Мати Героя Андрія Лавріва: “Я щоночі чекаю смс від сина”
Страждальна мати 21 сторіччя, чия Хресна Дорога триває не лише по п’ятницях Великого посту, а щоденно – з тієї миті, відколи чорна звістка про загибель сина гострим лезом розділила життя на «ДО» і «ПІСЛЯ»… Історії життя українських матерів і їх синів-Героїв у щасті – усі різні, але які ж вони всі схожі у своїй трагічності за межею «ПІСЛЯ».
Мати Андрія Лавріва пані Надія зустрічає мене біля портрета свого сина на Алеї Пам’яті в Дрогобичі. «Тепер тут я несу свій хрест щодня, – плаче безутішна жінка, – Люди у церкві б’ють поклони, а я тут».
Ще одна терниста дорога жінки пролягає на кладовище по вул.22 Січня. У перші тижні після похорону ходила до могили свого Андрійка і по двічі на день – туга та біль шматували серце так, що серед живих не знаходила собі місця. Хоч пройшло більш, ніж пів року з часу смерті Андрія – час не лікує, бо любов матері ніколи не вмирає. Тепер Алея неподалік дому стала тим місцем, де приходить, аби відчути бодай незриму присутність свого сина…
Людина з винятковим почуттям доброти
Андрій Лаврів зростав життєрадісним, чуйним і дуже доброзичливим хлопцем. Саме доброту, як одну з основних чеснот Андрія, відзначають у споминах про нього більшість його рідних та знайомих.
«Душа компанії, улюбленець усіх дівчат, затійник і виконавець усіх добрих і курйозних епізодів життя класу. Він ніколи не ховався за плечі однокласників. Андрій – це Людина з винятковим почуттям доброти, без хитрості, підлості брехні. Тому він там, а ми тут… Він не заховався, не виїхав – він був у числі перших: сміливих, мужніх… і добрих», – згадує про Андрія його класна керівниця Ольга Петрівна Олексюк.
«У дитячому садочку від кривдників Андрія захищала старша сестра, бо він би мухи не образив», – розповідає за синове дитинство пані Надія. Хлопець дуже любив співи та жарти, багато читав, особливо цікавила його історія (тому і позивний на війні у нього був «Професор»).
Як і більшість його однолітків того часу, грав у футбол, після закінчення навчання у Дрогобицькій середній школі №1 Андрій вступив на навчання на факультет фізвиховання у Дрогобицький державний педагогічний університет ім.І.Франка.
Але працювати за фахом не пішов – любив ліс та природу і пов’язав своє професійне життя з лісництвом, працював у Сколівському лісгоспі.
Андрій з юних літ спішив жити: одружився у 20 років, через рік став батьком. Згодом у подружжя Лаврівих народилася ще одна донечка, але Андрій завжди говорив, що у нього троє дітей, бо свого племінника, для якого був також хресним татом, виховував як рідного сина. Любив робити сюрпризи дітям, ні в чому їм не відмовляв, був для них наставником і другом.
“Я маю кого тут захищати”
Так вийшло, що про повномасштабний напад росії на Україну Андрія повідомила пані Надія телефоном. Просила збиратися і їхати з дітьми закордон. Та Андрій- завжди добрий і безвідказний, як його називали, хлопчисько – в одну мить став безстрашним та рішучим чоловіком-захисником.
«Я маю кого захищати», – твердо сказав тоді Андрій і 25 лютого добровільно зголосився до війська. А через два тижні уже був на передовій у Харківській області. Далі були Охтирка, Богодухів та інші міста гарячого сходу. Служив у складі 67 Окремого Батальйону Територіальної Оборони.
«Коли його підрозділ відводили на якийсь час у сіру зону, я навіть полюбила раніше немилий мені сірий колір, бо він давав надію на життя», – каже пані Надя.
Перша і єдина відпустка Андрія випала перед самим Новим 2023 роком. «Це були наші останні найщасливіші дні, – згадує жінка. – Як же ми тоді раділи! Просили його залишитися бодай на кілька днів, щоб разом зустріти Новий рік, та Андрій рвався на схід, казав, що його допомоги там потребують побратими».
Попри те, що Андрій воював у гарячх точках фронту, він навіть чути не хотів про те, коли мати пропонувала йому оформити документи на відстрочку від служби. «Мамо, я маю кого захищати!», – вкотре повторював безапеляційно Андрій. Жінка каже, що були періоди, коли у спеку на Харківщині воду пив із собачої миски. Та у намірах захищати своїх рідних був непохитним до кінця…
Важке поранення та 5 місяців боротьби за життя
1 квітня 2023 року під Куп’янськом Андрій Лаврів потрапив під артилерійський обстріл росіян, внаслідок чого зазнав надважких поранень. Це осколкове поранення голови, внутрішніх органів, руки й ноги. Тривалий час чоловік був без свідомості на апараті ШВЛ. Спершу його лікували у Харкові, Києві, відтак Івано-Франківську. Саме в Івано-Франківську у рідних з’явився проблиск надії: у Андрія запрацювала нирка, він зміг самостійно дихати і його відключили від апарату ШВЛ.
Весь цей час пані Надя не відходила від свого сина. «Нам здавалося, що Андрій вже нас розуміє – бувало, по щоці у нього стікала сльоза, на обличчі прочитувалася реакція на наші слова», – розповідає пані Надія.
Попри це, лікарі жодних гарантій не давали, оскільки був уражений головний мозок.
«Ми хотіли перевезти Андрія на реабілітацію у Модричі, але через бюрократію нам це не вдалося. А тоді з’явилася пропозиція їхати у Німеччину, і ми з радістю погодилися, було багато очікувань від європейської медицини, але ця поїздка обернулась для нас пекельним досвідом», – згадує жінка.
Замість лікування – споглядання, як повільно згасало життя
Пані Надія розповідає, що у німецькій клініці Андрієм фактично ніхто не займався. Жінка каже, що за 1,5 місяці йому змінили 5 видів антибіотиків, безкінечні аналізи і жодної реабілітації. Та що там реабілітації – навіть не було масажів для лежачого (!) чоловіка!
Перший місяць матір з сином, можна сказати, ізолювали у палаті і не випускали, лише передавали їй їжу. Усі баночки з масажними кремами та оліями вилучили. Заходили в масках і довгих халатах – казали, що на війні Андрія могли тягнути по землі і він… може мати багато інфекцій.
Та найгірше, що Андрію замінили харчування на штучне – в Україні його годували перетертими супами з різних корисних продуктів, а у німецькій клініці через систему надходила лише штучна суміш. Чоловік почав різко втрачати вагу. «Він танув на очах… Коли через місяць лікування до нас приїхала моя дочка, то уже з порога вигукнула: «Мамо, та він же вмирає!», – плаче пані Надія.
Коли жінка спробувала домагатися лікування для сина її … позбавили опікунських прав і заборонили перебувати в палаті біля нього, а опікункою призначили німкеню. За їхніми правилами знерухомлений Андрій сам мав би викликати опікунку у разі потреби …натиснувши кнопку дзвінка. Пані Надія сиділа цілодобово у коридорі біля палати і на кожен хрип та кашель сина сама кликала опікунку на допомогу.
Просила, аби дозволили Андрійкові хоча б помери вдома
Від такого «лікування» у Андрія з’явилися глибокі пролежні, із колись статного чоловіка вагою 90 кг залишилася лише його тінь… А його мати п’ятий місяць поспіль несла хрест на свою Голгофу… Бо така повільна смерть сина на очах у матері і усвідомлення, що не можна нічого зробити для його порятунку, завдавали пекельних мук.
«Якби я знала, що щось можна зробити, аби врятувати Андрія, я б його на своїх плечах на Північний Полюс сама понесла», – каже пані Надія. Але життя витікало із чоловіка з кожною секундою.
Бачучи безвихідь, жінка почала просити лікарів дозволити повернутися в Україну, щоб її син бодай помер вдома. Та це виявилося не так просто. Бюрократична тяганина зайняла ще якийсь час, окрім того, сказали пані Наді, щоб їхала окремо, бо в кареті швидкої для неї місця немає.
Помер, щойно вирушили до України…
Коли ж нарешті дочекалися виїзду 19 вересня і вирушили в дорогу, Андрій через 2 години помер. Спецавтомобіль повернули назад і тіло Андрія забрали у морг, а для матері почалися нові ходіння колами пекла. На оформлення документів жінці сказали чекати аж 2 місяці. У нашому консульстві на звернення відповіли, що нічим допомогти не можуть, мовляв – такі тут правила і треба чекати.
«А як я мала жити тут ці довгих два місяці, знаючи що мій син лежить десь там у них у холодильнику?!», – вкотре витирає сльози пані Надія. У морзі вона самотужки знайшла працівника, який допоміг їй скоротити процедуру видачі тіла до 2 тижнів, а документи переслали згодом…
3 жовтня 2023 року у Дрогобичі Андрія Лавріва з почестями провели в останню путь.
Залишилися лише світлини та спомини…
23 квітня 2024 року його найрідніші люди – всі кого Андрій так безмежно любив і безстрашно захищав – вперше відзначали його день народження без нього. Цього дня Андрієві могло б виповнитися всього лише 36 років.
«Мені б Тебе, хоч на мить,
з далеких дивних небес
ти так рано пішов від нас, тату…», – писала привітання батькові у синю височінь його старша дочка.
Але залишилися лише світлини, спомини і нестерпний біль у серці матері, який ніколи не мине. Цей біль нерідко роз’ятрюють оточуючі. Хтось необдумано, а хто і зумисне.
“А хіба ж ми народили своїх синів для війни? Ні! І тисячу разів НІ!”
Про ставлення посадовців до матерів загиблих Героїв уже писано-переписано, але це явище, на жаль, і надалі не поодиноке. З хамством у високих кабінетах зіткнулася уже і пані Надія. А Андрія, щоб розрадив та підтримав, проуч більше немає… Благо, що є його побратими, які завжди готові підставити жінці своє мужнє плече.
«Коли така болюча рана, яка дуже кровоточить – не сміє жоден держслужбовець будь-якого рангу говорити згорьованим матерям: «Ти прикриваєшся іменем свого сина!» – Ні, це наші сини прикрили їх собою від куль!», – каже пані Надія.
А днями, їдучи у маршрутці за сусіднім кріслом від пані Надії, цілу дорогу дві жінки, не навіть стишуючи голосів, обговорювали як відкупити синів від війни.
«А хіба ж ми народили своїх синів для війни? Ні! І тисячу разів НІ! Але, коли пригадую перші дні повномасштабної війни, мене охоплює почуття гордості за мого Андрійка і за тисячі вмотивованих патріотичних синів і дочок України, які стояли в чергах у військкомати, щоб стати на захист своєї землі, своїх родин… Я розумію, що всі воювати не можуть, але дуже гірко від усвідомлення того, що ці жіночки і їм подібні своїх слів і вчинків не те що не соромляться, а навіть цим пишаються. То як ми зможемо перемогти ворога, якщо такі думки починають домінувати у суспільстві?», -задає питання пані Надія.
Кожного ранку жінка прокидається і промовляє: «Привіт, синочку!». Кожної ночі чекає смс зі словами: «Мам, все ок». Як же вона, і тисячі таких як вона жінок по всій Україні, чекають цього повідомлення навіть через місяці після велелюдних похоронних церемоній своїх дітей!
«Бо таким було моє життя більше року, і такі смс тоді додавали мені впевненості, віри і надії. А потім я довгі місяці боротьби за життя сина чіплялася за цю надію, а вона вислизувала і ніхто, зовсім ніхто не дає мені відповідь на питання: «ЧОМУ?» , – у розпачі говорить мати Героя.
…Жодні слова не зарадять горю безутішної матері. Лише наша пам’ять про полеглих Воїнів та належне їх вшанування, наша подальша згуртованість та праця заради перемоги можуть утвердити переконання осиротілих матерів у тому, що подвиг їхніх синів не був даремним.
Вічна пам’ять і слава нашим Героям!
Віра ЧОПИК, фото авторки та надані п.Надією