Олександр Золочевський: Батьки часто недооцінюють важливість фізичного розвитку

Олександр Золочевський: Батьки часто недооцінюють важливість фізичного розвитку, а я дуже хочу змінити їх думку та збудувати місце, де ми та наші діти могли б із комфортом та задоволенням займатися різними видами спорту

Довкола з’являється дедалі більше людей, котрі не лише прагнуть змін на краще, а й намагаються діяти та досягати своєї мети. Одним із таких громадських активістів є Олександр Золочевський, голова Дрогобицького осередку Львівської обласної Федерації кіокушинкай карате.

Зустріч із ним мала бути присвячена виключно новому проекту – створенню спортивного майданчика у Дрогобичі, між станцією переливання крові та проектним інститутом на вулиці Бориславській 8. Але розмова вийшла така, яка зазвичай виходить з усіма цікавими людьми, – про все на світі, про життя. Зокрема, про те, як чоловік, родом із Дебальцевого, вже більш ніж десять років змінює життя юних дрогобичан, чому він  присвятив своє життя єдиноборствам, і чи вважає Олександр Золочевський себе справжнім патріотом.

– Олександре, за 11 років ви вже виховали чимало молодих людей…

– Так, ти маєш рацію. Мої учні вже тепер хто де – в Америці, в Польщі, не кажучи  вже про всю Україну.

– Що скажете про  своїх учнів?

– Діти, як діти, кожен особливий по-своєму, – посміхається Олександр. – Знаєш, мені завжди було цікаво, чи можна передбачити, яким стане учень у майбутньому. З одного боку, можливо оцінити сили спортсмена, але ніколи не знаєш, що може підкосити майбутнього чемпіона, – це може бути будь-яка дрібничка.

Був у мене хлопець, який став  п’ятим в Україні, – це дуже хороший результат, дуже. Проте, після важливої перемоги він прийшов до мене і сказав, що йде зі спорту. Я був шокований, кажу йому: «Юро, ти розумієш, що ти щойно відчинив двері, подивився, що за ними нові можливості, – і зачинив їх?!» Та попри все, він не загубився в житті, навчається зараз у Польщі. Либонь,  карате було не його справою, незважаючи на всі досягнення.

– Коли учні зневірюються, як ви їх підтримуєте?

На людину не можна навішувати жодних ярликів узагалі. Я думаю, що не можна переходити на особисте і називати когось слабаком, а когось сильним.

– Проте у вас є і чемпіони, і прості учні, ви виділяєте кращих?

– Ні, між ними я не роблю різниці.

Знаєш, як кажуть  в Японії: до семи років дитина є вільною, до чотирнадцяти років вона є твоїм рабом, а після чотирнадцяти – вона стає тобі другом. Тобто до семирічного віку дитя має вільно розвиватися, і ти маєш побачити, до чого хлопчик чи дівчинка є схильними, не обмежуючи їх ні в чому. Відтак батькам треба вже серйозно зайнятися вихованням, десь змусити через силу, десь бути добрими, десь жорсткими. А згодом – усе, вони самостійні, ви маєте ставитись до них, як до дорослих. Так і я: довіряю своїм старшим учням, доручаю їм доглядати за молодшими.

– Чим займаєте дітей влітку?

– Нещодавно їздили в табір, але я даю їм відпочити, ну і собі, звісно. За цей час я складаю плани майбутніх тренувань, аналізую вже пройдене, і так трохи перезавантажуємося разом.

– Звідки вам відомі всі ці нюанси виховання?

– Багато читаю і розумію, що все виховання базується на загальних принципах психології. Маючи старт, ти впевнено йдеш далі, головне – зрозуміти, з чого все починається.

– Своїх перших учнів пам’ятаєте?

– Перші учні – то як перше кохання, – замріяно відповідає мій співрозмовник.

Якось ішов містом і  помітив, що до мене прямує кремезний хлопчина, вітається. Я на нього глянув знизу догори – і  заледве впізнав колишнього учня. Так повиростали всі!

Ще якось була історія. Їздили з дружиною на Закарпаття і вже дорогою назад, в електричці, зустріли мою колишню ученицю, одну з перших. Їхали 40 хвилин і не могли наговоритися  – це фантастичні відчуття. Скажу більше, якщо я до когось із них зателефоную і попрошу допомоги, то на 95 відсотків  буду впевнений, що вони прийдуть просто сьогодні.

– Ви в сім’ї не один, ваша рідна сестра також займається бойовими мистецтвами, але не карате, як так вийшло?

У Союзі такі заняття взагалі були заборонені, за це навіть судили і була кримінальна та адміністративна відповідальність. Але від спраглих до знань дітей нічого не сховаєш. Я збирав вирізки з різних журналів, якісь статті. Коли пішов служити, то молодша сестра це все зібране мною читала, і коли відкрилася секція ушу, то, звісно, пішла, – і віддана цій  справі досі.

– Спортивна така сім’я у вас, це спадкове?

– Мама каже, що взагалі не розуміє, звідки в нас ті таланти, ще й в обох.

– А дружина ваша теж каратистка?

– Ні, дружина займається зовсім іншим видом діяльності, хоча форму фізичну підтримує.

– Ви немісцевий. Існує думка, що люди на Заході і на Сході дуже різні, ви згідні з нею?

Однозначно. Поясню за принципом паркану: на Сході в людей огорожі біля осель закриті, вони не виставляють своє подвір’я на загальний огляд, але самі люди відкриті внутрішньо. На Заході все навпаки – огорожі гарні, низенькі, все видно, але люди тут дуже закриті всередині.

Звісно, у Дрогобичі є багато цікавих людей. Ось, наприклад, у 2014 році кілька активістів започаткували організацію «Резервіст Дрогобич». Ми ніколи себе не піарили, але постійно здійснювали певну діяльність, котра стосувалася в більшості військової справи, їздили на інтенсиви до Києва тощо. Різні люди з різних організацій просто зібралися разом і стараються робити хороші справи.

– Як ви опинилися серед активних людей?

– Це збіглося із початком політичних заворушень. Мене турбувало те, що відбувається, я хотів знати більше. Було запрошено людину, котра розуміється у військовій справі, і все якось само закрутилося.

– Тобто ви допомагаєте військовим?

Зараз військовим вже не потрібна така серйозна допомога, це ще на початку ми всіма силами намагалися покращити їх перебування в зоні АТО. Сьогодні їм більш необхідна моральна підтримка, вони втомлені, їм некомфортно, адже вони наче на роздоріжжі – ні на війні, ні в мирній Україні.

А щодо забезпечення, то Україна, як би це не звучало, – таки дає їм основні речі. Ось нещодавно я придбав собі взуття, призначене для військових, українського виробництва, і якість нічим не поступається американським фірмам-виробникам.

– Ви можете назвати себе патріотом?

– Не називаю себе так. Я просто роблю свою справу настільки добре, наскільки можу, особливо, коли це стосується обміну чи передачі досвіду. Я люблю ділитися тим, що знаю, навчати тих, хто хоче пізнавати нове.

– Як би там не було, сьогодні ви живете у Дрогобичі і прагнете у ньому змін на краще. Зокрема маєте добру ініціативу, в чому вона полягає?

– Хочу зробити собі та іншим територію, де можна тренуватися, проводити навчання, тренінги тощо. Це має бути повністю укомплектований спортивний майданчик. Це потрібно насамперед дітям, потрібно навіть більше, аніж додаткові уроки і репетиторство з фізики, математики чи англійської. Я поясню чому: всіх цих наук можна навчитися за короткий термін, якщо дуже треба, а ось фізичне здоров’я набувається з роками, ця справа потребує регулярності. Натомість батьки відкидають спорт, надаючи перевагу будь-чому іншому.

Я колись працював масажистом, і до мене приводили таких запущених дітей і молодих людей, що жах! Питаю: «Де ж ви раніше були?..» Було навіть таке, що хлопці, які йдуть воювати на Схід, не могли пробігти кілька кіл, бо фізично не готові.

– Здається мені, що ви маєте якісь глобальні плани. Може, в депутати підете?

– Я вже цей етап пройшов, пробував свої сили від партії УНП. На цю тему маю, що сказати, але загалом я трохи зневірився в усій тій системі. Зате усвідомив, що і без звання депутата можу багато чого зробити.

– Скільки часу потрібно на облаштування майданчика?

– Треба, щоб для початку, за нього проголосували люди. Слід розуміти, що це чудова територія в центрі міста і вона багато кому потрібна.

– То чому ж досі ніхто не намагався приватизувати її?

– Скоро це могло статися, але я вчасно висунув свою ініціативу. Влада трохи змінилася, – уже так нагло ніхто нічого не робить. Хоча перешкодити, звісно, можуть.

– На цю ділянку ще хтось претендує?

– Поки ні, але є охочі, які, якщо мій проект не пройде, намагатимуться  робити тут щось своє.

– Чому ж проект може не пройти, скільки голосів потрібно?

– Чим більше, тим краще.

– Як це? Повинна бути певна кількість.

– Немає кількості, бо він має увійти в лідери разом із набраними голосами для інших проектів. Бюджет у нас невеликий – 200 тисяч гривень, але ми вже домовилися, що можна зробити все за 60 тисяч. Тобто виходить, що на суму, яка залишиться, можна реалізувати ще два-три проекти.

– Що скажете про спорт на Дрогобиччині, він живе чи таки виживає?

– Влада змінилася, але все й надалі залежить від людей, які творять це спортивне життя, і від того, яким є їхнє ставлення до роботи. Діти, що досягають певних результатів, мають знати, що вони є потрібними і стараються не даремно. На мою думку, треба навчитися цінувати роботу кожного, а її якість вже оцінюємо не ми, тренери, а батьки та наші учні.

– Наостанок, розкажіть, як люди можуть проголосувати за реалізацію проекту?

– Для підтримки проекту потрібно проголосувати на сайті Дрогобицької міської ради або в міській ратуші у кабінеті №5 за допомогою бюлетеня (при собі обов’язково мати паспорт). Голосування триватиме від 1  до 13 серпня 2017 року.

Вкотре додам, що дуже хочу, аби в нас усе вийшло. Збудуймо спільно місце, де ми і наші діти зможемо грати у волейбол, бадмінтон, шахи, куди можна буде вийти на ранкову руханку, де можна буде ставати здоровішими!

Уляна САЛІЙ, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня