Історії війни, які не можуть бути забутими…

«Прокинувся о 5 ранку від страшних звуків. Подивився у вікно, а там горить. І тоді зрозумів, що таки почалася війна», – згадує ранок 24 лютого пан Валерій з Харкова.

О 12:00 на місто вже летіли ракети, з вікон чорні стовпи диму, а будинки вібрували від ударів. Але навіть тоді чоловік навіть подумати не міг, що прийдеться кинути все і рятувати хвору дружину та сина з інвалідністю. Адже жив у найбільшому «спальному районі» України, де неподалік дитячий будинок для найменших діток, пологовий, великий медичний комплекс, 2 дитячі садки, 4 школи. Та, на жаль, ця війна не вибирає…

«Через постійні обстріли, вибухи, не можна було розслабитися ні на секунду, відчуття ніби божеволієш. У нас поруч чотири 16-поверхові будинки, які трусилися, коли пролітали винищувачі, — розповідає пан Валерій. – Коли зникло опалення й електрика, я йшов 2 км, щоб зарядити телефон, їли холодне, та це все дрібниці. Так би й жили, якби знали, що зранку прокинемося. Бо коли починали стріляти, було зовсім не до їжі».

За ці дні виїхало дуже багато сусідів, а вони все чекали. І коли обстріли й вибухи вже було чути ближче, чекали. І коли у дворі за 15 км від будинку побачили чорний стовп диму, чекали. Вирішив їхати в той момент, коли в дружини почався панічний стан.

«7 березня про все домовився, а 8 березня зранку мали виїжджати. Мені було страшно за дружину і сина, я знав, що повинен їх врятувати. Хоч впродовж всієї ночі й навіть зранку ще були думки залишитися. Та й ніч з 7 на 8 якраз була спокійна. Та всі сумніви відійшли, коли прямо у двір влучив касетний снаряд», – згадує пан Валерій.

Та ще страшніше було їхати розбитим Харковом, місцями, де ще декілька днів тому ходив, а їх уже нема… З вокзалу евакуаційним потягом дісталися до Львова. І після всього пережитого було зовсім байдуже, що частину дороги їхали стоячи. Куди їдуть – вони не знали, але вірили, що точно туди, де тихо.

Отак в один ранок для мільйонів людей звичайна тиша стала найбільшим бажанням. А ще багатьох ці події загартували, змінили й навчили. Одним із цих багатьох і є цей чоловік.

«Мені потрібно було 3 дні побути тут, щоб зрозуміти, що ми жили неправильно. Ми завжди знали, що ми Слобожанщина, що десь там є західна Україна, є східна, є центр і так далі, що в нас різна культура…А тепер я розумію, і надіюся багато зрозуміє, що ми всі – єдина Україна, один народ. Нас хотіли роз’єднати, а ми об’єдналися. І мені так подобається, коли заходжу у Бориславі в магазин і кажу: «Слава Україні!», а мені так щиро відповідають: «Героям Слава!». Колись я не розумів цього вітання. А тепер пишаюся, що я українець», – говорить пан Валерій.

Говорив харків’янин російською, місцями переходив на українську. І тепер найбільше бажання цього чоловіка — повернутися додому і взяти до рук українську книгу, яких багато у його бібліотечці, щоб вільніше і краще розмовляти рідною українською мовою.

Джерело: прес-служба Бориславської міської ради 

На фото центр Харкова після обстрілу 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *