«Відчуваю велике задоволення, коли можу легально перевтілюватися в якогось напівлегендарного персонажа»

Ви його точно знаєте! Бородач, який на камеру фільмує порушників ПРД, а ще – охороняє таємниці Ратуші і розповідає дивні цікаві історії. Його голос лунає з радіоприймачів дорогою на роботу вранці. З ним можете зустрітися в театрі «Альтер». А ще – побачити його в якості Миколая в геріатричному пансіонаті в Підбужі. 

У чарівний різдвяно-новорічний час і гості у нас чарівні. Сьогодні в #Розвивай\ся – театрал, ведучий на Твоєму радіо, «Автомобільний Юркевич» на порталі «Варто», учасник Дуету «ІменіНас» (спільно з Ігорем Івановичем), охоронець таємниць Ратуші Андрій Юркевич.

– Є, мабуть, хибна думка, що заробляти можна в двох випадках: ходячи на роботу щодня з 9 до 18, або маючи власний бізнес. Чи це так?

– Залежно, яка сума заробітку тебе влаштовує.
У нас в Україні, як відомо, пересічний громадянин заробляє зовсім небагато. Дозволити купити собі автомобіль з зарплати чи відкласти на власне помешкання – то є місія практично неможлива. Як то кажуть, тільки но думаєш, що розбагатів, а тут цукор закінчився чи шкарпетки порвалися.
У нас люди не працюють, а «крутяться». Як на мене, то дуже вдале порівняння – «крутитися на всі боки». Трохи там підзаробив, трохи тут «урвав». Це, власне, про мене. Я маю багато зайнятостей: і ведучим працюю на радіо, і в університеті зі студентами, і екскурсії проводжу, ще й журналістика займає вагому частину робочого часу.
Я вже й забув як то – працювати від дзвінка до дзвінка з годиною перерви на обід.

– Як може заробляти творча людина, театрал – щоб це не йшло всупереч внутрішньому творчому «я»?
– В нашій державі альтернативним театром багато не заробиш. Ну бо до театру скільки людей ходить?
Активного глядача не так вже й багато, десь на рівні статистичної похибки. Народ привчений до телевізора, ось в чому біда. Нескінчені політичні шоу, примітивні серіали, і квартали, квартали, квартали.
Театр не є теплою ванною, він показує світ, відтворює р еальність, ч асами дуже несподіваними способами і засобами. Глядачеві в театрі неодмінно доведеться думати, відчувати, страждати, іноді сміятися, часом над собою.
То річ неприбуткова.
Звісно, трапляються цікаві проекти, де залучаються грантові кошти і тоді приємне поєднується з корисним. Але, по правді, у нас тільки зароджуються середовища альтернативних театрів, особливо в маленьких містах.
От корпоративи, весілля, проведення концертів – без того ніяк, тут внутрішнє творче «я» мусить погоджуватися.
Зрештою, якось так траплялося, що завжди доводилося працювати з приємною публікою.

– Дует «ІменіНас», костюмовані екскурсії, звичайні екскурсії – що воно тобі дає? Яку маєш сатисфакцію?
– Я відчуваю велике задоволення від того, що можу легально перевтілюватися в якогось напівлегендарного персонажа з міських історій, а декораціями мені служать справжні мури, вулиці і закапелки старого міста.
Театралізовані дійства, окрім промоції історії міста, ще й дають змогу побути в тих часах – разом з публікою, котра прийшла подивитися на дійство чи то в підземелля Ратуші, чи на вежу дзвіниці. Дрогобич – місто з багатою історією, нам залишилося трішки додати казки та гумору.


Отак ми з Ігорем Івановичем в дуеті бавимо туристів, а заразом оповідаємо історію древнього міста. Нам допомагає пан кат, а також красуня відьма, що сидить в підземеллях ратуші у в’язниці.

Інколи ми так вживаємося в ролі, що навіть після екскурсії продовжуємо «тримати образ». То виглядає доволі кумедно.
Звичайні екскурсії теж намагаюся робити, там, де це пасує, максимально гумористичними і невимушеними.

В сезон, тобто влітку, я працюю здебільшого з польськими туристичними групами, хоча внутрішній турист теж почав їздити.
В Україні є що подивитися.

– «Автомобільний Юркевич» на порталі «Варто» : як виникла ідея програми? Які найдивніші випадки траплялися? Чи часто водії реагують агресивно на зауваження?
А пішоходи?

