ВЕТЕРАН. Історія повернення в мирну Галичину
Давно збирався розповісти цю історію, та все вагався – чи варто розповідати про прикрість коли в багатьох інших людей справжнє горе. Та все ж наважився, щоб не тримати в собі…
Розпочалась вона у 2017 році, коли я вперше подзвонив за номером у випадково знайденому посиланні на “Перший добровольчий медичний шпиталь ім. Пироговаʼʼ, де запрошували всіх бажаючих медичних працівників допомогти в надаванні медичної допомоги пораненим і хворим бійцям ЗСУ на лінії фронтового зіткнення.
В той пізній зимовий грудневий вечір, я вже положився спати, в зручному ліжку своєї теплої й комфортної спальні, на чистій постелі й за звичкою перед сном включив свій мобільний, переглядаючи стрічку новин, одну за одною. Зовсім випадково натрапив на виконання популярною групою “Без обмеженьʼʼ пісні “Най би вже веснаʼʼ.
Слова цієї пісні буквально врізались в мої мізки своєю завуальованою суттю.
– ,,Я сьогодні в тирі був, там в нас стріляли…ʼʼ
Світ наче перевернувся в моїй свідомості.
Я, в теплі і комфорті, а молоді часто неодружені, хлопчаки на фронті, під щоденними обстрілами, ризикують власним життям, щоб я міг тут ніжитись в мʼякій постелі, читаючи новини й слухаючи музику?!!
Я зрозумів, що годі надіятись, що хтось за мене закінчить цю прокляту війну. Що поки я живу собі мирним життям, працюю, відпочиваю, спілкуюсь з рідними і друзями, святкую різноманітні свята, хтось мерзне в вологому бліндажі, чи стріляє по ворогах із закуреного снігом редуту.
Я набрався відваги й подзвонив за вказаним номером телефону. Коротка співбесіда й ось вже з 1 лютого мене призначено на мою першу, поки що прифронтову (за 8-10 км від м. Луганськ) ротацію в Станицю Луганську в лікарню-госпіталь, що розміщався за кілька кілометрів від фронту. За тим я вже не відчував морального права залишитись осторонь війни, побратимів які довіряють мені й надіються на мене.
Двічі на рік по місяцю, а той більше, я виїжджав на вже безпосередньо бойові ротації в різні військові частини ЗСУ та НГУ, де доводилось безпосередньо в червоній зоні фронту надавати медичну допомогу та проводити евакуацію пораненим, чи хворим бійцям з поля бою. Не буду розповідати подробиці, та загалом кільком сотням бійців довелось скористатись моєю і мого водія допомогою на фронті від північного флангу оборони – Станиця Луганська до південного – Маріуполя.
З часом, коли активність ПДМШ суттєво знизилась, я перейшов вже надавав допомогу воїнам добровольцям з добровольчого батальйону “Волиньʼʼ УДА в підпорядкуванні комбатів Сергія Ковальчука і Володимира Андрушечка, а інколи воїнам різних підрозділів ЗСУ, НГУ, “Азову”, морським піхотинцям, від Марʼянки до Маріуполя.
З січня 2022 року, згідно з наказом комбата, – Медичний Добровольчий Батальйон Госпітальєри • Hospitallers Paramedics Яни Зінкевич. Разом з іншими побратимами-госпітальєрами розпочав підготовку до прогнозованого комбатом Яною повномасштабного наступу російських військ (комплектація медичного і тактичного спорядження, підготовка бази, навчальні курси надання медичної допомоги на полі бою).
Зранку 24 лютого, почувши за вікном відлуння вибухів в районі розміщення вертолітного аеродрому і побачивши в месенджері повідомлення Яни Зінкевич: “Почалося !!!ʼʼ, я поступив в безтермінове повне підпорядкування в Медичний Добровольчий Батальйон “Госпітальєриʼʼ і в складі Західної групи вирушив в призначене мені комбатом місце перебування на заході України, а затим настали бойові ротації в тимчасово окупованих Київській, Донецькій, Херсонській, Запорізькій областях. Довелось надавати медичну допомогу сотням поранених і хворих бійцям та цивільному населенню, як в стабпунктах, так і безпосередньо на полі бою.
Дякую Богу і моїм побратимам парамедикам, водіям, стрілкам, за те що жоден, ЖОДЕН (!!!) поранений воїн, якому я і парамедики нашого ЕВАК – автомобіля надавали допомогу і який був евакуйований нами, НЕ ПОМЕР (!!!) під час евакуації. Практично всі доправлені нами в стабпункти чи госпіталі бійці поступали на подальше лікування з відносно стабільними показниками життєдіяльності.
ДЯКУЮ вам, братчики і сестрички, з якими мені довелось працювати!!! Ви – найкращі! Бережіть себе!
В серпні 2022 року, перебуваючи на ротації в районі Великої Новосілки, мене приголомшила приємною звісткою наш комбат Яна Зінкевич, повідомивши, що мені видано посвідчення Учасника бойових дій.
