Маша Тяжкун: «Фотографія – це світ, в якому я живу, чим дихаю і без чого себе не уявляю…»
Крім усього іншого, що має і не втратив досі Дрогобич, це – традиція професійної фотографії та фотомистецтва.
Й сьогодні на зміну майстрам світла та тіні старшого покоління приходить та упевнено заявляє про себе молода генерація мистців з камерами.
Серед них – цілеспрямована, креативна, чутлива дрогобичанка Маша Тяжкун, фотограф з оригінальним, цілковито власним поглядом, смілива й несподівана у своїх пошуках і роботах. Фотохудожниця, котра постійно в пошуку, в віднайдені нових технік та методів, яка вже не раз відвідувала майстер-класи у Рівному, Львові.
Все, що робить Маша, – небуденне й часто не схоже на те, до чого звикли в інших мистців. Здавалося б, ну що може бути незвичного у весільній зйомці? Та Маша робить все так (ще від передвесільних Love stories), що до неї, аби отримати альбом чи фотокнигу, закохані пари стоять у черзі.
А Машині краєвиди, а її портрети чи світлини старого Дрогобича! Нещодавно ж ще й здивувала своїми чудовими автопортретами.
Не стоїть Маша Тяжкун і осторонь життя громадського, радше – волонтерського.
Навесні ініціювала благодійний проект, спрямований на допомогу учасникам АТО й залучила до нього декількох своїх колег. Проект видався успішним, й до Дня Незалежности мисткиня розпочала інший, «Діти героїв», який реалізовує і нині.
Сьогодні молода, але вже знана у краї дрогобицька фотомайстриня Маша Тяжкун – гостя та співрозмовниця, з якою говоримо про фотографію та її благодійні проекти.
– Почнімо, Машо, з вашого першого благодійного проектую Як він докладно називався й у чому полягав?
– Це був благодійний проект «Ваша посмішка – їхнє життя». Тривав він усього чотири дні в тарвні – сьомого, восьмого, дев’ятого та 17-го числа. Перерва пов’язана з погодними умовами, які не давали можливості зробити зйомку на пленері.
– Скільки фотографів узяло участь?
– Семеро.
– А як виникла ідея такої акції?
– Навіть не знаю. Мабуть, як і будь-яка інша ідея. Спочатку дивишся, що і як інші роблять. Потім якось зранку встаєш і раптом – думка: а чому б не зробити отаке. І – вперед.
– Що спонукало вас до громадської активности, до волонтерства?
– А що спонукає людей на Схід їхати? Чи збирати допомогу для бійців?
– Це не відповідь. Цікавою є ваша особиста мотивація.
– Розумієте, в цій важкій ситуації кожен щось робить, намагається хоч трохи зробити для тих, хто там, в Донбасі, на передовій. Я теж, чим можу, чим умію, вирішила долучитися. Й не вважаю це чимось надзвичайним. Просто не можу знаходитися поза, відсторонитися. Отак і зініціювала проект. Я ж фотограф, тож не буду варити їсти чи вареники ліпити.
– Чи багато людей зголосилися саме на ваші фотосесії?
– Достатньо понад десять.
– А до інших ваших колег?
– Дещо менше, вони мали від п’яти до семи фотосесій.
– Що знімали?
– Були то переважно сімейні фотосесії: батьки, дітки.
– А що скажете про новий свій проект «Діти героїв»?
– Просто захотілося до Дня Незалежности привітати тих, хто ціною життя захищає і нас з вами, й незалежність і цілісність нашої держави. Захотілося зробити щось реальне: подарувати посмішку, тепло, гарні емоції і чудові світлини дітям Героїв Дрогобиччини.
Тому вже не перший місяць роблю це для дітей, у кого батько – учасник АТО або, на превеликий жаль загинув…
Ті, хто мають бажання отримати світлини від мене можуть телефонувати 096 837 -82 -59
– Чи давно займаєтеся фотографією?
– Вже п’ятий рік.
– Знаю, що закінчили факультет менеджменту ДДПУ імені Франка. За фахом працювали недовго. Й почали займатися фотографією. Чому саме цим?
– Це було в мені, й віддавна. Я років з п’ятнадцять мріяла взяти до рук фотокамеру. Й чотири роки зорі так лягли, що стала фотографом.
– Як то фотографія в вас була?
– Не знаю, просто мені завжди подобалася фотографія, хотілося фіксувати цікаве довкола, а також несподівані вирази облич..
А в дитинстві не було більшого задоволення, ніж перегортати сторінки старих фотоальбомів. Мені було всього два-три рочки, а я годинами сиділа й мовчки переглядала світлини.
– Чим є для вас мистецтво фотографії?
– Це моє бачення світу, саме тут можу найбільше себе проявити. Взагалі для мене фотографія – це світ, в якому я живу, чим дихаю і без чого себе вже не уявляю. Це те, з чим просинаюсь і засинаю. Люблю з фотоапаратом зустрічати сонце і зупиняти час народження нового дня-це заряджає неймовірною енергетикою і додає натхнення. З радістю допомагаю людям зберегти найдорожчі моменти їхнього життя – то в очікуванні чуда, чи то перші посмішки немовлят, чи то чудовий день в сімейному колі, чи то ніжні почуття молодят, чи то батьківські сльози від щастя.
Фотографую навіть тих, хто не любить фотографуватись.
– Як встиг помітити, переважно знімаєте дні народження, весілля, дітей. Маєте ще якісь уподобання?
Треба розрізняти фотографію комерційну і те, що знімаєш для себе особисто, для власного задоволення, як художник.
Й коли це не корпоратив чи весілля, то народжується ідея, потім знаходиш людей і твориш щось цікаве, реалізовуєш свою ідею…
– Наприклад.
– Ось, приміром, звела на знімальному майданчику двох цілком не знайомих людей і зробила з ними цікаву фотосесію.
– Чи не пробували репортажні зйомки, зокрема для ґазет?
– Розумієте, майже все, що знімаю – це більше репортажна зйомка, ніж постановочна. Приміром, коли знімаю якусь родину, я стою з боку, спостерігаю і роблю світлини.
З газетами ще не співпрацювала. Хоча й були пропозиції, від яких я не відмовилася: вирішила що це ще не на все свій час.
– Як в родині сприймають ваше захоплення фотографією і як поставилися до першого проекту?
– Вже серйозніше. Проект перший підтримали, тепер уже і до другого ставляться з розумінням. Коли ж говорити про фотографію загалом, в родині до цього вже звикли. Раніше ж рідні не сприймали того, що роблю.
– Щоб хотіли для себе в прийдешньому?
– Є, звісно, нові задуми та ідеї, треба просто ставати й працювати. Конкретизувати не буду: раптом не здійсниться.
– Що ж, Машо, спасибі за розмову. Успіхів вам і нових цікавих і вдалих проектів.
Леонід Гольберг, Майдан