– Як це недивно, але саме «автомобільний Юркевич» зробив мене впізнаваним. Люди зупиняють на вулиці, роблять селфі, в маршрутці перепитуються, чи то я той бородатий, що ганяє порушників правил дорожнього руху. Люди такі програми люблять, здебільшого підтримують.
Ідея виникла доволі спонтанно – цікаво стало, що буде, якщо спробувати отак підійти до порушника з камерою та мікрофоном.
Треба визнати, що культури дотримання ПДР нам бракує, але от агресії чи хамства до себе я ще не мав. В цьому, в принципі, нічого дивного і немає. Адже місто невелике, один одного всі знають, як покажуть «по інтернеті», що ти хам і порушник, то «встиду» не оберешся (сміється). 
Щоправда, один водій намагався мені на підвищених тонах доводити, що він має право порушувати ПДР, але вийшла його дружина з авто і загнала «героя» в машину скоренько. Ото було реально смішно. Ще хвилину тому був як козак, а тут здувся моментально.
В останній програмі ми патрулювали вулиці разом з поліцією та муніципальною вартою. Дуже продуктивно попрацювали, штрафів поліція виписала багато. Будемо ще проводити такі рейди з камерою та поліцією.

– Ти часто буваєш в Польщі – з різними проектами. І в Казахстані. Що найбільше подобається, а що видається дивним в цих країнах?

– Так, так вже склалося, що іноді в Європу, а іноді в Азію доводиться мандрувати.
Звісно, нам ближча європейська культура. Ми і наслідувати їх стараємося і, зрештою, самі бачимо, як живуть там, в ЄС, і хочемо теж так жити.
Мені подобається в Польщі, і загалом в Європі, що там люди розслаблені, вони не переймаються субсидіями, політиками, їх не мучать жахіття війни, яка рве з нас жили вже 6 років.
Життя якось по іншому пливе на заході. У нас люди дуже напружені, наша людина постійно чекає звідки можуть вдарити, де можуть надурити, обманути. У нас от зараз прямо в повітрі чується: нас вже зробили, чи то ще тільки початок?
У європейців присутня така щира, природня, дитяча наївність, у нас наївним бути не можна – не виживеш.
Натомість, в Азії, зокрема в Казахстані, мене дуже здивувало те, що казахи схильні боготворити свого лідера, і чим далі на схід, тим більше доходить до абсурду. Якось прийшлося стояти в корку годину після того, як поїхав кортеж з президентом – про всяк випадок, а раптом лідер захоче повернутися.
Хоча казахи дуже гостинні, таких гостинних людей я не бачив ніде.

– Трохи питання інтимне – сімейне. Твоя дружина є громадською діячкою. Веде кілька проектів. Часто в роз’їздах. Не кожен чоловік йде назустріч дружині-активістці. Які в тебе концепти щодо цього? І що можеш порадити чоловікам таких же мега-громадських дружин, як твоя? 

– Я вже в дорослому віці зрозумів, що жінкам треба бути в два рази наполегливішими, щоб бути на рівні з чоловіками. Наш, чоловічий, світ загалом упереджений і несправедливий до жінки, я це визнаю. І чоловікам, і жінкам з
дитинства накидають готові соціо-культурні моделі поведінки. Але час змінився, ми, чоловіки, не полюємо на мамонтів, ви, жінки, не мусите пильнувати вогонь в печері.
Ми з дружиною дивимося в одну сторону, займаємося переважно тими ж проектами, і тому я розумію, що і для чого вона робить. Завжди радію її успіхам і вдалим проектам. Так, така робота пов’язана з роз’їздами, це, звісно, важко, але інакше не вийде.
Була навіть трагікомічна історія: наша дочка, знаючи, що мама полетіла на літаку, постійно виглядала в небі, чи десь літак не летить. Вийшли ми на прогулянку, дитина бавиться в пісочниці з іншими дітками, і одна з незнайомих мамочок, помітивши, що ми тільки двоє, питає в дитини: «А де ваша мама?». «На небі», –
відповіла дитина, показуючи пальчиком вгору. Я ще кілька хвилин пояснював тій пані, яка безупину перепрошувала, що дитина не то має на увазі.
Нам з дружиною таке життя, коли постійно в русі, подобається. Мінус в тому, що рідко маємо вихідні.


Чоловікам громадських активісток, пораджу просто підтримувати своїх дружин, то є головне.

 

– І останнє. Чи виникає у тебе бажання виїхати закордон?
Якщо так – то як ти його переборюєш? Що саме тримає в Україні?

– Тут мій дім. Я народився, виріс живу і працюю в Україні.
Звісно, як і в кожного, була думка «А може плюнути і поїхати кудись назавжди? Туди, де ліпше платять, де рівний асфальт, де усміхнені люди». Сумніви «чи не марную я своє життя на безнадійну місію» – це нормально. Гірше, коли такого нема, бо тоді це нездоровий фанатизм.
Я переконаний, що моє місце тут, головне – знайти однодумців і працювати.
Я вірю, що встигну змінити світ навколо себе швидше, ніж світ встигне мене змінити і налаштувати під себе.
Я з України їхати не збираюся. А однодумці тут – це команда УГП. Так, я з 2016 року є партійцем Української Галицької партії, в якій молоді хлопці та дівчата націлені на ті важливі зміни, яких нам бракує.
За нас тут ніхто нічого робити не буде, якщо ми самі цього не зробимо. Здається, люди почали це розуміти нарешті.

 

Розмовляла Марія Кульчицька

Публікацію створено в межах проекту #Розвивай_ся, що реалізується за підтримки УГП

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *