Від боргів до міського фінансування: три моделі культурного виживання у Дрогобичі
Три роки тому Олександр Сердюк відкрив у Дрогобичі музичний простір Bigme. Сьогодні він замислюється, чи не стане третій сезон останнім. У певний момент борг простору сягав 55 тисяч гривень. Зараз вдалося вийти «в нуль», однак ця рівновага залишається крихкою.
Водночас молодіжна організація «ЩеБіт» уже сім років тримається на добровільних внесках і лише тепер вперше виходить на системне грантове фінансування. А «Під КОЦом» — комунальний заклад, де на запитання про фінансові кризи відповідають коротко: «Таких ситуацій не виникало».
Три простори в одному місті живуть за абсолютно різними правилами. І це історія не лише про окремі ініціативи, а й про те, як культура виживає — або не виживає — в малому українському місті.
Три простори, три моделі
Культурний ландшафт сучасного Дрогобича складається з двох паралельних світів.
Перший — це муніципальна інфраструктура: Народний дім імені Івана Франка, музеї, бібліотеки, школи мистецтв. Ці заклади фінансуються з міського бюджету, мають приміщення, ставки для персоналу та підтримку від держави. Їхня проблема не виживання, а консерватизм програмування і відрив від молодої аудиторії.
Другий світ, це простори, що виникли з ініціативи людей, і тримаються по-різному: хтось на ентузіазмі й особистих коштах, хтось на грантах і громадській підтримці, хтось на міському бюджеті, але з молодіжним характером. У цій статті три приклади, які показують весь спектр можливих відповідей на одне і те саме запитання.
Bigme
Bigme — повністю незалежна комерційна модель. Олександр Сердюк, переселенець з Харкова, відкрив простір у листопаді 2024 року після більш ніж року підготовки.
Концепція була чіткою: не заклад із щоденним «карнавалом», а кілька якісних концертів на місяць, альтернативна та незалежна музика, аудиторія, яка свідомо приходить на конкретне ім’я. Простір розрахований на 60–100 місць: невелика місткість, інтимна атмосфера, безпосередній контакт між артистом і глядачем. Відвідуваність у період з січня по березень складає 400 людей на 9 подій. З них 40%, це концерт Уляни Дель Рей. Жодного постійного фінансування ззовні, лише квитки, банка для донатів і допомога друзів.
«ЩеБіт»
«ЩеБіт» — молодіжний громадський простір, що працює з 2018 року як громадська організація. Модель принципово інша: жодних квитків як основи доходу. Олена Юркевич описує мікс із подій різного формату: концертів, тренінгів, літературних зустрічей, де відвідуваність коливається від 10 до понад 30 людей залежно від типу заходу й наявності реклами.
Але, на відміну від Bigme, саме відвідуваність тут не головний фінансовий чинник. «Не відвідуваність впливає на те, чи ми покриваємо наші витрати, чи ні, а благодійні внески», — пояснює Олена. Організація приймає внески членів і партнерських організацій, має підписку на Монобанку для постійних донатів і лише цього року вперше системно виходить на грантову підтримку.
Важливо, що організація поступово переходить від виключно волонтерської моделі до більш структурованої фінансової системи: благодійні внески, підписки, партнерські донати та гранти формують нову основу її стабільності.
У межах цього переходу «ЩеБіт» активно працює з міжнародними та національними інституціями, зокрема отримавши підтримку від Українського інституту книги та Українського молодіжного фонду.
«Під КОЦом»
«Під КОЦом» — створено за ініціативи Львівського обласного молодіжного центру та Департаменту молоді і спорту ЛОВА за підтримки донорів, спонсорів і Дрогобицької міської ради.
Центр працює третій рік, фінансується міжнародними фондами та міською радою і входить до мережі з 29 молодіжних центрів Львівщини, – опусує модель, керівниця простору Марія Супрун.
Центр працює щодня з 10:00 до 20:00 без вихідних. Тут діють клуб англійської мови, кіноклуб, артзаняття, музичні репетиції, психологічна підтримка та ресурсна група для матерів з дітьми. Влітку функціонує табір для молоді.
Заходи в центрі або безкоштовні, або учасники відшкодовують лише собівартість матеріалів. Відвідуваність 265 осіб на місяць у рамках 28 заходів. Також проводяться безкоштовні заходи для ветеранів, родин загиблих, зниклих безвісти та ВПО. Центр активно співпрацює з організаціями та бере участь у міських і обласних проектах.
Звідки беруться гроші
Незалежний чи громадський культурний простір в українському малому місті зазвичай тримається на кількох «ніжках» одночасно. Якщо більшість із них хитається, то конструкція стає нестабільною, якщо вдається спертися хоча б на дві-три з’являється шанс протриматися довше.
Продаж квитків
Головне джерело доходу, і головна проблема. Проблема не в тому, що дрогобичани «не хочуть ходити на концерти». Проблема глибша.
По-перше, місто налічує близько 75 тисяч мешканців. Це не Львів і не Київ, де один артист може зібрати кілька аншлагів підряд. Аудиторія концертів в Дрогобичі вузька і більш-менш стала.
По-друге, поведінка глядачів в малих містах інша, ніж у мегаполісах. Сердюк описує її точно: артист, який збирає аншлаги в Харкові чи Києві, приїжджає до Дрогобича і не бачить залу. Причина не відсутність інтересу, а відсутність звички. Людина в малому місті рідко планує похід на концерт заздалегідь частіше чекає, «поки хтось скаже».
По-третє, конкуренція з безкоштовним контентом в інтернеті. Квитки коштують грошей, а YouTube — ні.
Економіка одного концерту, за словами Олександра, виглядає так: основні витрати, це гонорар артиста (якщо музикант їде не за відсоток, а за фіксовану ставку, орієнтовно 15 000–20 000 гривень, залежно від формату: акустика чи повний гурт), реклама, проїзд, технічні потреби гурту і проживання.
Покриваються ці витрати майже виключно з продажу квитків; додатково є банка для добровільних донатів, на місці та допомога кількох друзів «коли вже зовсім ситуація плачевна». При середній відвідуваності 25–30 квитків і ціні 300–600 гривень подія приносить суми, яка системно не покриває навіть гонорар артиста, не кажучи вже про решту витрат. Щоб вийти на беззбитковість, потрібно 50–60 проданих квитків — майже вдвічі більше за типовий результат.
«ЩеБіт» уникає цієї прямої залежності від квитка зовсім іншою конструкцією доходу. Юркевич підкреслює: на самих заходах учасники, як правило, не схильні жертвувати значні суми, тому простір свідомо не будує модель навколо продажу вхідних квитків як основного джерела. Натомість дохід різноманітний: щомісячні підписки на монобанці, разові благодійні внески, кошти від партнерських організацій і окремі платні події для збору коштів.
«Під КОЦом» живе у ще одній реальності: питання «чи покриваються витрати» тут просто не стоїть так гостро, як у двох попередніх. Заходи або безкоштовні, або учасники сплачують лише собівартість матеріалів. Відвідуваність 265 осіб на місяць і 28 заходів, не є фінансовим показником, що визначає виживання, це просто результат роботи, яку фінансово забезпечує місто. А також важливу роль відіграє робота молоді, які безкоштовно волонтер ять та є амбасадорами молодіжного центру. У планах на майбутнє залучити якомога більше молоді, якої в Дрогобицькій територіальній громаді є понад 30 тис. осіб до активної участі у всіх процесах,які відбуваються в місті та переконати молодь залишатися в Дрогобичі та розвивати місто у сучасному європейському молодіжному форматі.
Спонсорство та партнерство
Теоретично спонсорство найстабільніше джерело: компанія чи фізична особа бере на себе фінансування серії подій в обмін на згадку або з принципових міркувань підтримки культури. Для Bigme цей інструмент майже не працює.
Сердюк прямо каже: 30 активістів, які безоплатно роблять місто привабливішим, не мають за собою нікого. Місцевий бізнес ще не прийшов до розуміння, що культурний простір — це інвестиція в якість середовища, а не витрата. «Якщо тут нічого не відбувається, значить, нам нічого тут не треба» — такий культурний код, за словами Сердюка, блокує будь-який діалог із потенційними партнерами.
«ЩеБіт» демонструє протилежний результат, і ключова різниця тут у самій правовій формі та віці організації. Як громадська організація з 2018 року, «ЩеБіт» роками напрацьовувала довготривалі партнерські зв’язки, які тепер дають стабільний, хоч і непередбачуваний, потік підтримки. Юркевич називає це «соціально відповідальним бізнесом», і прямо вказує на наступний крок розвитку: організація мріє відкрити в своєму просторі коворкінг, прибуток від якого повністю йшов би на молодіжні проєкти. Для старту їм усе ще потрібні грантові кошти, тому пошук триває.
«Під КОЦом». За час діяльності центр активно бере участь у грантових програмах та залучає альтернативні джерела фінансування. Працівники постійно проходять навчання та тренінги для підвищення кваліфікації.
Центр діє як комунальний заклад при Дрогобицькому культурно-освітньому центрі ім. І. Франка та створює платформу для самореалізації молоді, неформальної освіти й дозвілля. Також співпрацює з ГО «GriffOn», що популяризує українську культуру та рок-музику.
Фінансування здійснюється з міського бюджету, благодійних внесків і підтримується волонтерською діяльністю молоді, яка є амбасадорами центру.
Існує потреба у пошуку нових джерел фінансування для підтримки активностей і волонтерства на користь ЗСУ.
Гранти: дві різні стратегії
Ставлення до грантів, найгостріший пункт розбіжності між двома просторами, і саме тут різниця моделей фінансування проявляється найяскравіше.
В Україні існує кілька реальних грантових програм для культурних і молодіжних ініціатив — Український культурний фонд (УКФ, до мільйона гривень на конкурсній основі, з обов’язковим співфінансуванням від 10%), гранти Президента України для молоді з малих громад, Український інститут книги, Український молодіжний фонд, програма EU «Culture Helps», U-LEAD з Європою.
Bigme подавався на гранти, але без ентузіазму, і це усвідомлений вибір, а не випадковість. «Це безумовно потрібно, але ж знову таки, для мене це підсісти на голку, і потім грант закінчується і проєкт зникає, чим доказує, що робився заради грошей», — пояснює Олександр. На його думку, грант має давати лише початкову стабільність, а далі простір повинен «вчитись жити вже на своїй діяльності». Подача заявки вимагає того, що він описує як необхідність «малювати схеми, таблички і бути торгашем, щоб продати ідею» — а пояснювати важливість культури в 2026 році йому «впадлу».
«ЩеБіт» іде прямо протилежним шляхом, і зараз перебуває в активній точці цього переходу. Юркевич визнає: з 2018 року організація мала лише поодинокі, несистемні гранти, бо банально бракувало рук на залучення фінансування, увесь час йшов на волонтерську роботу й розвиток самого простору. Цього року «ЩеБіт» свідомо вирішив змінити підхід: «пишемо багато, збираємо кошти», працюючи у «дуже-дуже насиченому ритмі». Результат уже є, підтримку надали Український інститут книги та Український молодіжний фонд, і організація зараз на етапі підписання договорів. За словами Юркевич, диверсифікація фінансової підтримки, гранти, підписки, співпраця з соціально відповідальним бізнесом — це спосіб залишитися справді громадським простором, відкритим для всіх і незалежним від жодної окремої конфесії чи політичної сили.
«Під КОЦом» демонструє третій варіант: грант як старт, після якого відповідальність переходить до міста. Центр відкрився завдяки міжнародним донорам і грантовому проєкту — а далі муніципалізувався і вийшов із грантової логіки повністю. Це дозволяє Супрун навіть не думати про залучення фінансування як про щоденне завдання. Але цей шлях не відтворюваний за бажанням: він вимагає або особливого збігу обставин (міжнародний проєкт, готовність міста прийняти заклад), або довгих переговорів, яких ні Bigme, ні «ЩеБіт» поки що не пройшли. Обидві позиції випливають із одного й того самого болю: брак часу, рук і енергії на бюрократію, коли треба ще й проводити самі події.
Підтримка від міста
Тут три простори максимально розходяться.
«Під КОЦом» — захищений варіант: муніципальне фінансування покриває все: енергоресурси, зарплати, базові витрати на заходи. Марія Супрун говорить про це як про «невід’ємну складову існування». Центр не шукає грошей на щодня — він планує розвиток в інших категоріях. Єдиний виклик, який вона називає, — це «стале фінансування на необхідні матеріали для різноманітних заходів», але навіть це в контексті більшої проблеми: «ми живемо в умовах війни і розуміємо, що викликів багато».
«ЩеБіт» з 2018 по 2025 рік орендував приміщення громади за «символічну гривню», рідкісний приклад прямої муніципальної підтримки для незалежної ГО. З 2026 року оренда стає платною, хоч і мінімальною. Олена Юркевич описує підтримку міста ширше: інформаційна допомога, організаційне сприяння, постійна комунікація з відділами і міським головою.
Bigme такої підтримки не має і, судячи з позиції Олександра Сердюка, цілеспрямовано її не шукає: «Я живу по принципу: “не заважають і на тому дякую”. Він відкидає саму ідею, що місто комусь щось винне, і уникає тіснішої співпраці з владою через побоювання, що вона буде використана в політичних цілях.
Цей спектр від «місто фінансує все» до «місто не заважає, і добре» показує: муніципальна підтримка культури в Дрогобичі не є системною, вона залежить від форми організації, часу її існування, готовності міста і, зрештою, від того, наскільки сам простір прагне такого партнерства.
Власні кошти і борги
Bigme вже переживав серйозні фінансові труднощі, однак навіть після виходу на беззбитковість ситуація залишається нестабільною. «Три роки безкінечних майже подій, комунікацій та вмовлянь артистів приїхати і публіку прийти, висмоктало всю енергію та ресурс», — каже Олександр. Він прямо допускає, що третій сезон Bigme може стати для нього останнім.
«ЩеБіт» формулює виснаження інакше — незакриті комунальні борги за зиму, поломки техніки, відсутність зарплат і вся робота на волонтерській основі. «Якщо б ми змогли весь ресурс свій часовий вкладати в роботу тут, в надійному просторі, то й діяльність була б набагато більш масштабна і системна», — каже Олена.
«Під КОЦом» живе в принципово іншому режимі: відповідь на питання про фінансові кризи — «таких ситуацій не виникало». Не високі зарплати є, комунальні покриваються, планування прораховане наперед. Але і тут є свій виклик, не фінансового, а через відтік мешканцівго характеру: «відтік молодих людей та інші чинники, пов’язані з цими викликами». Жоден простір не застрахований від впливу війни, просто цей вплив вимірюється не борговою ямою, а порожнішою залою.
Аудиторія: хто і чому не приходить
На питання, що найбільше впливає на низьку відвідуваність, Сердюк відповідає майже з гумором: «Будь що. Погода. Заболіла спина, «я не знаю, що то за артист», паралельно приїзд поп-зірки в Трускавці чи в Дрогобичі». Інколи, визнає він, важко пояснити, що саме вплинуло на конкретну людину, попит крихкий і непередбачуваний, і це стосується як андеграундних, так і популярніших імен, які привозить простір.
Але в цій відповіді є і принципова позиція, яка відрізняє Bigme від звичної логіки культурного маркетингу. Сердюк свідомо не йде шляхом «дотискання» глядача рекламою чи спрощенням контенту: «Я досі не вважаю, що ми маємо класти і пережовувати за глядача все. Ми лише даємо можливість відкрити щось нове, а далі залежить від людини». Він описує цю позицію як принципову відмову «заманювати всіма правдами і неправдами» — людина повинна сама захотіти прочитати про гурт, послухати музику, прийти.
Корінна міська аудиторія справді поводиться інакше, ніж активна частина переселенців і завсідників, очікує на «сарафанне радіо», реагує на подію вже після того, як квитки розкуплені «вузьким колом», і на момент, коли інтерес сформувався, каса вже зачинена.
Є й ще один вимір: культурне програмування в малих містах, це конкуренція не лише за гроші, а за вільний час і за увагу серед інших подій того ж вечора, включно з поїздками до більших міст. Якщо культурна пропозиція не сформована як звичка, вона програє за замовчуванням.
Олена Юркевич спостерігає схожу непередбачуваність попиту, хоч і з іншого боку: «Дуже якісні безкоштовні заходи залишаються без відгуку в громадськості. І в той самий момент може бути дуже класний, коштовний захід і теж не завжди є відгук». Іншими словами, навіть прибравши фінансовий бар’єр входу, гарантії заповненої зали це не дає, попит у Дрогобичі залежить не від ціни квитка, а від чогось менш контрольованого. Утім, для Олени кількість відвідувачів — не головний показник успіху: «Не так важливо насправді кількість людей, як саме ті люди, які готові нести ту місію разом з нами».
«Під КОЦом» має найстабільнішу аудиторну базу з трьох просторів — 265 відвідувачів на місяць у 28 заходах. Але Марія Супрун чесно називає головний виклик, якого не вирішує жодне фінансування: відтік молодих людей через війну. Аудиторія, для якої існує молодіжний центр, фізично зменшується, і це проблема, яку не вирішить ані міський бюджет, ані грант.
Чому це складно: про аудиторію, звички і роль міста
Сердюк виокремлює кілька структурних чинників, які виходять далеко за межі одного простору. Перший — відсутність конкуренції та консервативність аудиторії: коли подій мало, кожна окрема подія стає легкою мішенню для скепсису «тут нічого не відбувається» замість того, щоб формувати звичку відвідування.
Другий — відрив культурної політики на державному рівні від реальності та часу. Тут Сердюк говорить різко: офіційні культурні заходи, побудовані на радянській естетиці «шаровари», ведучі «з минулого», колективи з назвами на кшталт «Карпатська зоря» — демонструють, що культурна пропозиція застигла в часі, тоді як аудиторія, особливо підліткова, цьому чужа й нецікава. На його думку, це симптом ширшої проблеми: суспільство, травмоване радянським минулим, болісно і повільно змінюється, бо зміни вимагають праці, інвестицій і готовності думати, а простіше залишити смаки сформованими телевізором, а тепер інтернетом. Результат «тільки хліба та видовищ», тоді як сенси залишаються в тіні.
Третій, і, можливо, найбільш несподіваний момент — позиція Олександра Сердюка щодо ролі міської влади. Поширена логіка культурного активізму: простір допомагає місту, тож місто має допомагати простору. Сердюк цю логіку відкидає принципово. «Я живу по принципу: “не заважають і на тому дякую”», — каже він, і додає, що вважає, що питання не в тому, що місто комусь винне: «Ми винні місту (не владі), ми робимо щось гарне і таким чином розвиваємо його і розвиваємось самі». Він свідомо уникає тіснішої співпраці з владою, побоюючись, що будь-яка взаємодія згодом буде використана у виборчих цілях підхід, який він називає характерним для держави загалом: «ніхто нічого не робить, щоб потім то не використати в своїх політичних цілях».
Олена Юркевич такого побоювання не має, а навпаки, вона активно підтримує постійний контакт з міською радою і вважає це нормальною частиною роботи громадської організації.
Марія Супрун іде ще далі: для неї міська рада — не партнер, а засновник і фінансист. «Під КОЦом» не просто взаємодіє з владою, він і є муніципальним закладом.
Цей контраст важливо не спрощувати до «хто правий»: ідеться про три різні правові й принципи роботи. «Під КОЦом» — заклад міста, який фінансується з бюджету. «ЩеБіт» — зареєстрована громадська організація, що відкрито шукає партнерства, але зберігає незалежність від будь-яких партій і незалежність від конкретних конфесій чи груп. Bigme — приватна ініціатива, для якого будь-яка офіційна залежність означає втрату гнучкості й незалежності. Те, що для одного є нормальним робочим інструментом, для іншого небажаним компромісом, а для третього самою суттю існування.
Замість висновку: що все це означає
Три простори в одному місті — це три різні відповіді на одне й те саме структурне питання: хто і як фінансує культуру в умовах, коли держава не вважає її своїм пріоритетом, бізнес не бачить у ній інвестиції, а аудиторія ще не сформувала звичку платити за живі події.
Муніципальна модель «Під КОЦом» дає стабільність — але вона не відтворюється за бажанням. Громадська модель «ЩеБіт» дає незалежність і гнучкість — але вимагає років безоплатної роботи до появи системного фінансування. Комерційна модель Bigme — найчесніша у своїй логіці й водночас найвразливіша у своїй економіці: вона покладається виключно на рішення людей купити квиток, а в малому місті це рішення поки що ухвалює замало людей.
Усі три моделі показують одне: культура в малому українському місті тримається не на системі, а на конкретних людях, які несуть її на власному ресурсі — часі, грошах і нервах. Коли цей ресурс виснажується, простір закривається. Коли він є — місто отримує щось, за що фактично не заплатило. Питання лише в тому, скільки ще ці люди готові й здатні це витримувати. І чи є комусь іншому до цього діло.
Юлія КЕМПА
Фото з соцмереж Олександра Сердюка, Молодіжного простору ЩеБіт та надана Марією Супрун