Той, хто врятував одне життя, врятував Всесвіт

Уявіть собі – ви живете в невеличкому місті, де всі один одного знають, тут тісно переплелися різні народи та культури, та в цілому поміж людьми панують добросусідські відносини. Діти українців, євреїв і поляків разом копають м’яча та граються, ґаздині позичають одна в одної солі й борошна  та спілкуються чи не  щодня через нехитрий паркан, що розділяє їхні обійстя, а ґазди обговорюють справи на промислі.

Так було в довоєнному Бориславі, де станом на 1939 рік проживало орієнтовно 44500 мешканців, з них 10100 – українці, 21450 – поляки, 12850 – євреї та 100 німці (джерело – книга українського етнографа Володимира Кубійовича «Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1 січня 1939 рік» (Національна статистика Галичини).

Та в одну мить все змінюється: настають часи воєнного лихоліття. Спочатку, у вересні 1939 року  окупаційна радянська  влада змінює окупаційну польську, а далі, в 1941 році  лінія фронту стрімко понеслася  на схід. Після втечі большевицьких військ, людським очам відкрилися жахливі картини звірств в катівнях НКВС-КГБ. Тоді в основному постраждало українське населення і Борислав не став винятком.

Та в 1941 р. замість червоних “визволителів” у місто зайшла коричнева чума  – нацисти. 

І хоча Борислав, на щастя, оминули важкі бої та руйнування, але кількість населення з приходом німецьких окупантів почала різко скорочуватися. Тепер, чи не щодня, один за одним зникають люди цілими родинами: спочатку порожніють їхні оселі, а відтак знелюднюються й самі вулиці.

Майже 13 тисяч бориславських євреїв становили в той час  практично третину населення міста, тож їх ізоляція у місцевому ґетто, знищення та вивезення у концтабори суттєво видозмінила реальність. Зникають крамарі й ремісники, вчителі та  фармацевти, зникає врешті-решт і лікар, який мешкав у будинку, де тепер діє дитсадок навпроти міської ради, і  кожного тижня один день в себе безоплатно приймав і лікував  українців…

Маховик смертельної машини Голокосту працює на повну: у небуття зникає третина міста, від людей залишаються лише спогади їхніх знайомих… Опиратися цій реальності не було сенсу, гірка участь євреїв здавалася неминучою для всіх синів та дочок Ізраїлю, та все ж, завдяки жертовності небайдужих українців небагатьом із них вдалося уникнути лап нацистів  і вижити.

Сьогодні, 14 травня, в нашій державі вшановують пам’ять тих  українців, які, ризикуючи власним життям, рятували євреїв в часи Голокосту. Пройшли  роки й Держава Ізраїль вшанувала багатьох із них високим почесним званням Праведника народів світу. А тоді про якусь винагороду та почесті ніхто і думати не міг – рятівники робили це лише тому, що навіть в цей пекельний час залишилися людьми.

Тепер уже доводиться лише здогадуватися, які думки й страхи опанували родину абсолютно  беззахисних жінок Ганну та Теодозію Мінів і малолітню дочку Ганни також Ганну в ту мить, коли до них у розпачі прийшов сусід  Ізидор Ґіршгорн і розповів, що за час його відсутності німці забрали його дружину та двох малолітніх дочок, і він не знає, що має робити далі.  Його сім’ю більше ніхто після цього так і не бачив.

Порадившись між собою, жінки вирішують залишити Ізидора жити у себе. Для цього вони у єдиній своїй кімнаті на Потоці (мікрорайон Борислава- ред.) відгородили шафами від стіни невеличкий  простір і там поселився сусід. Відтоді трьом жінкам довелося проявляти неабияку пильність та  обережність, адже нацисти періодично проводили облави та обшуки й це могло  закінчитися трагічно для них всіх: переховування та допомога євреям каралася смертю.

Коли обшуки почастішали, Ізидору довелося днями просиджувати у підвалі й лише вночі він повертався у свій куток за шафу.  Згодом жінки Мінів надавали прихисток  ще двом євреям, які звернулись за допомогою — Полю Шенбергу і Айзенштайну (на жаль, його ім’я загубилося в часі – ред). Таке життя на лезі бритви тривало протягом двох років.

Коли фронт знову погуркотів  на захід і німці відступили з Борислава,  врятований вдівець Ізидор Гіршгорн одружився з однією зі своїх рятівниць — Теодозією Мінів. Згодом вони виїхали у Польщу, а потім  у США, де і прожили до глибокої старості. Дітей у них не було.

Ганна Мінів у дорослому віці вийшла заміж за Миколу Шубу, який до речі, був записаний як поляк, та народила з ним трьох дітей: Орисю, Романа і Зенона.

Українська пісня, що врятувала життя

Коли в СРСР почалися часи так званої Перебудови та послаблення режиму, у Борислав повернулися кілька євреїв. Тих, що вижили.

Одного погожого дня кілька випадкових перехожих поблизу приміщення колишнього ґетто ( в народі ґєта), що на Мразниці, стали свідками дивовижної сцени та завмерли від побаченого: невідомий чоловік із риданнями на колінах припадав до землі та цілував її, набирав її в пригорщі й голосно вигукував нерозбірливе слово: «НЕСЕХАЛЯВОДУ…» і знову заходився сльозами.

Це був пан Мойше Ґендлер, якого багато десятиліть тому від неминучої смерті врятувала українка Оксана. Коли колону євреїв під дулами автоматів німці  вели у  ґетто, ця жінка висмикнула білявого хлопця і нашептала йому на вухо, щоб той заспівав українську пісню. Перше, що прийшло йому на думку, було «Несе Галя воду» і хлопчина голосно заспівав… Дивовижно, але цей факт та непритаманний євреям світлий колір волосся тоді врятували від смерті малого Мойше.

Тож коли у зрілому віці Ґендлер приїхав у Борислав та наблизився до стін колишньої катівні, до того самого місця, де милосердна українка  вихопила його із лап смерті, емоції  взяли верх в душі поважного чоловіка. Він був одержимий бажанням віднайти Оксану або бодай її нащадків та могилу і взяти з собою в Ізраїль грудочку землі із неї, але єдине, що знав про свою рятівницю сивочолий єврей це те, що вона проживала в районі, де згодом був побудований алмазний завод. Обійшовши кожен закапелок в цій околиці, пан Мойше так нічого і не довідався: жінка та пам’ять про неї розчинилися в тумані літ. 

Окрім пана Мойше в Борислав навідувалося ще кілька уцілілих євреїв.  Вони розшукували місця страти своїх родин і встановлювали там надгробні знаки. Кілька таких стоїть просто у місті, зокрема біля меблевого магазину, що поблизу автостанції та біля моста поблизу школи №5, а також на місці масової страти євреїв у Трускавецькому лісі.

Дивовижно, але під час візиту в Борислав пана Мойше упізнав зі свого далекого дитинства чоловік Ганни Мінів-Шуби Микола Шуба. Мультикультурні зв’язки, закладені ще в дитинстві, відродилися із новою силою і чоловіки заприятелювали. Ця дружба тривала роки, попри кордони та відстань. Як і в довоєнні роки у Бориславі, у їхньому маленькому товаристві знову поєдналися українці, євреї та поляки. За іронією долі, перебуваючи в Ізраїлі на запрошення пана Мойше, раптово помирає син Миколи й пан Мойше взяв на себе всі витрати по похованню та встановленню пам’ятника. Так  навіки залишився українець із польським корінням  у своїх єврейських друзів.

Вшанування рятівників

Ішли роки і у 2003 році Ганна Мінів, Теодозія Мінів та наймолодша Ганна – Шуба (Мінів)  за порятунок євреїв були визнані Праведниками України. Таке почесне звання запровадили у 1989 році з ініціативи Всеукраїнської єврейської ради та фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні».

 А в 2005 році усі три жінки були вшановані почесним званням Праведників народів світу, яке присвоює Ізраїльський інститут катастрофи і героїзму національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму Яд Вашем. Однак дожила до цієї миті лише Ганна Шуба (Мінів).

Урочисте вручення Грамот та Медалей Праведника проходило на території Унівського монастиря.  Пані Ганна разом з дочкою Орисею Хруник отримали почесні відзнаки також і за покійних Ганну та Теодозію Мінів, яких вшанували посмертно.

Сьогодні пані Орися трепетно береже у себе ці реліквії, як світлий спомин про маму, бабусю та тітку  та їх благородні серця. «Той, хто врятував одне життя, врятував Всесвіт» – викарбувано на зворотній стороні медалі Праведників народів світу.

Довідково: Праведник народів світу (חסידי אומות העולם‎, хасидей умот ха-олам) —  почесне звання, яке присвоюється Державою Ізраїль тим, хто в роки Другої світової війни рятував євреїв від знищення, на території Європи, окупованій нацистами. Однією з умов присвоєння Праведника є те, що допомога мала надаватись без очікування будь-якої фінансової компенсації, а також мала повторюватись і бути вагомою.

Праведниками народів світу визнано громадян 44 країн. Україна займає четверте місце за кількістю Праведників після Польщі, Нідерландів і Франції. Почесне звання Праведників Держава Ізраїль присвоїла 2690 українцям, 119 з них – це мешканці  Львівській області. Їхні імена висічені на стіні честі в єрусалимському Яд Вашемі.

У Дрогобицькій синагозі діє виставка “Українці – праведники світу”, на якій зокрема є інформація про героїв нашої статті із Борислава – родину Мінів.

Написання цього матеріалу стало можливим завдяки п. Сергію  Смоляку, директору Бориславського ЗЗСО І-ІІІ ступенів №4 імені С.Коваліва та  п. Орисі Хруник, за що редакція висловлює щиру вдячність.

Віра ЧОПИК, фотоколаж авторки