Ярослав Попович: «Італійці питають, чому не віддамо пару областей…»

Наш видатний дрогобичанин, у минулому велогонщик, а тепер спортивний директор американської команди Trek-Segafredo Ярослав Попович в інтерв’ю Tribuna.com розповів, як Італія, в якій він живе багато років, реагує на вторгнення РФ в Україну.

– Як 24 лютого змінило ваше життя?

– Зазвичай моє життя ділиться на дві частини – коли вдома і коли на роботі. З початком війни почався хаос. Особливо в перші два тижні, коли спав 3-4 години на добу, решту часу їздив по Італії – почав збирати гуманітарну допомогу, відвозити на базу, там сортувати.

 Потім чуть все заспокоїлось. Люди почали менше звертати на це увагу. Але ми далі шукаємо, купляємо, возимо. І так всі дні. От сьогодні відранку на базі, дівчата прийшли сортувати речі – готуюсь в неділю знову виїжджати до кордону України.

– Як і чому вирішили займатись волонтерством, збирати гуманітарну допомогу?

– Раніше я допомагав хіба що українському спорту, але не дуже. Допомагав деяким хлопцям попасти в команду, шукав велокаски, велосипеди, колеса. Але воно таке було – може забирало в мене 20 днів у році. Проміжками.

Коли 24 числа почалась війна, я був на роботі в Еміратах. 27-го повернувся до Італії, і перша думка – треба їхати додому, брати зброю і захищати Україну. Але зідзвонився з друзями, а вони мені кажуть: «Ок, ти приїдеш, але не маєш воєнних навичок. Заставлять тебе робити барикади чи рити траншеї». Я до такого не був готовий, хотів автомат і до бою. Мені пояснили, що в армії сьогодні багато професіоналів і мене [стріляти] не пустять.

Мені порадили займатись допомогою з-за кордону. Знайомий дістав три мікроавтобуси, і ми почали їздити по всій Тоскані збирати гумдопомогу по церквах і хатах. Ще познайомився з хлопцем з Вінниці, Максим Козій, який попросив передати медикаменти. Назбирав повний мікроавтобус, сів та й поїхав. На кордоні України та Польщі передав усе батьку – він мені допомагає, може перетинати кордон, йому 70 років, – і через три дні вони вже були на передовій.

Так я зрозумів, що ми можемо зробити багато чого. І почав кожні три-чотири дні їздити на кордон, возити речі, їжу. Окрім Максима, мені допомагає знайомий з Києва, Дмитро Ткаченко. Він працює в команді президента, курує усі запити. Наприклад, каже, треба в Миколаїв у дитячу лікарню такі-то медикаменти. Я їх тут шукаю і купую. Тут на місці допомагає друг з дитинства Володимир Білека, з яким я разом колись ганяв.

Гроші на все це мені висилають. Наприклад, з моєї команди, з Америки прислали 10 тисяч євро. Українські футболісти висилають та допомагають грошима. Це Тарас Степаненко, Сергій Кривцов, Микола Матвієнко та Сергій Сидорчук. За ці кошти орендую мікроавтобуси, оплачую поїздки. Також організовую тут благодійні вечори. Провів уже три таких, де люди дали майже 8 тисяч євро.

Так за кілька днів все, що мені замовляють, потрапляє в потрібні точки. Щойно от замовив бронежилети, також шукаємо турнікети, рюкзаки, покривала, таблетки, тепловізори, вазелін, беруші, кросівки на передову, бензин, дизель. Кожен раз щось нове.

Мені дзвонять по 150 людей в день. Хоча ні, зараз уже менше. Вчора от подзвонили і запитали, чи буду їхати через Мілан – хочуть якусь коробочку передати (до України). Назад теж передають речі з України через батька тим, хто сюди приїхав (вже після 24 лютого). Коротше, помагаємо усім.

– Тобто, зараз у вас життя на колесах?

– Ну так. На цьому фургоні за останній місяць наїздив десь тисяч 20 кілометрів. Тільки до України і назад – це під три тисячі кілометрів. Я вже був чотири рази, це вже до 12 тисяч. Потім ще по Італії… В мене в машині спальний мішок. Якщо замучився – поспав у ньому і поїхав далі.

От коли останній раз повертався з кордону, то їхала зі мною мама з 7-річним сином. Проїхали десь півгодини-годину, а малий питає: «Коли ми приїдемо?». Він не розуміє, що йому ще 14-15 годин в дорозі.

І я розумію, що мені теж буде важко, коли дитина в туалет хотітиме по дорозі і таке інше. Тож я по дорозі купив їм квитки на літак, завіз до аеропорту. Кажу: «Ви далі летите, а сумки я ввечері привезу». Відправив їх до Бергамо, заплатив за квитки і готель. Коротше, нема такого, що займаюсь чимось одним.

От приїжджають люди на нашу базу – діти, коляски, ліжка. Одна дівчина от-от народить, то ми вже все приготували для її дитинки. Нам прислали сюди тисячу пар дитячого взуття, а ми його тут роздаємо, возимо до України.

– На кордоні немає проблем з перевезенням всієї цієї допомоги?

– Бувають, але мій батько каже погранцям: «Хлопці, ви тут сидите грієтесь, а ми возимо пацанам на передову. Так що мовчіть». Так і возимо.

Якщо треба документи, то ми робимо. Але на це все треба час, а в нас його нема. Я подивився, як возить Червоний хрест і всі оці благодійні організації – вони привозять в Польщу, там розвантажуються, чекають фури на Львів чи Луцьк. Все це займає до тижня, навіть до двох. А ми за 3-4 дні доставляємо з Італії на передову.

От замовили нам для дітей із епілепсією з лікарні в Миколаєві медикаменти. Я купив, і через чотири дні воно вже там. Зараз буде наступна партія.

– В Італії велика спільнота українців. Як вони зараз допомагають, організовуються?

– Тут в кожному італійському селі є спільноти, які якось крутяться, допомагають. Ми з ними співпрацюємо. Правда, в моїй я, зараз мабуть, один такий залишився, що працюю далі.

Ну, але в мене для цього є можливість – в команді мені сказали: «Займайся своєю країною». Вони мені платять зарплату, ще й дають екстра-гроші, які можу витратити на все, що треба. Сказали: «Тільки зброю не купляй. Або купляй, але так, щоб ми не знали».

– А італійці загалом як реагують на війну в Україні?

– Всі вражені, але в них менталітет боягузів. Часто з ними сперечаюсь, бо італійці кажуть: «Чому ви не йдете на поступки? Чому не віддасте пару областей, щоб людей не вбивали?». Мене це дуже нервує.

Кажу: «Це наша земля, ми нікому нічого не дамо. А якби, наприклад, Австрія захотіла забрати у вас північ Італії, де німецькою розмовляють?». Але вони такі, що б віддали.

Вони боягузи – якби одна бомба впала, то всі повтікали б одразу подалі. В них не такі бойові люди, як в нас в Україні.

Так, вони співчувають, допомагають. Але допомагають, бо наші жінки, мами, бабусі виховували їх, їхніх батьків. Українці тут в кожному селі.

До мене, буває, приїжджають італійські сім’ї, чоловіки з дружинами, які допомагають розвантажувати допомогу. Виявляється, на їхнє життя дуже вплинула наша спільнота тут.

– Що їм в новинах розповідають про нашу війну з Росією?

– Я, чесно кажучи, перестав дивитись італійські новини. Тільки наші читаю. Правда, слухаю радіо – про Україну багато розмовляють, у всіх новинах. З останнього тут всіх зачепило те, що сталось в Бучі.

Показав одному чоловіку відео, то він розплакався. Кажу, це ще не все жахіття. Ми не знаємо до кінця, що в Маріуполі робиться.

Але тут багатьом важко зрозуміти, бо це не в них відбувається. Зовсім інше сприйняття. От дівчата-біженки з України, які допомагають мені на базі з сортуванням зараз, днями перелякались від того, що я ящик випустив на підлогу. Їхній будинок розбомбили…

Або приїхала дочка моєї сестри, яка була в Івано-Франківську, коли вдарили по аеропорту. Вона якраз жила неподалік в готелі. То от коли я відкривав пляшку просеко, дитина мало не впала на підлогу. Попросила більше не робити такого. А в мене від побаченого – мурашки по тілу, – сказав Попович.

 

Фото Tribuna.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *