Мати Героя з Трускавця Зоряна Процик: «Після загибелі Андрія я закрилася у «мушлі» – зовнішній світ дуже ранить»

Зоряна Процик з Трускавця – мати Героя. Цього високого звання жінка воліла б не мати за всі скарби світу, а навпаки – вона б життя віддала, лиш би жив її Андрійко. 22-річний юнак, що так і не встиг змужніти, дивиться на маму тепер лише з фотографії, огорнутої чорною стрічкою. Про його смерть  офіційно у медіапросторі сповістили одним скупим абзацом, а для пані Зоряни тоді, у кабінеті директора на роботі, куди прийшли з військкомату, рухнув її Всесвіт. Разом зі смертю сина, здавалося, що померла й сама, і жінка вже не має надії, що зможе ще колись  по кусочку відтворити бодай подобу повноцінного життя. Життя, яке має завтрашній день та продовження у дітях і внуках. Життя, яке має доглянуту старість у теплому затишному колі родини.

Не створив матері за все життя жодної проблеми, окрім найбільшої

Зоряні Процик 47 років, її син Андрій Процик був єдиною дитиною в сім’ї.  Хлопець навчався у школі №2, був дуже спокійним і домашнім, навіть мовчазним.  Любив природу та все живе, присилав матері світлини з живністю навіть з передової – собак, жуків і навіть бджіл. Жінка каже, що завжди була із сином “на одній хвилі”.

«Це була абсолютно моя дитина. Він не створив мені за все життя жодної проблеми, окрім найбільшої – тієї, що загинув», – втирає сльози осиротіла мати. Жінка каже, що син зірок з неба не хапав, але старався у житті знайти свій власний шлях, знайти собі заняття до душі, яке б приносило не лише матеріальний дохід, а й почуття реалізації своїх здібностей.

 Андрій дуже любив куховарити. «Він був кулінаром від Бога, готував краще за мене, – розповідає пані Зоряна. – Але так  вийшло, що прагнучи здобути вищу освіту, вступив не на той фах, до якого мав покликання».

 Провчившись рік в друкарській академії, юнак розуміє, що це не те, чим би хотів займатися в житті й вирішує не продовжувати навчання.

Відтак, коли йому виповнилося 20 років,  у 2020 році хлопець йде на строкову службу в ЗСУ. Служить у Сухопутних війська у Києві, і на подив матері, у війську проявляє себе як компанійський, комунікабельний, і йому легко вдається залагоджувати конфліктні ситуації між товаришами по службі,  за що отримує хороші рекомендації від керівництва.

Демобілізувався Андрій Процик у 2021 році в грудні. І знову почалися пошуки себе… Хотів влаштуватися на роботу в галузі кулінарії, однак відсутність фахової освіти стає на заваді. І хлопець приймає рішення повернутися туди, де в нього все виходило дуже добре – до війська. На той час уже чи не щодня в медіапросторі звучать новини про готовність росії будь-якої миті напасти на Україну. Проте Андрія це не зупиняє, і 15 лютого 2022 року він підписує контракт із ЗСУ, а менш ніж за 10 днів починається повномасштабне вторгнення.  

Юний трускавчанин служить у 80 Десантно-Штурмовій бригаді, чим дуже пишається. Уже за кілька днів після 24 лютого їхню бригаду перекидають на схід України, спочатку у Харківську область.

І хоч до зони бойових дій було зовсім близько, та все ж це ще не був «нуль». Тож хлопець щодня телефонує матері, вони спілкуються й по цілій годині. Та чим далі Андрій з побратимами рухається на схід, тим коротшими та рідшими стають телефонні розмови між рідними людьми. Перед тим, як воїна перевели під Богородичне, дали три дні перепочинку. А далі зв’язку немає і по кілька днів, а то й тижнів…

Ішла і не підозрювала, що почує найстрашніше…

Зі страшною звісткою у липні 2022 року до сім’ї Проциків прийшли, коли пані Зоряни ну було вдома (її чоловік, батько Андрія, також з перших тижнів мобілізований до ЗСУ). Тож прийшли до неї на роботу. Маючи добрі стосунки з керівництвом, на виклик до кабінету директора йшла без будь-яких переживань. Та вже в приймальні пані Зоряна із виразу обличчя секретарки побачила, що її чекає щось недобре. І коли увійшла в кабінет та побачила людей у формі, стало все зрозуміло без слів. “…загинув під Богородичним…”. Земля втратила опору, а життя сенс. Далі було все як у тумані, через 5 днів після загибелі привезли тіло сина, велелюдна церемонія прощання і чорна емоційна безодня, в якій залишилася зовсім сама.

Знайомі при зустрічі ховали очі, йти до людей не було жодного бажання. Улюблена робота – садівництво – перестала приносити задоволення. Чоловік Роман у ЗСУ, і хоч не на самій передовій, (через численні проблеми зі здоров’ям визнаний частково приданим), та все ж не вдома. Батьки давно померли. 

Порожнеча, з якої немає виходу, темрява, яка немає тунелю зі світлом вкінці

Життя у мушлі – так називає пані Зоряна той період, який живе без сина. Тривожні депресивні стани прогресували до тих пір, поки не наступила панічна атака: почало віднімати руку, утруднювалося дихання  і жінка буквально задихалася. Відтак звернулася за допомогою до фахівців. Медикаменти дещо покращили загальний стан, але не вилікували зранену душу.

«Одного разу я пішла на психологічний тренінг і виявилося, що там жінки здебільшого ділилися  такими проблемами як от стосунки з чоловіком. І тут я зі своїм горем… Звичайно, що мені така психотерапія не дала жодного результату», – розповідає пані Зоряна.

Мати полеглого воїна каже, що родинам загиблих вкрай необхідна підтримка фахових психологів. Таких, які вміють працювати саме з цим видом травми – втрата рідних на війні. Було б добре, якби в її рідному місті була соціальна така послуга як кабінет психоемоційного розвантаження, де б збиралися родичі полеглих. Об’єднані спільним  горем люди також би були підтримкою один для одного. 

Вас тут таких стільки вже розвелося!

Загалом влада час від часу згадує про родини загиблих, зазвичай – на певні святкові дати. З бюджету області виділили кошти на пам’ятники, долучилася до співфінансування і Трускавецька міська рада. Сказати, що про родичів полеглих військовослужбовців забули Зоряна Процик не може.

Але є інший аспект, який жінку морально добиває. Йдеться про аспект моральний, до якого дуже чутливі люди виснажені психологічно. Йдеться про право на повагу до людської гідності родичів Героїв, що, врешті-решт, гарантує Конституція кожному громадянину України.

“От візьмімо посвідчення за яким мені гарантоване право безплатного проїзду – реакція деяких водіїв на цей документ, як у бика на червону тканину. Нещодавно на маршруті «Дрогобич-Стрий»  водій старшого віку грубо нахамив, коли я показала посвідчення. «Вас тут  таких стільки розвелося! У вас що – семінар якийсь? Навіщо мені ваші проблеми? У мене своїх вистачає!» – волав сивочолий чоловік. Так, не  всі водії такі, звісно, але після кількох подібних виявів незадоволення я вже й не знаю, чи показувати мені це посвідчення взагалі, чи краще оплатити проїзд», – розповідає пані Зоряна.

Збір документів – як особливий вид психологічних тортур

Чоловік пані Зоряни Роман Процик зараз на сході, за півтора року 6 разів був у госпіталі. Колишній «афганець» має геть погане здоров’я: серцево-судинна недуга, катаракти на двох очах, проблеми з ногою і спиною. Тож, коли президент підписав поправку  до закону (№8009), що дозволяє демобілізуватися членам родини загиблих військових, жінка взялася збирати документи. І тут почалося її ходіння по муках: на весь пакет документів пішло кілька місяців.

Жінка каже, що побувавши численну кількість раз у різних кабінетах, надивилася чимало хамства та зверхнього ставлення, тож не розуміє, чому ці люди там взагалі працюють.  

«Маса здорових чоловіків ходять особливо нічим не займаючись, і ти не розумієш: «Чому?». А в цей час на фронті гинуть 20-річні. Воюють зовсім хворі та виснажені довгими місяцями війни, з високими тисками, хворими спинами, колінами. І вони не можуть звільнитися, навіть будучи визнані комісією як частково придатні, бо їх замінити нікому…” – задається питанням мати Героя.

Не може змиритися жінка й з тим, що аби зібрати документи, родичам загиблих доводиться проходити всі кола пекла в тому числі і через кабінети отих здорових і самовпевнених чоловіків: донесіть ще таку довідку, прийдіть через місяць,  принесіть іншу довідку, прийдіть за тиждень. І так місяцями…

“Я не розумію, чому в робочий час люди на державній роботі вирішують свої приватні справи. Якось під час чергового походу за черговою довідкою,  дочекавшись своєї черги, нарешті заходжу. Та замість надати мені послугу, працівниця сказала почекати, бо до неї дзвонить лікар, відтак я довго слухала весь її діагноз і рекомендації з лікування. Хіба це нормально? Чому в новеньких, шикарно облаштованих пунктах надання послуг ти не можеш елементарно оплатити квитанцію, бо не працює жоден термінал! І ще багато таких “чому” », – запитує Зоряна Процик.

Жінка переконана, що в тих інстанціях, які надають послуги зокрема родичам військових, мали б працювати люди з психологічною освітою або ті, що були на війні.

«Родичі загиблих не повинні стикатися зі зверхністю і хамством. Я реально відчула різницю, коли одного разу спілкувалася з пораненими молодими військовими, яких працевлаштували в тилу. В їхніх діях та словах відчутно було увагу до моєї справи та шанобливе ставлення загалом. Але таких випадків, на жаль, дуже мало», – каже жінка.

А ще дуже травмує душу російська мова на вулиці, яку в рідному місті мати Героя тепер змушена чути щодня…

Вишиванки, прапори і «Слава Героям!» закінчуються після проведених “міроприємств”

Зоряна Процик уже й не вірить, що її крик душі почують і щось зміниться в нашій країні, але й мовчати більше немає сил. Тож адресує свій посил тим, що уявили себе вершителями чужих доль, забуваючи, що за їхнє комфортне життя кожного дня гинуть  чоловіки, які не побоялися стати на захист своєї Батьківщини. І їхні мами, тати, дружини й діти заслуговують, як мінімум, на повагу в суспільстві.

«Не дає спокою одна думка: доки ситі й зарозумілі, з відмінним здоров’ям і в чудовій фізичній формі чоловіки, на відміну від хлопців на “нулі”,  будуть “танцювати свій танець” на могилах наших дітей, принижуючи гідність, опускаючи самооцінку, якої й так небагато залишилося? Напевно цей крик душі в нікуди, чужа біда не пече нікого, всі вишиванки, прапори і «Слава Героям!» закінчуються після проведених “міроприємств” і обов’язково на камеру. Насправді таким як я, допомоги чекати – не дочекаєшся. По факту, без показухи на камеру ми нікому не потрібні. Вибачте, наболіло!», – підсумовує мати назавжди 22-річного Героя.

Разом з пані Зоряною беремо таксі й вирушаємо до її сина на міське кладовище. Дорога під гору якийсь час йде нормальна, та далі різко покриття переходить в асфальтні руїни, вимиті дощами. Колихаючись на ямах, прибуваємо до місця вічного спочинку солдата Процика Андрія Романовича. Солдата, який віддав життя за рідну країну, мало що й сам проживши в ній.

Юний Герой мовчазно дивиться зі світлини… Його мати навіть не знає як він загинув, хоча дуже хотіла довідатися, та, на жаль, не було у жінки такої можливості. Знає лише, що це сталося поблизу міста з біблійною назвою “Богородичне”.

Ми молимося за упокій раба Божого Андрія та прощаємося. Мати Героя знову повертається у свою «мушлю». Рятує те, що там на неї чекають домашні улюбленці: кілька котів та собака. Єдині живі створіння, які найбільше  допомагають жінці триматися на плаву.

Віра ЧОПИК, фото авторки та надані Зоряною ПРОЦИК

Читайте також: «Госпітальєр» Василь Андрусів з Дрогобича: «Я не відчував морального права залишатись осторонь війни»