Як війна змінює дитинство та залишає слід в дитячих очах

24 лютого — дата, яка розділила життя мільйонів українців на «до» і «після». Чотири роки повномасштабної війни — це не лише про фронт, зруйновані міста, біль непоправних втрат. Це також про те, як змінилося дитинство.

Війна має різні обличчя. Вона присутня в болю, втраті, руйнуваннях. Її жорстокість очевидна і беззаперечна. Але є й інший вимір — менш помітний, проте не менш важливий. Це дитячі очі.

Діти, які живуть надто близько до лінії фронту, знають, де «приліт», а де «відліт». Які розрізняють звук сирени швидше, ніж шкільного дзвоника.
Які дорослішають швидше, ніж повинні.

У їхніх руках — іграшки, а у поглядах — дорослість, до якої їх змусили обставини.

Авторка світлин — фотографка з Дрогобиччини Вероніка Стащак, яка документує життя дітей, що проживають поблизу лінії фронту, розповіла про свій досвід роботи.

«За ці роки я побачила війну по-своєму. Мені, як фотографу, не довелося знімати надто велику жорстокість. Хоча вона, без сумніву, є в цій війні.
Мені довелося фотографувати дітей, які проживають поблизу лінії фронту. Їхнє дитинство проходить зовсім не так, як мало б проходити», -розповіла фотографка.

Чотири роки війни змінили всіх. Люди втомилися — і ця втома зрозуміла. Після тривалих випробувань слова про віру звучать стриманіше, ніж раніше.

Та попри все, українці продовжують шукати світло.

«Люди завжди бачать надію, навіть тоді, коли дуже втомилися. Я не знаю, якими словами сьогодні говорити про віру. Але навіть у темряві люди вперто шукають світло. Нехай це світло не згасне у кожному українцю. Скільки б ще не довелось чекати», – каже Вероніка.

Тож сьогодні надія — це про внутрішню силу триматися — навіть тоді, коли дуже складно.

Світлини до матеріалу створені Стащак Веронікою та є спробою зафіксувати дитинство, яке відбувається поруч із війною — без прикрас та зайвих слів.

Фото Вероніки Стащак