Волонтерка з Білої Церкви Світлана Целуйко від 26 лютого невтомно шиє речі для ЗСУ в Трускавці

Світлана Целуйко – одна з волонтерок Гуманітарного штабу Трускавецької міської ради. Професійна кравчиня відразу знайшла себе у волонтерському русі – з 26 лютого до сьогоднішнього дня (і допоки перебуватиме в Трускавці) вона спільно з іншими трудиться в Художньому музеї Михайла Біласа. З-під її рук виходять чоловічі футболки, балаклави, аптечні сумки та інші речі з тканин, які передаються нашим захисникам.

Спілкуємося з п. Світланою за роботою. На хвильку вона покидає оверлок, і розповідає як потрапила в колектив однодумців-волонтерів.

– Я з Білої Церкви, але завжди дуже сильно любила Трускавець. Я тут відпочивала 5 разів, і  для мене це найромантичніше, найзеленіше місто, куди хочеться повертатися. Гуляючи вулицями Трускавця, я завжди казала собі: «От якби мені тут жити і тут мати свою швейну майстерню!». І тут 24 лютого, початок війни, і я переїжджаю сюди…

А вже 26 лютого я прийшла в музей. Через знайомих довідалася де у Трускавці шиють, і потрапила до музею.

Починали ми шити балаклави зі старих спортивних штанів. А зараз приїжджають рулони тканин. Ми вже пошили більше семи тисяч балаклав, дуже багато футболок, напевно більше тисячі.

– Ви кравчиня за фахом?

– Так, у мене маленька майстерня в Білій Церкві, котра чекає мене. Але тут я зустріла таких людей, котрі змінили мій світогляд, і я зараз поки що не хочу повертатися в Білу Церкву. Хочу за кордон, щоб там ще чогось навчитися, а потім повернутися сюди, організувати швейний цех за зразком тих, які є в Європі.

Окрім того вважаю, що будучи в тій же Польщі зможу допомагати ще більше: берці шукати, тканину сюди передавати. Та й психологію свою хочу трішки змінити: раніше я жила виключно у світі своєї майстерні, а тепер розумію, що треба якось по-іншому.

Хоча Біла Церква – це центральна Україна, проте в нас таких патріотів як тут у Трускавці набагато менше. Коли ми сюди приїхали, то розпочали таку «гру» «Я вивчаю українську мову». Якщо я говорю якесь російське слово чи запозичення, то мені всі кажуть яке слово я повинна говорити, і я правильно реагую. Навіть якщо хтось з місцевих вживає якесь російське слово, то всі хором його виправляють.

– Як можете охарактеризувати ці 4 місяці війни особисто для Вас: як суцільний стрес, як випробування, втечу від реальності чи щось інше?

– Якби я сюди не потрапила, то це точно був би суцільний стрес. А так це суцільна праця. Перші два місяці ми дуже напружено працювали, не спали ночами. Зараз механізм не просто запущений, а налагоджений, ми знаємо звідки їдуть рулони, якої тканини, коли прибудуть, знаємо хто шиє, що шиє і так далі.

Як не парадоксально це звучить, але хоча зараз війна, та мені здається, що я потрапила до раю, наскільки тут, в музеї, всі люди однодумці. Якщо є якесь питання, яке ти не можеш вирішити, то місцеві зразу підхоплюють, і питання вирішується миттєво.

Особисто я багато чого познаходила для Білої Церкви, для наших військових: матраци, спальники, ліки,  навіть рації знайшли.

Це все з допомогою місцевих, з допомогою волонтерів, у тому числі з IT-компаній, котрі приїхали до Трускавця. І коли мені кажуть «дякую», то я відповідаю: «це просто Бог мене привів до людей, я в них взяла і вам просто переправила».

А ще тут в музеї така неповторна позитивна аура, що її неможливо описати, її можна тільки відчути.

– У трускавецькому колективі Ваших однодумців кого все-таки більше: місцевих чи біженців?

– Ви знаєте, в нас було десь 50 на 50. Окрім мене є й інші люди, котрі вже більше трьох місяців тут. Щоправда, зараз частина виїхала… Коли хтось від`їжджає, то тут у нас цілуються, обнімаються, потім зідзвонюємося, адже всі ми стали дуже рідними. От як я поїду в Білу Церкву, то реально не знаю, як я зможу там бути без них…

А душа нашого товариства – це Оленка Білас-Березова, директорка музею.

Наш колектив сформувався протягом перших двох-трьох тижнів війни. Коли я вперше прийшла до музею, то тут на першому поверсі було десь чоловік сорок. Тоді були страшні бої, а в нас у кожного була непроста ситуація, у тому числі психологічна  В мене, наприклад, сестра в Бучі була. І ми всі разом, сорок чоловік, молилися на першому поверсі. І сестра зателефонувала до мене й розповідає, що в неї було таке відчуття, що її просто наче перенесли з місця на місце, з Бучі в безпечну локацію. Розумом, логікою це не пояснити…

– Є різні прогнози щодо термінів та сценаріїв закінчення війни. А що Ви думаєте з цього приводу?

– Ми відвоюємо все, що наше – і південну Україну, і Донбас, і Крим. Я про це казала з першого дня, і зараз так само в цьому впевнена.

Так, були серед моїх знайомих такі, які впадали в істерику, що, мовляв, нас захоплять, розбомблять, а я їм відповідала: «Я в такому місці живу і з такими людьми!!! Якби ви бачили, як вони працюють, то у вас би навіть думок таких не було!» Це моє щастя, що я потрапила до таких людей.

Депресія в тих, хто нічим не займається – це страшна штука. Добре, якщо ти кожен день працюєш, і тут всі такі. Наскільки ми всі віримо, що все буде добре, що по-іншому просто бути не може. Підтримуємо одна одну, плачемо разом, радіємо разом. Емоції в нас однакові на всіх.

Прийшли сюди хлопчики-солдати, а вони такі як наші діти. Ми їх одягли, вони вийшли, а ми всі хвилин з 15 ходимо і плачемо. А потім беремо себе в руки і починаємо працювати. Або коли новини страшні, то сіли, поплакали, потім одна одну заспокоїли, взяли себе в руки і гайда знову до роботи, пішли шити.

Ми – як великий мурашник, кожен щось робить, волонтери-чоловіки вантажать, привозять, відвозять… Ми дуже сильно здружилися і між собою, і з волонтерами з Гуманітарного штабу, які працюють на інших локаціях.

– Яким бачите своє повернення до мирного життя в післявоєнний період?

– Конкретна моя мрія – це зробити цех з новітніми технологіями, з європейським поглядом. Я його бачу, вірніше, я й раніше його бачила у своїй голові, візуалізовувала свою мрію, але чомусь боялася приступити до реалізації. А тепер я готова.

В нас тут на пустому місці, де не було зовсім нічого, лише дві кімнати, ми зробили фактично фабрику. Є розкрійна кімната і є цех. Тож якщо в нас не було нічого професійного, а ми змогли організувати роботу і зробили стільки всього, то чому я не зможу це зробити зі своїми машинами і з професійними шлеями?

– Яке Ваше побажання всім українцям – тим, хто в паніці, істериці, зневірі, хто не впевнений у завтрашньому дні?

– Працюйте! Шукайте волонтерські групи! Якщо працюєте на роботі, то здавайте гроші на ЗСУ!

Скільки різних робіт є, знайдіть собі те, що можете робити і що буде корисним. Не вмієте шити – плетіть сітки. Не вмієте плести сітки – чистьте картоплю, вареники ліпіть. Скільки всілякої роботи є – потрібно просто бажання мати.

І ви щось робіть, знаходьте собі щось, щоб потім після війни ви себе не картали, що марно просиділи, згаяли час і нічим не допомогли. То щоб потім вас совість не мучила, працюйте і наближайте перемогу України кожен на своєму місці, хто як може і хто чим може.

Джерело Трускавецька міська рада

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *