Ірина Литвин: «Мій Сергій загинув за майбутнє наших дітей. Але я не впевнена, що воно у нас тут є»

Нового 2024  року Ірина з Сергієм ще від листопада очікували з нетерпінням – саме на цей період чоловікові-військовослужбовцю випадала відпустка. Вони мріяли про теплі сімейні вечори у нарешті хоч і орендованій та все ж квартирі, а не номері санаторію, де Ірина разом з дітьми прожили рік після евакуації з Волновахи. Уявляли прогулянки засніженим Трускавцем разом з дітьми. Мріяли після довгої розлуки просто набутися разом і так, щоб Сергій обов’язково в теплі та всюди з книгою – як він колись любив…

Але Новий рік Ірина Литвин зустрічала з дітьми і… Сергієвим портретом, перев’язаним чорною стрічкою. Поруч стояло улюблене армійське горнятко чоловіка із написом «Разом до перемоги»  та підпис його псевдо «Тічер», а в душі… ніхто не може знати, що діється у такі моменти в душі жінки, яка за три тижні до цього у віці 33 роки стала вдовою. Вдовою чоловіка, який був для неї втіленням ідеалу…

Пішов у  військкомат у перші дні повномасштабного вторгнення

У чужому місті, на другому кінці країни від рідного дому окупованого ворогом, з двома дітьми, Ірині й так доводилося несолодко. Але зі всіма побутовими викликами Ірина мужньо справлялася та ще й допомагала іншим. Найважче було психологічно, особливо у дні коли від Сергія не було довго звістки. Скільки ж всього довелося пережити їй за ці безмежно довгі 22 місяці його служби… А тепер, як каже Ірина, чоловікова мука закінчилася.

Вчитель з трьома вищими освітами Сергій Литвин добровольцем став на захист України в перший день повномасштабного вторгнення. Обидвоє з Волновахи, але проживали у Новотроїцькому за 5 кілометрів від лінії розмежування, там Сергій раніше влаштувався на роботу. Уродженець міста Кримськ російської федерації (як же ж він цього соромився!) палко любив Україну і ще з 2014 року поривався на фронт. Але тоді вони з Іриною лише створили сім’ю, у них народилася донечка Поліна і молода дружина відмовила чоловіка від цього кроку. Та всі ці вісім років він їй говорив, що опускає очі від сорому при зустрічі зі своїми випускниками у військовій формі.

24 лютого 2022 року застало Ірину у Новотроїцькому, а Сергій з дітьми був у її батьків у Волновасі. Коли жінка примчала до сім’ї, то побачила чоловіка сповненого рішучості йти у військкомат. І Сергій пішов, а через 2 дні у місті зникли світло і зв’язок…

Втеча із пекла

Порожніли полиці в магазинах, натомість у людей зростали невпевненість і страх  – з усіх сторін лунали вибухи і з кожною годиною приходило усвідомлення наскільки все серйозно і трагічно.

Батьки Ірини проживали у приватному будинку, де не було ні підвалу, ні укриття. В одній з кімнат стягнули меблі докупи і зробили імпровізований захист. Чи то ілюзію захисту. Протягом тижня на той час ще 5-річний син Дмитрик майже не вилазив з-під дивана. Жили у повному інформаційному вакуумі, не відаючи, що відбувається у Волновасі, не кажучи вже про те, яка ситуація за межами міста і в Україні загалом.

Через тиждень правоохоронці, що робили об’їзд вулиці, повідомили батькові Ірини, що наступного дня від лікарні відбуде остання евакуаційна колона – на той час з міста вже можна було виїхати тільки  однією дорогою. Обстріли ставали дедалі гучніші, вирви від снарядів щільніші, тож Ірина вирішує скористатися цим шансом і вивезти дітей з міста. До лікарні відстань близько кілометра, але коли вирушили, десь посередині дороги почалися обстріли.

Мимо на шалених швидкостях проносилися автомобілі з білими прапорами. А Ірина та її діти мчали, що було духу, їх проводжав батько Ірини. Вирішили рухатися далі в напрямку до лікарні, але туди не потрапили – дорогою допомогу запропонували наші військові. Вони виявили на блокпосту одне авто, в якому їхав сам водій без пасажирів. Ірина з дітьми сіли в цей автомобіль, і так покинули Волноваху.

Дорогою бачили розстріляні автобуси в кюветах – можливо це ті, які мали б евакуювати людей з лікарні. Про це Ірина вже не дізналася.

Коли ж нарешті вони доїжджають в зону мобільного покриття, жінка одразу ж телефонує Сергію. Він живий, у нього все гаразд, розпитує куди вони рухаються. Здавалося б, можна видихнути. Та водій каже, що їде до…Бердянська. Ірина розповідає йому, що її чоловік, який служить у ТРО, не радить туди їхати. Тоді водій наказав їй завершити розмову і сказав жінці, що його дядько теж військовий – цілий  генерал, але… не український. Від цієї інформації мороз по шкірі, западає мовчанка. Ірина не розуміє чи то їй вдалося щойно вирватися з пекла, чи вона тільки що у нього потрапила. Та все ж знову обійшлося – водій таки довозить жінку з двома дітьми до найближчого селища.

Але усі будівлі адмінприміщень в селищі уже зайняті такими ж втікачами як вони, ночувати ніде. Їм пропонують якусь хату – уже на місці з’ясовується, що хата після пожежі, з побитими вікнами, а на вулиці мороз. На допомогу приходять місцеві і за кілька годин приводять все до стану, де принаймні можна переночувати. Сутеніє і Ірина думає, що нарешті з дітьми відпочине після всіх пережитих подій, але в сусідню кімнату підселяють двох чоловіків. Ті розпивають алкоголь – не до сну. Знову страх, знову переживання. На щастя, даремні: чоловіки виявилися спокійними сусідами і не створювали проблем.

Наступного дня Ірина планує їхати далі, але чим? Цього разу й справді пощастило – з Дніпра приїжджає автомобіль, водій привозить пальне своїм знайомим, що застрягли в селищі. В автомобілі є місця і ці місця дістаються Ірині та її дітям. В Дніпро приїжджають увечері, якраз до комендантської години. Готель, куди поселилися, без опалення, на вулиці мороз. Комендантська година, а з собою лише замерзлі котлети,  ще з батьківського дому… Сусіди діляться двома кусками хліба – для дітей, та дають дві склянки кип’ятку. Ця вечеря, напевно, ніколи не забудеться.

Після ночівлі в промерзлій будівлі на деякий час Ірину з дітьми, на прохання Сергія, прихистила дочка його шкільного директора. А далі оселяються в дитячий садочок, десятки людей сплять на підлогах – Ірина «підхоплює» коронавірус. Сергій телефонує і каже покидати Дніпро – ситуація непевна. І Ірина з підвищеною температурою, пневмонією, «на антибіотиках» їде до залізничного вокзалу, де 6 годин на морозі вичікує з дітьми кількакілометрову чергу, аби сісти до евакуаційного потяга. Обирають Закарпаття. 24 години сидячи (і це ще пощастило!)  у переповненому потязі і вони на місці.

Ірина каже, що їхати тоді закордон і думки не було. «Я б нізащо не залишила тут Сергія самого, адже у нього окрім нас нікого немає», – розповідає жінка.

Життя в евакуації, поселення у Трускавці

Прибувши на місце, Литвини поселяються у дитячому садку. Те саме життя на підлозі, яке у перші місяці повномасштабного вторгнення пройшли мільйони українців, які рятувалися від російських ракет та снарядів.

 Але згодом в житті Ірини стається подія, яка змінює її життя – це знайомство з Азадом Сафаровим та Благодійним фондом  «Голоси дітей», який чоловік створив спільно з нашою краянкою з Трускавця Оленою Розвадовською. Через спільних знайомих у Києві Азад запрошує Ірину з дітьми переїхати у Трускавець в санаторій «Джерело», на що вона погоджується.

Ірина Литвин – людина, яка не може сидіти без діла, тож уже невдовзі долучається до волонтерства у Трускавці. Тут вона проводить екскурсії для ВПО та налагоджує у санаторії спільно з його мешканцями  виробництво окопних свічок для воїнів.

Через пів року волонтерства Ірині пропонують постійну роботу на посаді адміністраторки у трускавецькій філії фонду «Голоси дітей». Діти ходять у місцеву школу, а у жовтні 2023 року Сергій, приїхавши на кілька днів, винайняв для сім’ї окреме житло. Побут потроху налагоджується, з особливим нетерпінням вони очікують Сергієву відпустку на Новийй рік…

Страшну звістку повідомив цивільний

Кожного ранку, протягом майже двох років Сергій присилав Ірині повідомлення, що з ним усе гаразд. Телефонував уже вечером, десь година сьома. Так було і цього злощасного ранку 11 грудня – о 7:00 традиційне повідомлення. Але ввечері Сергій не подзвонив. Повідомлення, які Ірина йому відправляла, на ранок наступного дня так і залишилися непрочитаними.

Жінка тривожилася, але й водночас заспокоювала себе тим, що за довгі місяці війни бувало й гірше зі зв’язком. Та за кілька годин перетелефонував друг її чоловіка – цивільний, який мав знайомих у військовій частині Сергія. Обережно спитав як вона. Жінка поділилася своїми переживаннями, на що той відповів, що Сергій вже більше ніколи не відпише… Ірина не повірила, почала телефонувати у військову частину одну, другу – жінці самій довелося все з’ясовувати, поки дізналася страшну правду…

Похоронили Сергія Литвина із почестями та оркестром на Марсовому полі у Львові. Ірина прийняла таке рішення, бо не знає, як складеться надалі її життя і де вона буде. Вона наполягла, щоб відкрили труну і діти змогли попрощатися з батьком. Бо які наслідки має факт приховування смерті від дітей уже бачила на власні очі під час роботи у благодійному фонді.

З 3 вищими освітами і вадами зору – навідник гранатомета

Ірина каже, що, на жаль, Героїв у нас шанують уже після їхньої смерті. Її болить, що за довгих 22 місяців війни  її чоловік лише місяць прожив у людських умовах, і 4 короткі відпустки всього по кілька днів, а решту – це життя в бліндажах, окопах і підвалах. Довгоочікувані обіцяні керівництвом ротації зводилися до того, що його переводили двічі з однієї гарячої точки в іншу.

А ще Ірина переконана, що Сергій Литвин, випускник Донецького національного університету ім.В.Стуса, маючи три вищі освіти, міг бути набагато корисніший у ЗСУ не в окопах. Чоловік мав вади зору і свого часу його навіть у армію на строкову службу не взяли, а на війні він весь цей час прослужив… навідником гранатомета. Та Сергій був не з тих, хто скаржиться.

«Сергій дуже любив життя, він мав безліч хобі та вподобань, дуже багато читав, постійно вивчав щось нове, проходив різні курси, був ультрасом донецького «Шахтаря» і не пропускав свого часу жодного їх матчу. У нього дуже добре виходила робота з дітьми, умів легко налагодити з ними контакт, окрім своїх основних предметів у школі – історія України, інформатика, право та захист Вітчизни, вів  ще й баскетбольну секцію… Обіймав посаду завідувача з навчально-виховної роботи. Він був різносторонньо розвиненою особистістю, але коли росіяни почали повномасштабне вторгнення, чоловік все кинув і став на захист України. І від 24 лютого я жодного разу від нього не чула, щоб він пожалів про своє рішення йти воювати. Єдине про що він говорив – це про втому. А також він хотів змінити військову спеціальність на таку, де б міг бути ефективнішим. Сергій здавна цікавився військовою тематикою, проходив різні вишколи і навіть написав книгу про генералів Полтавської області Другої світової війни. Він був глибоко у цій темі. Коли мені повернули його телефон, я знайшла листи, які він комусь писав з пропозицією, де б він міг застосувати свої знання. На жаль, ці листи так і залишилися без відповіді», – розповідає Ірина Литвин.

Також Ірина знайшла в телефоні Сергія фото та історії, які він нотував про полеглих побратимів. Жінка переконана, що він планував після повернення з війни написати книжку уже про Героїв сьогодення. Ірина каже, що навіть на війні її чоловік не марнував даремно часу, а як була вільна хвилина – читав перефотографовані книги, які вона купувала і фото сторінок надсилала на телефон. Сергій дуже цінував час (у цивільному житті працював над книгами вночі) і казав, що сон – це даремна тратата життя.

Найкращі уже загинули або вкрай виснажені

Жінка наголошує, що Сергій завжди говорив, що воює за майбутнє їхніх дітей.

«Але я вже не впевнена, що у нас є майбутнє у цій країні. Найсміливіші, найвідданіші патріоти тут уже загинули. Ті, що не загинули, за 2 роки служби, вкрай  виснажені і знесилені. І щодня вони продовжують гинути. З моєї рідної Волновахи майже щодня гинуть молоді хлопці. Втрачають не тільки родини своїх найдорожчих – це країна втрачає найкраще, що в ній є . І водночас, якщо послухати, деякі настрої у нашому суспільстві, то виглядає так, що скоро нас просто нікому буде захищати – якби відкрили кордони і сказали залишати на митниці паспорт, то там би утворилися величезні затори українських чоловіків», – каже молода вдова.

Свій біль Ірина виливає у віршах:  

«Вони пішли, ставши для нас втратою… Цей гнилий світ більше їх не вартий… Найкращі йдуть, бо тут вже немає чого робити… Залишаються ті, хто прагнуть тільки задля себе жити… Те що важливо було – тепер порожній звук… Захист гідності та честі – діло не їхніх рук… Втеча від совісті – стає тепер нормою та метою… Тільки як від себе втекти ти вже придумав, “Герою”?»

Допомагала Сергію, тепер допомагає його побратимам  

Але попри розчарування, жінка сама продовжує активно підтримувати побратимів Сергія. На всі кошти, які люди накидали їй на картку, коли загинув Сергій, а це 70 тисяч гривень,  Ірина закупила антитепловізорні плащі та пластини до бронежилетів для військових з Волновахи.

«Мені знайомі казали: «Та залиш ці гроші собі, це ж для тебе їх перерахували, у тебе  ж діти». Але треба було бачити, як раділи воїни, – ділиться враженнями Ірина, – як вони нахвалялися, що тепер у цих плащах зможуть ходити хоч попід ніс у ворога і залишатимуться невидимими. Хлопці задоволені і це головне. Раніше я старалася для чоловіка, тепер старатимусь для них». Такі тепер радості у тих, хто максимально задіяний у захисті країни від російського окупанта…

Окрім вже налагодженого в «Джерелі» виробництва окопних свічок, яке триває постійно, Ірина Литвин нещодавно відкрила збірку на модем до старлінке для Сергієвих побратимів. Для охочих допомогти посилання на ЗБІР – номер картки Ірини – 4149 4993 7634 2455 Литвин Ірина, потрібна ще половина суми – 10 тис. грн.

Такий як він, буває раз на все життя…

А для чоловіка Ірина пише вірші. І хоч він їх уже не прочитає, жінка робить все, аби зберегти пам’ять про Сергія та його подвиг. Чорну хустину носити не змогла – каже, що це вганяло її у ще більш гнітючий емоційний стан. А вона тепер головна в сім’ї, вона тепер повністю відповідає за життя своїх дітей і мусить тримати себе в руках.

Колись з Сергієм вони ділили обов’язки – він був ідеальним батьком, для якого не було нічого неприйнятного у догляді за дітьми. Сергій першим взяв  своїх дітей на руки у момент їхньої появи на світ – був присутній на обидвох пологах. Міняв пелюшки і підгузки, годував, колихав, розважав, навчав. Він часто сниться тепер сину – що зустрічає його зі школи.

Ірина каже, що Сергій був не лише ідеальним батьком, а й ідеальним чоловіком для неї. Попри те, що у їхній союз спочатку не вірили через різницю у віці (11 років), вони були щасливою гармонійною парою: Ірина завжди активна, енергійна, непосидюча та спокійний, розважливий Сергій доповнювали одне одного як Янь та Інь.

“За 11 років подружнього життя Сергій жодного разу не підвищив голосу на мене”, – каже жінка.

«Я не знаю, що у майбутньому нас чекає і як складеться далі життя, але я точно знаю, що такого як Сергій більше не буде. Таких як він більше ніде немає», – змахує сльозу молода вдова.

Хоч вибір зроблено і заплачено найвищу ціну, ми всеодно тут для багатьох чужі. На щастя, не для всіх

Трускавець виявився не таким уже й привітним для Ірини. Попри те, що у публічному просторі від самого початку жінка повністю спілкується українською, їй не раз «прилітало» за те, що зверталася російською до дітей. А коли шукала квартиру, то у деяких власників першим питанням було – чи ви «наша».

