Зафільмувати момент народження дня – то найвища насолода

Вона могла будувати успішну кар’єру менеджера, а натомість обрала кардинально протилежну сферу – фах фотографа.
Фотоапарат у її руках із 15 років, спочатку як підліткове захоплення, відтак як мистецтво для самовираження та відображення навколишнього світу і його краси. До професійного дня фотографа, який святкували 12 липня, журналісти «Медіа Дрогобичини» порозмовляли із знаною в нашому регіоні фотомисткинею, громадською активісткою, волонтеркою та авторкою низки оригінальних есе Машою Тяжкун.

Що спонукало Машу обрати непростий фах фотомитця та за які неймовірні кадри для своїх фото вона готова вставати раніше за сонце – читайте далі.

– Машо, як у твоєму житті з’явилася фотографія?
– Десь у 15 років я побачила як працює фотограф – це був гурток фотосправи. На той час фотографія була плівкова. Фотограф давав завдання, фотографував так званих моделей і навчав нас. Я теж це теж захотіла робити. Тож почала брати подруг, ставити їх у потрібні пози і фотографувати. Потім стала відкривати журнали і пильно стежила за фотографіями, які там були. Мене цікавив ракурс, під яким вони зроблені, намагалася це повторити.

– Чим захопило тебе фотомистецтво?
– Кажуть, що фотографи – це всі ті, що були поганими художниками (сміється). В дитинстві я ходила на різні гуртки: художній та на моделювання одягу. Проте ні художником, ні модельєром не стала. Коли закінчилося навчання в художньому гуртку, а це десь 7 чи 8 клас, тоді приблизно через рік прийшла у моє життя фотографія. Батьки до мого нового захоплення спочатку серйозно не ставилися, говорили, що слід здобути вищу освіту, що я і зробила, закінчивши Дрогобицький педуніверситет, факультет менеджменту та маркетингу.
Фотомистецтво захопило мене тим, що через фотографію маю можливість виражати свій політ думок, бачити та передавати те прекрасне, що не кожен одразу помітить – і це найдивовижніше.

– Чи багато майстер-класів, тренінгів та інших курсів тобі довелося відвідати, щоб професійно набити руку до гарних ракурсів?
– Дотримуюсь такого принципу – вчитися слід протягом усього життя. Нема такого, що я вже все знаю і вмію. Ти вчишся з кожним новим клієнтом, бо до кожного потрібен свій підхід, читаєш певну літературу, намагаєшся реалізовувати це на практиці. А ще – це настільки захоплює, що коли навіть дивишся фільми – то теж слідкуєш як іде розкадровка. Коли обробляєш світлини – теж навчаєшся. Тобто це безперервний процес, постійно вловлюєш щось нове, шліфуєш себе з різних сторін.

– Ти фотографуєш абсолютно різних людей, ведеш і весільні зйомки, і портретні, і природу, і висвітлюєш міські заходи – цей список можна продовжувати довго. Не так давно почала фотографувати немовлят. Які із цих зйомок для тебе найскладніші чи навпаки приносять найбільше задоволення?
– Кажуть, якщо ти фотографував весілля – ти можеш уже фотографувати все (сміється). Бо весілля – це і постановочна фотографія, і репортажна зйомка. У більшості випадків мені подобається репортажна фотографія, бо там або швидко зловив вдалий кадр, або, на жаль, прогавив його. Що стосується зйомок дітей – то тут особливо цікаво, бо з немовлям не домовишся. Тут набагато простіше мені працювати, бо я знаю як, наприклад, поєднати кольори, щоб потім при обробці це займало менше часу.
Але репортажна зйомка, якою б не була вона складною, тримає мене в професійному тонусі – тут ти в гонитві за гарним кадром ніби сам собі доводиш – що ти можеш, а над чим тобі ще слід попрацювати.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=349864502321194&id=162134051094241

– Яка із твоїх численних зйомок тобі запам’яталася найбільше і чим?
– Найбільше задоволення мені приносять зйомки, коли я виходжу в гори зустрічати сонце. По часу є такі золоті години, коли для фотографа найкраще знімати, і тут дуже важливе світло. Оптимальний час по світлу, коли світає – це десь пів годинки і коли сонце заходить. Проте, коли світає – треба вміти спіймати цей золотий час. І коли ти в горах добираєшся до якоїсь вершини, ідеш кілька годин вночі через темний ліс і нарешті доходиш до пункту призначення та бачиш сонце, яке виходить, а ти стоїш по пояс у росі і увесь мокрий, але маєш унікальну можливість споглядати як народжується новий день – то ці відчуття важко описати і передати. Ці гори, оповиті туманом, і сонце, схоже на яскравий апельсин, – дають тобі такий заряд енергії, що не передати словами. Мені можна що завгодно пообіцяти і я б з легкістю відмовилася, але от зустріти сонце і зафільмувати момент народження нового дня – то найвища насолода для мене.

– Багатьом відомо, що віднедавна Маша Тяжкун ще й есе пише. Як так склалося? Що підштовхнуло тебе до творчості?
– Це дуже раптово прийшло у моє життя. Минулого літа. І воно настільки захопило мене, що не відпускає досі. Спочатку мені почали йти окремі фрази. Вони не забувалися, а переслідували мене увесь день. Згодом я почала їх нотувати і тексти переросли у есе. Написала уже десь 50 есе. Їх друкували у журналі «Space» і на блогерській платформі Еnigma. Однак фотографія залишається моїм чи не найбільшим хобі, яке переросло у улюблену справу.

– Як вдається тобі розподілити час між улюбленими справами та сім’єю ?
– Я не встигаю все. Є робота, яку я роблю перш за все, бо її слід зробити терміново – зазвичай це для газети фото. Для приватних зйомок встановлюю собі дедлайни та сплановую свій час. Живу на ходу і підганяю все під це. Син часто проситься, щоб його брати на зйомку (сину Маші Дмитру 8 років), та не завжди є така можливість, на жаль.

– Якби Маша Тяжкун не була фотографом – то ким би стала ?
– Мені завжди подобалася біологія, хотіла бути психологом, практикуючим лікарем. Сьогодні мене захоплює туристична сфера, але я б хотіла подорожувати світом і фотографувати все побачене – тоді б я отримувала максимум задоволення.

– Яка твоя найбільша мрія ?
– Хочу багато подорожувати, відкривати для себе унікальні пейзажі світу і фотографувати всю цю красу. Наша Україна теж дивовижна і має чимало натхненних місць, потрібен лиш час, щоб все це об’їздити та побачити. Подорожі дуже розширюють твій кругозір – та, на жаль, на них завжди бракує часу.
Мрію мати достатньо часу для них і для улюблених книг.
В робочій перспективі – хотіла б зробити виставку світлин про рідне місто.

Розмову вела Наталя Зелена

Газета “Медіа Дрогобиччина”, № 5 (52)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *