В Орові презентували книгу з історії села, яку тут чекали кілька десятиліть
Небуденна подія відбулася у неділю в селі Орів на Дрогобиччині: місцева громада отримала направду неоціненний подарунок від уродженця села Анатолія Грицишина, який продовжив справу свого батька та доопрацював і видав розпочату ним книгу «Орів. Історія гірського села».
Початок справі учитель історії Орівської школи Іван Юрійович Грицишин заклав ще в далекі 90-ті. Саме тоді педагог почав по крупинці збирати відомості давнини зі спогадів старожилів та записувати їх, працював у архівах, систематизував дані та виношував мрію видати повноцінну книгу про Орів від першої писемної згадки до наших днів.
Мрія Івана Юрійовича здійснилася, але, на жаль, за її реалізацією він спостерігав уже з небес, недуга обірвала його життя ще у 2000 році. Син Анатолій весь цей час не покидав справи батька, а останні роки фактично цілковито присвятив цій праці. Відтак минулого тижня книга на 400 сторінках у твердих палітурках високої якості поліграфії побачила світ у дрогобицькому видавництві «КОЛО», а уже в неділю її почали читати і вивчати усім селом.
Під час урочистої презентації історичного видання, яка відбулася у приміщенні Орівської школи, Анатолій Грицишин першочергово відзначив заслугу світлої пам’яті батька Івана Юрійовича, якому присвятив свою працю.
«Я здійснив роботу, поштовх до якої дав мій батько, а тепер результат цієї роботи надаємо на огляд орівчан. Ми працювали для Вас, для нашого рідного села та краю. Надзвичайно пишаюся тим, що народився і виріс у найкращому селі! Рідному Орові», – зазначив пан Анатолій.
Відтак автор почав ознайомлювати присутніх із розділами книги, й машина часу перенесла всіх у минуле аж до першої згадки про село. Понад три години тривала презентація, проте час промайнув непомітно. Автор розповідав основні події з історії Орова та про людей, що їх творили. Анатолій Грицишин у книзі додає історичну канву і в її контексті висвітлює ті чи інші соціально-політичні процеси в селі. Окремими блоками у книзі подається розвиток шкільництва, культури, духовного та соціального життя селян в різні часи.
Читач спостерігає, як віками змінювалася на його землі одна окупаційна влада на іншу: часи панування Речі Посполитої, Австрійської імперії, Австро-Угорщини, її розпад після Першої світової війни та знову захоплення наших земель поляками. Прихід на західні землі радянських «визволителів», відтак німецька окупація і знову радянська.
Але у всі часи незмінними і незламними залишалися тут українці – горді орівчани. І попри все вони плекали та берегли свої традиції та звичаї, незважаючи на суворі умови намагалися бути красивими та зберігали шляхетність і гідність навіть за найважчих часів. Самовіддано боролися за те, аби бути самим господарями на своїй землі.
Під час презентації історичного дослідження Анатолій Грицишин розповів, що найважче для опису далися часи воєнного лихоліття, коли на українській землі два нелюдські режими – червоний терор і коричнева чума – зійшлися у лютому герці. Неймовірно боляче було укладати довгі переліки -некрологи: понад 120 родин орівчан репресованих та вивезених на Сибір, понад сто засуджених радянською владою, понад 140 замордованих та вбитих орівчан у період з 1944 по 1948 роки. Перелік воїнів УПА, більшість з яких загинули від рук НКВС. Перелік з понад 80 мобілізованих у лави червоної армії, 30 з яких загинули на полях війни. Перед орівчанами проносяться десятки знайомих до болю прізвищ, чи не кожна родина у ті часи зазнала втрат…
А ось і перші потемнілі від часу світлини. Більшість людей на них уже й не впізнати…
Є світлини, на яких бачимо й понад 10 осіб і всі вони були жорстоко убиті: одні загинули від рік енкаведистів, дехто від німців, але були й такі, що загинули від рук «своїх». Так, на жаль, в минувшині чи не кожного села була і ця ганебна сторінка і автор не замовчує її. Однак Анатолій Грицишин не дає оцінку діям місцевих убивць і мародерів, а залишає право судити їх історії. Автор лише ставить питання: за що загинули невинні орівчани, часто зовсім юні? Як могла піднятися у людей рука на свою ж церкву, щоб її пограбувати? Роздуми над цим дають розуміння, що не всі українці герої – як і в кожного народу, серед нас були і зрадники, і пристосуванці, що використовували можливості свого стану для задоволення власних потреб або помсти за якісь затаєні особисті образи…
Але таких, на щастя, було небагато. І історію села творили не вони, а світлі шляхетні люди з гордими поставами і в красивому одязі, які крізь століття дивляться на сучасників зі старих світлин.
Знахідку деяких з цих фото, особливо 20-30 рр., автор вважає великим везінням. Більшість їх довелося реставрувати за допомогою цифрових технологій. Відтак орівчани мають можливість побачити часи 1930-их рр., коли зводився їхній теперішній народний дім, а поруч ще стояла стара будівля «Просвіти» . У часи, коли діяли читальні, молодіжний гурток «Доросту», функціонував «Сільський господар» та «Секція господинь», відбувався Хліборобський зліт і навіть польоти планерів на Орівському Ділу.
Окремі розділи в історії Орова посвячено Іванові Дубику, який урядував у селі в першій половині 20 ст. Це була непересічна особистість. Він зробив значний вклад у розвиток села, боровся з пацифікацією, будував приміщення сільради, будинку вчителя, а згодом народного дому, привіз з Прикарпаття близько тисячі саджанців та висадив у Орові буйні яблуневі сади, які ще донедавна тішили око ніжним весняним цвітом.
Також у книзі окрему увагу приділено родині Суботяків – відданих патріотів, які віддали своє життя у боротьбі за волю України.
Коли Анатолій Грицишин розповідав про лихі часи, зала завмерла, а на обличчях слухачів читалися глибокі переживання, особливо коли люди слухали розстрільні списки своїх односельчан. По залі прокотилися тихі зойки і вигуки «Боже!»… Ця сторінка була найважча не лише для автора книги, але й для його слухачів.
Окремо викладено у книзі дослідження на основі архівних даних та переписів і церковних шематизмів історію церков Орова. У наш час їх є дві у селі, одна дерев’яна з 1867 року та мурована з 1888 року.
Також глибоко досліджене шкільництво від його початків, першого шкільного приміщення і подальший його розвиток до наших днів. Автор приводить учнівські документи різних часів, де записи ведуться то німецькою, то польською, то російською мовами. Вражає статистика, коли у двох школах Орова (основній та 9-річній, що у верхньому кінці села) разом з школою с. Зимівки, що адміністративно завжди належали до Орова, навчалося 687 учнів! (Для порівняння зараз у сільській школі вчиться 103 учні).
Відтак ближче до наших часів орівчани почали впізнавати на фото своїх вчителів, дідусів і батьків. Далі книга пролистує ще декілька сторінок і за одне-два десятиліття люди, що присутні в залі, вже впізнають на фото себе. Автор зібрав поіменно у книзі не лише голів сільрад, директорів шкіл, священників, голів радгоспів і вчителів. Тут звичайні працівники, і доярки, і учасники мистецьких колективів, хористи, місцеві таланти-самородки. Тут і люди, що ідуть на т. зв. жовтневих демонстраціях та учні, що вишикувалися на шкільній лінійці. Тут просто орівчани, що творили історію та творять майбутнє свого села.
Завершилася презентація жартівливими світлинами на екрані та гучними оплесками авторам книги. Захід видався напрочуд душевним і по-родинному затишним.
Люди купували по 2-3 примірники книги, вичікували у черзі за автографом її співтворця Анатолія Грицишина та ще довго не розходилися – у їхніх розмовах панували спомини про колишнє життя та орівчан, котрі вже у засвітах…
Серед присутніх Ганна Володимирівна Костище – колишня вчителька. Вона працювала разом з Іваном Юрійовичем Грицишиним, поділилася враженнями, що зворушена цим заходом до глибини душі.
«Ви не уявляєте, якою доброю людиною був Іван Юрійович, як він мріяв про те, аби подарувати селу книгу з його історії! Тож сьогоднішній день – це празник для нашого села», – каже Ганна Костище. З жінкою погоджуються і інші односельці, і зазначають, що все пройшло на найвищому рівні.
Анатолій Грицишин дякує землякам за цей день, за тепле товариство і щиру атмосферу, за пережиті емоції і поспішає до Батька – замість квітів на могилу сьогодні він несе йому Книгу.
А Іван Юрійович, без сумніву, разом з дружиною Ганною Петрівною дивляться з небес та радіють за свого сина Анатолія і моляться до Всевишнього за свого сина Олега, який сьогодні на сході України тримає для нас усіх це безкрає небо.
“Орів – дійсно благословенне село… Бо далеко не кожне село має людей, які б хотіли і могли написати книгу про таку славетну історію власного села! Низький уклін пану Анатолію за його величезну працю! Світла і вдячна пам‘ять його татові!”, – залишила відгук про презентацію книги у місцевій групі гостя події з Києва Мар’яна Дороган.
Віра ЧОПИК, фото авторки