«Нас дуже розділяють на «наші» і «ваші» аби посіяти розбрат. Як не старайся, але ми тут чужі, «московороті». Я особисто також за українську мову, але, вибачте, хіба це моя провина, що, навчаючись у школі, з усіх предметів я мала лише два уроки української на тиждень, а решту все навчання велося російською! (Ірина спілкується ідеальною українською – авт.). І це в незалежній Україні! Але коли в Новотроїцькому відкрили україномовний садочок та школу, то ми з Сергієм своїх дітей віддали саме туди. І коли ворог прийшов на нашу землю, то багато чоловіків у вишиванках накивали п’ятами за кордон, а мій чоловік став на захист України і віддав за неї життя! Він сам зростав без батька, який помер дуже рано, а тепер так само ж без батька залишилися і його діти. А мені нахвалялася одна тутешня пані, що розумніша, бо свого чоловіка не пустила! А інша мені дорікала: «Чого ви сюди приїхали, було їхати в росію!».  До росії нам було 300 кілометрів, а сюди понад тисячу, тож, якщо я сюди приїхала на антибіотиках у переповненому вагоні, це означає, що я свій вибір зробила. Мої батьки і сестра в окупації, я втратила там дві квартири, я залишилася без чоловіка і я не знаю, що буде завтра. Я дуже хочу залишатися в Україні, не бачу себе закордоном, але мені неприємно спостерігати ці настрої і цей розбрат у суспільстві, неприємно читати повчальні коментарі, які пишуть, здебільшого люди з своїх теплих диванів. Якщо ви такі патріоти, то йдіть в окопи і там навчайте наших воїнів української, доведіть свою відданість Батьківщині діями, а не на словах», – емоційно ділиться наболілим Ірина і наголошує, що на, щастя не усі українці такі .

Добрі люди є всюди

Водночас жінка чудово розуміє, що добрі люди є всюди, і саме у Трускавці вона відчула велику підтримку під час свого найбільшого горя. Тоді на похорон з “довоєнного життя” Ірини та Сергія змогли приїхати з десяток людей. Але жінці в чужому місті було на кого опертися.

«Я новину про загибель Сергія дізналася на роботі і саме дівчата з фонду “Голоси дітей” згуртувалися довкола мене, а наша писхологиня їздила зі мною на опізнання тіла, вирішувала всі питання з похороном. Також люди з санаторію «Джерело» дуже мене підтримали, вчителі та однокласники моїх дітей.  Окремо хочу відмітити господарів у яких винаймаю житло – вони дууууже хороші люди і ніколи мене не ображали і навіть  підтримують мою  ініціативу з виробництва свічок . Під час великого горя я відчула, що довкола мене дуже багато добрих людей, і місцевих, і переселенців. Загалом добріших людей на моєму шляху завжди більше, це факт, і я їй всім дуже вдячна», – каже Ірина.

Життя уже ніколи не буде таким, як раніше

У благодійному фонді «Голоси дітей», в приміщенні якого проходить наше спілкування, Ірина знайшла своє покликання, хоча за фахом вона медикиня. У фонді, як адміністраторка, жінка організовує роботу, зокрема і надання кваліфікованої психологічної допомоги таким сім’я, як її. У «Голосах дітей» допомагають дорослим і дітям, що пройшли пекло, рятуючись від війни, які втратили рідних та близьких і заново по частинках збирають своє життя. Тут також допомогли долати негативні наслідки перебування під обстрілів Ірининому сину – Дмитрик дуже важко це пережив і повністю не подолав страхи й досі, але найскладніші реакції дитячого організму на гучні звуки та сирени вдалося виключити.

«Ми всі тепер завжди боятимемося грому, блискавки, гучних звуків. На жаль, наше життя уже ніколи не буде таким як раніше», – каже Ірина. А коли ми разом виходимо і йдемо по вулиці, жінка на мить здригається від гепання кузова вантажівки неподалік, на яке я навіть не звернула уваги. Крокуючи засніженим тротуаром вона розмірковує, що в цей час мала б гуляти  з Сергієм, адже на цей період припадала його довгоочікувана відпустка…

П.С. Сьогодні минуло рівно 40 днів з моменту загибелі Сергія. Помоліться за упокій його душі…

Авторка Віра ЧОПИК, фото та відео надані Іриною ЛИТВИН

Відео 1: під час однієї з відпусток – зустріч та прощання.

Відео 2: посвята Ірини пам’яті Сергія, звучить її авторський вірш