвалах цієї будівлі від рук большевицьких окупантів загинули понад тисячу мешканців Дрогобича та околиць, стіни тут просочені сльозами та кров’ю наших краян, які були жорстоко закатовані лише тому, що були українцями, які хотіли бути господарями на своїй землі.
Тюрма на Стрийьскій у Дрогобичі є місцем, де розгорталися одні з найтрагічніших подій в його історії. Сьогодні тут один із корпусів Дрогобицького педагогічного університету ім.І.Франка, а у підвальному приміщенні облаштували Музей “Тюрма на Стрийській”, в якому бережуть пам’ять про ті страшні часи.
Історична канва
Катівні, де нищили українців, нагадують про те, що свобода ніколи не була даністю: її виборювали життями, стійкістю й вірою. Коли ми говоримо про це, ми повертаємо голос тим, кого намагалися стерти. А ще — формуємо відповідальність перед майбутнім, щоб жодна окупація більше не могла забрати людську гідність.
Встановлення радянської влади та утворення Дрогобицької області
У вересні 1939 року на західноукраїнських землях встановили комуністичну владу. Уже в перші дні так званого «визволення» большевицька влада почала активно вибудовувати свою систему. На території краю ввели в дію конституції СРСР та кримінально‑процесуальний кодекс та інші радянські закони.
Щоб замаскувати окупацію під «возз’єднання», політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 року ухвалило рішення про скликання Народних Зборів. Вибори до них відбулися у Львові 22 жовтня 1939 року. За офіційними даними, участь у голосуванні взяли понад 4,4 мільйона людей — 92,8% виборців. Недійсними визнали 76 тисяч бюлетенів.
Після цього перше засідання Народних Зборів ухвалило декларацію про встановлення радянської влади у Західній Україні та про її входження до складу УРСР. Від Дрогобича делегатами були К. Пильо, І. Сивохіп, І. Кравчук та інші. На основі звернення Народних Зборів Верховна Рада СРСР 1–2 грудня 1939 року прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР. Так відбулося «добровільно‑примусове» оформлення входження краю до радянської держави — формально за конституцією, але фактично під тиском окупаційної влади.
Після встановлення радянської влади на західноукраїнських землях москва швидко змінила адміністративно‑територіальний поділ краю. 27 листопада 1939 року політбюро і РНК УРСР ухвалили постанови про створення нових областей — Львівської, Дрогобицької, Волинської, Станіславської, Тернопільської та Рівненської. Так радянська система «перекроїла» карту регіону під свої потреби.
Дрогобицьку область офіційно утворили 4 грудня 1939 року за указом Верховної Ради СРСР. Центром області стало місто Дрогобич. До її складу увійшли Дрогобицький, Добромильський, Лісківський, Жидачівський, Мостиський, Перемишльський, Рудківський, Самбірський, Стрийський і Турківський повіти. У січні 1940 року радянська влада повністю ліквідувала старий адміністративний поділ. Замість повітів і волостей створили райони — так, як це було прийнято в СРСР.
На кінець 1940 року на території 6 новостворених областей Західної України проживало майже 8 мільйонів людей, з них у Дрогобицькій області — понад 1 111 000 мешканців.
Золото чи ріки крові: що насправді приніс “золотий вересень”
Тривалий час вересень 1939 року називали «золотим», але пізніше стало очевидно: для багатьох людей він був «кривавим». Разом із приходом Червоної армії у 1939 році сюди прийшли не «визволителі», а система, яка принесла страх, терор і смерть.
Розбудова репресивної системи та депортації
Після встановлення радянської влади на західноукраїнських землях почалося створення цілої мережі тюрем. Це робили згідно з наказом НКВД від 11 грудня 1939 року. Система працювала чітко за інструкціями — механічно й безжально. Катівня у Дрогобичі була місцем масових убивств, здійснених радянськими каральними структурами.
У цій катівні радянські каральні органи таємно катували людей, вбивали місцевих мешканців, проливали кров тих, хто не мав жодної вини. У 1939–1953 роках тут загинуло не менше 1200 українців. Знищували передусім молодих, здорових хлопців і дівчат репродуктивного віку — це була цілеспрямована вбивча політика окупаційного большевицького режиму.
Другий етап радянських депортацій із Західної України відбувся у квітні 1940 року й охопив близько 320 тисяч людей. Уже в червні–липні того ж року виселили ще 240 тисяч осіб. До липня 1940 року депортації торкнулися близько 38 тисяч сімей — це долі людей, яких примусово вивезли до Сибіру та Казахстану. Загалом у період 1939–1941 років радянська влада знищила та виселила близько 900 тисяч українців. Це були зламані долі, розірвані родини, люди, які втратили дім лише тому, що жили на землі, яку загарбник хотів підкорити. Ці депортації стали одним із наймасштабніших злочинів радянської системи на українських землях.Станом на квітень 1941 року в УРСР діяли 62 тюрми, з них 26 — у Західних областях, а 4 — у Дрогобицькій області.
Масові розстріли червня 1941 року
Коли почалася німецько‑радянська війна, тюрми прифронтової зони виявилися переповненими політичними в’язнями. Для радянської влади це стало «проблемою», яку вони вирішили найжорстокішим способом. Згідно з наказом від 23 червня 1941 року нарком держбезпеки В. Меркулов розділив усіх в’язнів на дві категорії — тих, кого треба депортувати, і тих, кого слід негайно розстріляти.
Після цього заступник комісара Чернишов затвердив план евакуації. За планом радянської влади частину в’язнів мали евакуювати. З тюрем Галичини та Волині готувалися вивезти 23 тисячі людей до Красноярського краю, Архангельська, Омська, Киргизії та Башкирії. Для цього виділили 778 товарних вагонів. Але війна почалася раптово, і виконати цей план не встигли.
Тоді радянська влада перейшла до найстрашнішого — масових розстрілів. Станом на 21 червня 1941 року в Дрогобицькому обласному управлінні НКВС на вул.Стрийська, 3, слідством перебувала 81 особа. Всіх їх розстріляли в перший день нападу нацистів.
А далі почалося ще страшніше. Вже з перших годин німецько‑радянської війни НКВД почав знищувати в’язнів у всіх тюрмах прикордонної смуги, а також проводити масові арешти й розстріли тих, кого вважали «небезпечними». Упродовж 22–29 червня 1941 року у камерах та на подвір’ї Дрогобицької тюрми було закатовано понад тисячу людей, за оцінками істориків – 1200. Серед них — священики о. Северіян Бараник та о. Яким Сеньківський, професори гімназії Дмитро Бурко й Іван Чмола, парламентарій Антін Максимович, родини Кобринів, Кіцилів та сотні інших дрогобичан.
Загалом у період з 22 червня до початку липня 1941 року в тюрмах Західної України радянська влада стратила понад 24 000 людей. 1 липня 1941 року німецька окупаційна влада дозволила мешканцям міста зайти на подвір’я тюрми й упізнати серед закатованих своїх рідних.
Комендант Дрогобича майор Бертам дав дозвіл організувати поховання жертв. Під час збору тіл з’ясувалося, що енкаведисти намагалися приховати масштаби своїх злочинів. Вони вивозили частину вбитих в’язнів уночі на міське єврейське кладовище і поспіхом закопували їх у спільних ровах. Мешканці утворили громадський оргкомітет, який ухвалив рішення відкопати ці тіла, щоб ідентифікувати та поховати за християнським звичаєм.
4 липня 1941 року у місті відбулася перша велична й одночасно трагічна масова процесія – біля дерев’яної церкви Спаса (цвинтар по теперішній вулиці М.Грушевського) у спільній могилі похоронили останки 74 замордованих українців.
Після повернення радянських військ до Дрогобича у серпні 1944 року, тюрма на вулиці Стрийській, 3 безперервно діяла як репресивно-каральний заклад аж до травня 1959 року – до часу ліквідації Дрогобицької області як адміністративної одиниці. Точної цифри усіх загиблих у її застінках за цей період достеменно невідомо.
Спогад Остапа Яцківа, який долучався до прибирання будівлі у студентські роки після виселення з її стін тюремників.
Інформацією поділилася Наталія Яцків.
