о.Роман Гром – священик, що робить великі справи у маленькому селі

Молодий священик отець Роман Гром, який народився і виріс на Дрогобиччині в Нагуєвичах, після завершення навчання в Дрогобицькій духовній семінарії та висвячення, отримав парафію в селі Мшанець, що на Старосамбірщині. Село на 175 мешканців, середній вік яких 68 років, а в місцевій школі 11 учнів. Дорога, що не бачила техніки за часів Незалежності. Як самі жителі говорять: край забутий Богом і людьми. Занепад, депресія і відчуття безпросвітності. Але отець Роман не став журитися через такий стан речей, а почав думати, як це виправити.

І ось, в якусь мить парох маленького гірського села прокинувся знаменитим. Після того, як разом із юними односельцями священик зняв відеоролик “Казка на дорозі” про плачевний стан дороги Мшанець-Стрілки, сюди приїхали чи не всі центральні телеканали. Журналісти відзняли сюжети і поїхали, але техніка на дорозі так і не з’являлася. Та громада, згуртована молодим священиком вже не зупинялася, запекла боротьба тривала майже два роки і ось цього літа дорогу нарешті доробляють.

Ця дорога – велика, але не єдина перемога отця Романа та його однодумців. Священик продовжує дивувати своїм завзяттям, наполегливістю в досягненні цілей, а особливо у вмінні перетворити, здавалося б прості буденні речі у привабливий бренд.

Та найбільший здобуток для пароха — це те, що в парафіян повертається віра в можливість кращого життя, вони відчули силу єдності, зрозуміли цінність традицій звичаїв та культури, носіями якої вони є. І тепер тут відроджують старовинні рецепти, переписи, будують колиби, розвивають агротуризм, а напередодні Різдва у сільських хатах триває справжня магія. Про все це говоримо інтерв’ю із о. Романом для «Медіа Дрогобиччина».

Отче Романе, розкажіть про перші враження від ввіреної вам парафії.

Коли я прийшов на парафію і побачив сумну реальність та відповідні настрої в людей, відразу почав думати, як тут можна щось змінити. Адже це село в 50-60 рр. минулого століття процвітало! Це прикордонна зона, тут був розвиток і бурлило життя. Лише у місцевій школі у 80-их навчалося близько 600 учнів! А тепер 5! Ну хіба це не геноцид?

Мшанець взагалі є селом унікальним і найбільш дослідженим селом в Центрально-Східній Європі в історичному сенсі, адже тут 31 рік у місцевій церкві прослужив о. Михайло Зубрицький – історик, публіцист, етнограф і друг Івана Франка. Отець Зубрицький відомий своєю просвітницькою місією, він організовував позикові каси, кооперативи, всяко сприяв місцевим мешканцям не тільки в духовному, але і в повсякденному житті, навчав їх ефективного господарювання А як науковець, отець Зубрицький об’єктом свого наукового дослідження поставив місцевого селянина, він вперше ґрунтовно почав вивчати історію бойків.

Разом з Франком, який часто тут бував, бо дружив з отцем, Зубрицький заклав наріжний камінь в будинок читальні «Просвіти», який зберігся до наших днів, але його необхідно відновити. Отець Михайло залишив після себе 3 томи праць, а його пасторська місія мала схвальні відгуки від самого Андрея Шептицького.

Взагалі Мшанець – село з потужною сакральною спадщиною і багатою історією. Тут збереглася дзвіниця 1768 року, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення.

Місцевій церкві майже 100 років, вона збудована в неоукраїнському стилі, але ще цікавішою є історія попередньої церкви, яка проіснувала до 1912 року. Завдяки науковій подорожі Вадима Щербаківського на Бойківщину в 1909 році церкву було сфотографовано, і це фото свідчить про унікальність храму – 4-верха, хрещата церква нічого спільного не мала ані з бойківською, ані з лемківською, ані з гуцульською архітектурою… Науковці припускають, що церква може своїм походженням сягати аж в княжі часи. Зараз ми працюємо над створенням дерев’яного 2-метрового макету цієї церкви, який буде встановлено на території діючого храму.

Бачачи це духовне багатство, надихаючись прикладом отця Михайла Зубрицького, я вирішив повертати сюди життя, повертати людям можливість тут працювати і розвивати свою справу. Та я чудово розумів, що поки буде дорога, по якій 15 км долалося за 1,5 години, нічого змінити не можна. І я почав обмірковувати, як змінити ситуацію. Бо навіть для душпастирства такий стан речей не є сприятливим середовищем, адже, як твердив Шептицький, якщо людина постійно перебуває в середовищі занепаду, вона не може бути високодуховною.

А чому Ви обрали такий нетиповий шлях, щоб добитися будівництва дороги. Адже, зазвичай, люди пишуть звернення до депутатів різних рівнів та в органи місцевого самоврядування? А ви взяли і заспівали разом з дітьми. Як у вас виникла ідея таким методом йти до мети?

Ті активні мешканці, які до мене довгий час добивалися ремонту дороги, за 8 років наскладали товсту папку звернень, які припадали порохом… Тож я зрозумів, що треба діяти інакше. Так, як дуже любив і люблю працювати з молоддю, то залучив тих небагатьох дітей, які тут є. Моя їмость написала вірші, а друг склав мелодію пісні, і так вийшов наш перший відеоролик.

Уже наступного дня пішли дзвінки з телебачення. Після виходу сюжетів техніка не появилася, але це змобілізувало місцевих людей ми зрозуміли, що наші дії дають ефект, тож почали працювати ще наполегливіше. В підсумку в нас було ще 2 ролики, мільйонні перегляди, а журналісти під час візиту Гройсмана на Львівщину озвучили в прямому ефірі нашу проблему. Та літо пройшло, а від влади ми так нічого і не почули.

Тоді ми з громадами 11 сіл, через які проходила дорога, вдалися до акції протесту на трасі міжнародного значення Львів-Ужгород у селі Лопушанка-Хомина. Перша маленька перемога – добилися проектно-кошторисної документації. Та далі справа не йшла. Ми знову поновлювали акцію протесту, на цей раз у с. Стрілки, ба більше – одного дня ми навіть розвернули голову ЛОДА Максима Козицького під час його робочого візиту.

Були провокатори, був саботаж поліції, яка просто залишила нас без патрулювання, в якийсь момент зникли журналісти, це породжувало відчуття вакууму, колапсу, але не паніки та безнадійності. На той час ми вже стали великою згуртованою командою, яка готова була йти до кінця заради досягнення мети.

І коли я та ще кілька жінок оголосили голодування, нас запросили в ЛОДА, і справа нарешті зрушила з місця. Тільки з Божою допомогою ми пройшли цей нелегкий шлях, зараз дорога вже на фінальній стадії, але, знову ж таки, досі під питанням залишається ще 3 км.

Ви є ініціатором створення колиб у Мшанці, які вже встигли набрати популярності у любителів відпочинку на природі. Розкажіть детальніше про ці дерев’яні хатинки, і як виникла ця ідея.

Над проектом «Мшанецькі колиби» я почав працювати ще в 2018 році, бо розумів, що хоч дорога важлива, але сама по собі вона нічого не змінить. В час мого навчання на курсах для священиків МАПа_edu, Патріарша комісія у справах молоді УГКЦ оголосила конкурс і тим учасникам, які успішно захистять проект, було передбачено 20 тисяч гривень.

Край має потенціал зеленого та агротуризму, тож мною був напрацьований проект з будівництва дерев’яних колиб на гірських схилах. В колибах мінімум зручностей, щоб переночувати необхідно мати спальник. Звичайно, поруч передбачалися блоки із санвузлами та кухнею, але не в самій колибі.

Цей проект, який є власністю парафії, після захисту отримав на реалізацію 200 тисяч гривень від Львівської освітньої фундації. Будувати взялися всім селом. Це неабияк згуртувало людей, ще більше укріпило їхню віру у можливість розвитку свого краю.

Спільна справа породжувала ідею за ідеєю. Напередодні Різдвяних свят по селі в якусь хату зносили і чистили часник, в іншій лущили горіхи, там відбирали сушені гриби, товкли кутю, лущили квасолю. А потім на плебанії формували в мішечки та з брендом «Різдвяні смаколики із Мшанця» реалізовували через інтернет та місцевих підприємців. Окрема подяка, до слова львівській компанії з продажів будівельних матеріалів “Стар-Буд” , який придбав відразу 200 шт. Всі реалізовані кошти ми вкладаємо у “Манецькі колиби”. Зараз маємо 3 колиби, а плануємо 11. Окрім цього є окремі приміщення з душовими блоками та кухня-колиба. Облаштовані волейбольне поле, безпечне місце для купання в гірській річці, підведені комунікації, ведуться роботи із облаштування футбольного поля.

Також до нас долучився меценат, виходець із сусіднього села Галівка, який побудував чудову каплицю, де ми проводимо Богослужіння. Все це дуже змобілізувало людей, все село працювало і долучилися навіть сусідні парафії!

Уже приймаємо гостей. Такий відпочинок, максимально наближений до природних умов, затребуваний для скаутських організацій, християнських вишколів, сарепт, а також для сімей, які люблять такі нестандартні умови.

А що тепер кажуть Ваші парафіяни?

Тепер вже краще кажуть. Спочатку була недовіра, і я їх чудово розумію. Але зараз люди щораз більше вірять в можливість позитивних змін. Люди кажуть «наші колиби», «наша спільна справа». Це саме та мета, яку я собі ставив на початку всього: згуртувати громаду, оживити життя в краї, показати, що завдяки агротуризму можна не тільки виживати, але й гідно жити та розвиватися. Якось ми запросили в гості до Мшанця членів Товариства «Бойківщина» Львова. Для частування 10 наших господинь за переказами старожилів відтворили давні бойківські страви. Це дало подвійний результат: великий успіх в гостей та усвідомлення цінності тих знань і вмінь, які передаються з покоління в покоління.

Що далі у Ваших планах?

Якщо я служу, де свого часу жив і служив отець Михайло Зубрицький, то його постать тут має бути гідно вшанована. Цього року минає 165 років від Дня народження отця Михайла, і ми готуємо фестиваль «У гості до бойків». Це десятки автентичних локацій, малі та велика сцени, де хочемо максимально презентувати бойківську культуру. Також будемо посвячувати наріжний камінь під майбутній пам’ятник о. Зубрицькому. Мета фестивалю: зібрати все найкраще з бойківської спадщини і представити широкій громадськості. Тож запрошую всіх охочих відвідати наш фестиваль, який відбудеться 19 вересня в Мшанці.

Розмову вела Віра ЧОПИК

Фото автора та надані о.Романом Громом