Ансамбль «Верховина» – це наше дихання, це сонячні промені, повітря, життя, то наше все!
Крізь десятиліття Заслужений прикарпатський ансамбль пісні і танцю «Верховина» на високому мистецькому рівні через пісню, музику, танці і національне вбрання презентує розмаїття та багатство української культури. Понад 70-річну історію колективу змінилося кілька поколінь артистів, що передавали естафету щоразу молодшим учасникам.
В часи колишнього срср ансамбль зазнав найвищого злету, адже давав концерти фактично на 1/6 частині суші, збираючи одночасно тисячі глядачів, під керівництвом Заслуженого діяча мистецтв Юліана Корчинського став лауреатом всеукраїнського та всесоюзного конкурсів. Верховинівцям аплодували на Сахаліні, дарували квіти в Киргизстані, з нетерпінням чекали українці півночі та далекого Сходу. Артисти ансамблю завоювали серця тисяч глядачів і дарували людям радість та несли українську культуру далеко за межами рідної Батьківщини.
В історії злетів не обходилось і без ходіння над прірвою. Бо навіть у ті часи, коли артисти були на повному фінансуванні держави, виникала ситуація, що ставила під питання існування ансамблю. Зокрема в 60-ті роки був період, коли артистам доводилося щодня давати по два, а інколи і по три концерти, тоді як записували та оплачували їм за один – на це верховинівці погодилися, аби врятувати ансамбль.
Взагалі фінансова складова не є і не була пріоритетом в житті для тих, хто обирав і досі обирає «Верховину» – тут люди танцюють, грають і співають передусім за внутрішньою потребою. За покликом душі і серця.
Редакція МедіаДрогобиччина при сприянні керівника ансамблю Сергія Дмитрієва організувала зустріч тих артистів, які прийшли в ансамбль у 70-ті роки, брали участь у зйомках фільму 1978 р в Шевченківському гаї у Львові та Палаці Миру в Трускавці, пам’ятають легендарних попередників, у яких перейняли естафету.
Отже, знайомимося
Зліва направо: Василь Кулаківський, Олександр Мойсеєнко, Ніна Мойсеєнко, Сергій Дмитрієв, Надія Климусь, Йосиф Воньо
Василь Кулаківський – артист балету, прийшов танцювати сюди ще в 1971 році, працює й досі – на посаді балетмейстера. Родом з Житомирщини, навчався в Житомирському училищі культури. Перші місяці в колективі запам’яталися йому тим, що майже одразу потрапив на 4,5-місячні гастролі. Всі бальні постановки, які сучасний глядач бачить на сцені, відбуваються під його керівництвом.
Артист балету ансамблю “Верховина” Василь Кулаківський, фото з архіву ансамблю
Подружжя артистів балету Олександра та Ніни Мойсеєнків – прийшли в ансамбль відповідно в 1976 та 1977 рр. Пан Олександр родом із Херсонщини, танцював у ансамблі до 1994 року, пані Ніна – з Черкас, танцювала до 2002 року. Разом навчалися у Миколаївському (обласному) культучилищі, де і познайомилися. Там же пан Олександр познайомився і з творчістю «Верховини», коли колектив був на гастролях – тоді й отримав запрошення працювати. Освоївшись в Дрогобичі, Олександр покликав в ансамбль Ніну, з якою вже вирішили побратися. Їхня дочка, яка фактично зростала на сцені, також стала артисткою балету, працює в обласному театрі Житомира.
Ніна та Олександр Мойсеєнки
Надія Климусь – вокалістка, виконувала сольні партії, в ансамблі з 1973 по 2020 рік, родом зі Стрийщини. У «Верховині» працював також її чоловік – музикант Іван Климусь. Пані Надія пов’язує гастрольне життя з періодами дорослішання її дітей: «Приїду, а моя дитина вже ходить. Ще раз повертаюся – вже читає. А там і незчулася, як виросли..»
Надія Климусь, фото з архівів “Верховини”
Йосиф Воньо, вокаліст, родом з Старосамбірщини. Навчався у нафтовому технікумі, де був активним учасником самодіяльного колективу. Після завершення навчання пробував себе за фахом у справі нафтовидобування, але потреба співати в чоловіка взяла гору і з 1970 року по 2013 рік пан Йосиф присвятив праці в ансамблі «Верховина».
Йосиф Воньо – по центру. Фото з архівів ансамблю
Щемкі спогади щасливої молодості
Розповіді верховинівців сягають тих щасливих днів їхньої молодості, спомини про які запалюють світло в очах і осяває усмішками їхні обличчя. Хоча не таким уже й простим було життя артистів цього часу: в середньому тоді давали 24 (!) концерти щомісяця. Окрім виступів, щоденні репетиції. Коли вирушали на концерт в автобусі завше було гамірно, а поверталися завжди у повній тиші – настільки викладалися під час концерту, що говорити чи слухати музику вже не було ні сил, ні бажання.
А поміж концертами жили дружно і весело, немов одна велика родина. Бо проживали спільно не лише в гуртожитку у Дрогобичі, а й по місяцю-два жили у вагонах поїзда на залізничних вокзалах. А на якому тільки виді транспорту не їздили – від кінного гужового, до літаків та військових кораблів. Скільки тих споминів тепер, що годі й переказати! Особливо приємно згадувати про смішні трафунки під час концертів, коли сміятися не можна, бо хор виконує пісню, та ще й тужливу. Але ось знайшовся спритник серед музикантів оркестру, який у оркестровій ямі показує та всякі гримаси. Глядач того не бачить, а хористи ледь стримують сльози від сміху, але мелодію при цьому виводять рівно!
Географія виступів – 1/6 частина суші. Та найтепліше – у Львові
«Ми об’їздили вздовж і впоперек весь колишній союз, а якщо взяти мапу Львівщини, то на яке місто б не вказав – ми всюди там були з концертами. От закордон до розпаду срср нас за одним невеликим винятком не випускали взагалі. Цим винятком була поїздка 1986 року в екзотичну Африку в країни Зімбабве та Замбію, тоді поїхали 10 артистів балету у складі збірного концерту», – розповідають верховинівці й додають, що де б не виступали, та найкраще було в Палаці «Україна» в Києві. Там ансамбль неодноразово давав як сольні концерти, так і у так званій збірній «солянці». Найкраща сцена, звук, освітлення, велетенський зал на 4500 глядачів – в нашій країні для кожного артиста це майданчик найвищого рівня.
Де найтепліше приймали? «Всюди був вдячний глядач, ми навіть на Сахаліні мали своїх палких прихильників, там одна місцева українка відвідувала всі наші концерти і обов’язково дарували квіти. Та найбільш тепло й святково нас приймали у Львові. Ще задовго до того, коли вишиванка стала модною серед широкого загалу, у Львові на наших концертах навіть у будні публіка приходила у вишитих сорочках і завжди аплодувала стоячи. Це нас дуже надихало, адже ми розуміли, що люди йшли до нас як на свято», – один поперед одного розповідають артисти.
Спільні проєкти із зірками тогочасної естради та власні досягнення
Спільні проєкти у нас були з ансамблями Вірського, Вірьовки це було на сцені Палацу «Україна». В таких виступах кожен із залучених ансамблів давав своє соло, інші в цей час були фоном, відтак мінялися.
А всенародна популярність до таких пісень як «Марічка», «Вівці ж мої вівці» прийшла завдяки їх виконанню ансамблем «Верховина» спільно з народним артистом України Дмитром Гнатюком. Були також спільні проєкти із квартетом «Явір» та іншими відомими виконавцями.
«Але у нас і своїх яскравих талантів не бракувало. Музикант-композитор Григорій Редько творив прекрасні мелодії та обробки, солісти Степан Урбанович, Іван Мацялко та інші не менш талановиті артисти робили наш творчий колектив унікальним, самобутнім та впізнаваним далеко за межами Львівщини. Пісні, які особливо любив глядач, увійшли в золотий фонд «Верховини»», – діляться спогадами верховинівці.
Варто зазначити, що артисти ансамблю першими в Україні відтворили на сцені український вертеп у фільмі, а також почали ставити його на різдвяних концертах. Це сталося ще далекого 1989 року, і з того часу коза у виконання верховинівців стала улюбленим персонажем малечі на всіх виступах.
Ще б і зараз вийшли на сцену
І навіть зараз Йосиф Воньо, Василь Кулаківський, Надія Климусь, Ніна та Олександр Мойсеєнки не проти струсити порох зі сценічних костюмів та ще раз вийти на сцену у складі ансамблю «Верховини». Така на нашій зустрічі зародилася ідея: організувати концерт «Верховини» у складі старшого покоління, яке передає естафету молодшому, що зараз є основою ансамблю.
«Звичайно, – кажуть чоловіки-танцюристи, – гопака ми вже ставити не будемо, але наш легендарний Танець з дзвіночками ще затанцюємо».
А наразі ветерани Заслуженого прикарпатського ансамблю пісні та танцю «Верховина» за кожної можливості відвідують його концерти, зустрічаються та згадують прекрасні часи , бо, як вони кажуть «Верховина» – це наше дихання, це сонячні промені, повітря, життя! «Верховина» – це то наше все!».
Довідково: історія ансамблю «Верховина» бере свій початок 1946 року. Саме тоді, через рік після завершення другої світової війни, при Дрогобицькій філармонії була створена Бойківська чоловіча капела на чолі з художнім керівником Петром Ємцем. Свій перший концерт капела дала з нагоди жіночого свята 8 березня цього ж року.
Капела згодом розросталася все новими і новими учасниками (додалася оркестрова група та жінки-вокалістки), склала основу майбутньої «Верховини», офіційною датою створення ансамблю вважається 1950 рік.
Роком високого злету був 1957 рік – саме тоді ансамбль Прикарпатський ансамбль пісні та танцю «Верховина» став Лауреатом (1 місце) Республіканського конкурсу художніх колективів у Києві та лауреатом 6-го Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у москві (3-тє місце).
Юліан Корчинський з ансамблем. Фото з архівів “Верховини”
В 1969 році ансамблю надали почесне звання Заслуженого. Керівником на той час був Заслужений діяч мистецтв України Юліан Корчинський, який пропрацював на цій посаді 20 років – з 1950 по 19970 рр.
Авторка Віра ЧОПИК, фото авторки та з архіву “Верховини”
Читайте також: Сергій Дмитрієв: “Я очолив “Верховину”, коли вона нагадувала «Титанік», що потопає”