Світлої памʼяті Орест Яцків, у 1959 році, коли він став студентом ДДПІ, потрібно було ще до початку навчального року відпрацювати 2 тижні так званої “виробничої практики”. Оскільки в його групі було понад 10 хлопців, то вони вичищали підвали в корпусі, що на вулиці Стрийській, де колись була тюрма! Орест розповідав, що в підвальних кімнатах стояли ще знаряддя, якими катували в’язнів. А запах крові був такий сильний, що хлопці втрачали свідомість. В одній із камер був хрест, на якому розпинали людей! Їм видали інвентар — лопати, мотики і вони зішкрібали зі стін людську кров, яка була вже засохлою, виносили все це мішками і вантажили на машини! Також стояли мішки з закровавленим одягом, а окремо – з ґудзиками. Інструктаж проводив старий кадебіст , який казав, що це військова таємниця і не можна розголошувати!
Розкопки та перепоховання 1990–1991 років
Півстоліття радянська влада цинічно приховувала правду про свою діяльність. Історію переписували, незручні факти замовчували, а трагедію Західної України 1939–1941 років намагалися стерти з пам’яті людей. Лише з початком розвалу радянської «імперії зла» стало можливим відкривати секретні архіви КГБ, знаходити документи та свідчення, які ховали від суспільства.
У 1990 році за ініціативи Дрогобицької історико‑просвітницької організації «Меморіал» ім. Василя Стуса, яку очолював депутат Львівської обласної ради Мирон Бучацький, розпочалися розкопки на території колишньої тюрми НКВД–НКГБ. Дозвіл на їх проведення надало керівництво Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка.
Роботи тривали з 20 серпня до 30 жовтня 1990 року. Поштовхом до розкопок стали свідчення людей, яким вдалося вижити після катувань у цій тюрмі, а також розповіді очевидців трагедії 1941 року — часу масових розстрілів ув’язнених у тюрмах Західної України. Саме ці свідчення відкрили шлях до правди. Коли на місці колишньої тюрми почали відкривати поховання, знаходили кістки невинно замордованих дрогобичан.
Розкопки стали однією з найважливіших подій у поверненні історичної правди. Тоду у результаті було піднято кісткові останки 486 людей — жертв радянського терору.
14 липня 1991 року відбувся один із найбільших похоронів жертв більшовицького терору в Україні.
Міська влада за сприяння міського голови Мирослава Глубіша разом із громадськими та політичними організаціями, керівниками підприємств і сотнями активістів провела урочисте перепоховання останків невинно вбитих людей за християнським звичаєм.
Створення музею
Ініціативну групу створення Меморіального комплексу, що на вул. Стрийській, 3 у Дрогобичі, формували Мирослав Маринович, Микола Походжай, Володимир Кулина, брати Олесь і Володимир Пограничні та Марія Головкевич. До ініціаторів долучився о.Тарас Гарасимчук. 21 травня 2012 року на території колишньої тюрми у Дрогобичі розпочалося будівництво
Уже в липні того ж року відкрили першу чергу Меморіалу — «Дрогобицький Мартиролог», простір пам’яті, присвячений жертвам радянських репресій.
25 червня 2013 року запрацювала експозиція «Музей Тюрма на Стрийській», яка стала філією музею «Дрогобиччина». Тут зібрано документи, свідчення, артефакти та матеріали, що розповідають про трагедію 1939–1941 років і про злочини радянської системи на території міста.
Пам’ять про ці місця — це не лише про минуле, а про наш сьогоднішній вибір бути народом, який знає свою історію і не дозволяє нікому її перекручувати. Катівня на Стрийській нагадує нам, що бути українцем — це вибір гідності, за який ще кілька десятиліть тому позбавляли життя. Коли здається, що історія залишилася далеко в минулому, візит до цього музею повертає до реальності: тоді майже кожна родина — як у Дрогобичі, так і по всій Україні — зазнала болючих втрат через радянський терор і катування. І сьогодні, коли ми знову змушені боронити свою землю, ця правда звучить особливо гостро: свобода не приходить сама, її виборюють ті, хто не боїться називати зло своїм ім’ям.
Дарія СВІРНЯК
Фото Віри Чопик, Ярослава Гайгеля та Дарії Свірняк
Матеріал підготовлено на основі екскурсії Марії Головкевич, наукової працівниці музею «Дрогобиччина», проведеної під час виїзного відвідування експозиці, а також історичних джерел
Читайте також: Заворожений від куль: життєпис Андрія Мельника в унікальній експозиції Музею “Дрогобиччина”