УВ вересні 2022 року, по закінченні чергової ротації, я ранесенько заїхав в Київ і зайшов в Міністерство ветеранів та отримав посвідчення УБД та медаль Ветерана війни. Побратим підвіз мене на Київський центральний залізничний вокзал і я попрямував до квиткових кас. Найближчий поїзд в напрямку Львова відправлявся в пообідній час. Намагаючись зробити сюрприз дружині і всім рідним, я вирішив знайти можливість добратись ще того ж дня до дому автомобільним транспортом.
Звернувся до таксиста з запитанням, чи їздить якийсь пасажирський транспорт на захід України і чи не знає він звідкіля?
Приємний, говіркий водій приватного таксі, середнього віку, зразу ж запропонував свою допомогу. Зробивши декілька дзвінків, він повідомив, що забронював мені квиток в знайомих йому маршрутників з Києва до Львова за ціною 1600 гривень та уважно роздивившись на моїй піксельній військовій уніформі, блискучу, щойно отриману медаль Ветерана війни, важкий наплічник і автоматичну гвинтівку AR-15, запропонував підвезти мене безоплатно до місця посадки в маршрутне таксі. Мовляв, розуміє, що я повертаюсь з фронту та і сам він колишній “фронтовикʼʼ. Дорогою він розповів, що він в минулому поліцейський, зараз на пенсії, учасник оборони м. Біла Церква, де і проживає, має зареєстровану зброю, зараз рахується в складі місцевої Білоцерківської ТРО, має два автомобілі, (на одному з яких, чорному легковому Мерседесі ми й пересувались), показував фото власного будинку, одружений, діти, здається сини. Звичайний доброзичливий чоловік, віку від 50 до 57 років, патріот, що викликав повну довіру.
Ключове слово – “доброзичливийʼʼ…
Обʼїхавши попри вокзал, ми зʼїхали до низу, розвернулись і попрямували знову в напрямку вокзалу та повернувши направо опинились на автостанції, навпроти вокзалу, метрів двісті далі від місця, де ми з ним зустрілись на привокзальній площі. Тут же “добродійʼʼ – водій сказав почекати його в машині й дати йому тисячу шістсот гривень, щоб він особисто розрахувався з водіями маршрутного таксі, бо це його добрі знайомі, але не довіряють будь-кому. Повернувшись, він підвів мене до червоного буса і представив водіям, що це той самий пасажир, якого вони чекали, що я лікар, воїн, що повертається домів, після місячного перебування на фронті.
Почувши що я фронтовик, один з видів спитав, чи я маю посвідчення УБД. Отримавши схвальну відповідь, попросив дати йому його, щоб показати в касі, бо я і зброєю, а їм перевозити пасажирів зі зброєю заборонено. За хвилину повернувся і видав мені квиток за ціною …!!! близько 250 гривень… Побачивши моє здивоване обличчя, він спитав скільки я заплатив таксисту і почувши, що я дав 1600 гривень з жалем і розчаруванням в голосі звернувся до напарника: ,,От сучара, а нам він дав лишень ПʼЯТСОТ гривень!ʼʼ
І за мить начебто співчутливо промовив до мене: “То оце він вас, ветерана війни, провіз на відстань двісті метрів за 1100 гривень? Ну і козел він!ʼʼ, обачливо промовчавши, що свої комісійні і мою “УБД-ешну” квиткову знижку в сумі двісті пʼятдесят гривень він надійно сховав в своїй глибокій кишені.
Я не став вимагати повернення несправедливо “віджатих” у мене грошей, а в передчутті швидкого повернення домів і зустрічі з сімʼєю, зручно вмостився в кріслі автомобіля і, втомлений довгою нічною дорогою і напруженим ранком, заснув. За пʼять годин я був уже Львові. Попрямував на Привокзальну площу, де стояла маршрутка в Дрогобич. Водій здаля, випереджуючи мене досвідченим оком, оцінив мій військовий запорошений і місцями поплямований кровʼю стрій, промовив: ,,Місця всі зарезервовані, чекайте наступного буса, десь через годину, але і там може не бути місць, бо в нас замовлення за телефоном.ʼʼ
Та, почувши заповітне і миле його слуху: “Я заплачу! Я маю грошіʼʼ, погодився підвезти мене при умові, що я поїду стоячи. Так я і добрався, через півтори години до Дрогобича, стоячи в проході між кріслами в яких, через одне, відвертаючи від мене погляд і насолоджуючись мирним життям на Галичині та бавлячись на Айфонах останніх моделей в компʼютерні ігри, сиділи молодики призовного віку…
Війна війною, а багатьом з наших співгромадян таки бракує честі совісті.
Ні! Мені не шкода тих втрачених обманним шляхом півтори тисячі гривень, хоч я, і не мав вже за що купити квіти дружині і солодощі внукам, мені шкода тих таксистів і маршрутників, чию гідність зʼїла жадоба наживи.
Та найбільше мені жаль тих воїнів, що віддають найдорожче – життя !!!, заради визволення Батьківщини, не відаючи як зустріне їх – ВЕТЕРАНІВ!, ,,мирне життяʼʼ по поверненню до дому…
P.s. Розповів і таки на душі стало трішки легше, мов камінь з плечей скинув.
Все, поділився і забув… А описаним вище “добродіямʼʼ – Бог суддя!