Воїн з Трускавця вижив 177 днів у повному оточенні серед руїн Вовчанська

Український військовий Роман Монгольд із Трускавця провів 177 днів у повному оточенні серед руїн Вовчанська на Харківщині. Майже шість місяців він виживав у так званій «зоні знищення» — без ротації, під постійними ударами дронів та артилерії, серед руїн заводу, де поруч щодня була смерть. І весь цей час його рятівним колом залишався голос дружини Галини, який він чув через рацію.

Історію українського захисника опублікувало американське видання The Washington Post.

38-річний Роман опинився у так званій «зоні смерті» — між українськими та російськими позиціями у Вовчанську. Від березня 2025 року він разом із побратимами тримав оборону у зруйнованому заводі, де українські військові фактично були відрізані від нормальної евакуації та постачання.

Як пише видання, бої за Вовчанськ стали одними з найважчих у цій війні — з боями за кожну будівлю, поверх і кімнату. Українські військові виживали завдяки дронам, які скидали їм воду, їжу, батареї, медикаменти та боєприпаси. Але кожен такий скид міг стати смертельною пасткою, адже російські дрони відстежували рух бійців і відкривали вогонь.

Важкі бої та втрата побратимів

Спочатку Роман із побратимом Жорою облаштували позицію у напівзруйнованій квартирі. Вони спостерігали за росіянами через вікна, передавали координати по рації та відбивали атаки дронів. Але після кількох ударів будинок почав валитися.

Коли один із дронів влучив у квартиру, підлога обвалилася просто під ногами військових. Вони змушені були прорубувати отвори в стінах та перебиратися через завали до підвалів. Згодом Жора загинув.

Пізніше Романа перекинули на територію заводу — колишнього промислового комплексу, який став справжньою пасткою для українських військових.

«Тут уже не було чіткої лінії фронту. Росіяни й українці сиділи в різних частинах одного заводу», — йдеться в матеріалі.

Воїни жили серед розбитого бетону, пилу та тіл загиблих. Російські штурмові групи постійно намагалися прорватися крізь руїни. Вдень завод накривали артилерією, вночі — FPV-дронами та мінометами.

Роман із побратимами облаштували схованку під сходами. Разом із ним тримали оборону військові з позивними Медик, Пчола та Ярома.

Щодня вони бачили смерть поруч.

Один із побратимів отримав важке поранення під час евакуації — дрон розтрощив йому ногу просто дорогою до безпечної зони. Інших завалило уламками після ударів авіабомб та мін. Ярома кинувся по допомогу, але Роман почув лише чергу пострілів — побратим загинув просто надворі.

Пчолу засипало уламками після нового удару по позиції. Спершу Роман думав, що той теж мертвий. Лише пізніше дізнався, що побратим вижив і зміг вибратися з руїн. Але дорогою до евакуації підірвався на міні та загинув на самоті від втрати крові.

Сам Роман теж був неодноразово поранений. Уламки дрона поламали йому пальці, вибуховою хвилею вибило плече, кілька разів він отримував контузії.

Він розповідав, що завод перетворився на місце, де дні стиралися в один суцільний кошмар. У коридорах між руїнами блукали здичавілі коти, а російські військові були настільки близько, що інколи між сторонами виникали крики через стіни.

«Ідіть сюди — і я вас уб’ю», — кричав їм Роман.

Він визнає, що за ці місяці вбив багато російських солдатів. Після повернення додому довго не міг позбутися почуття провини та важких спогадів.

Найбільшим ударом для нього стала смерть 28-річного побратима Андрія.

Найважча втрата

У липні до Романа надіслали підкріплення — 28-річного Андрія. Під час спроби забрати скид із харчами та зарядними пристроями він отримав важке поранення у коліно. Евакуювати його було практично неможливо — всі мости через річку Вовча були зруйновані, а переправа під постійним наглядом російських дронів.

У нелюдських умовах Роман доглядав за пораненим товаришем, ділив із ним останні запаси води та їжі, просив через рацію скинути медикаменти. Він сам витягував личинки з рани, яка почала гноїтися. Наприкінці серпня Андрій помер у нього на руках.

Голос дружини давав сил вижити

Увесь цей час Роман підтримував зв’язок із дружиною Галиною через голосові повідомлення. Щонеділі командир передавав Романові голосові повідомлення від дружини. Через рацію він чув її слова підтримки, новини про дітей та дім у Трускавці. Саме ці короткі записи допомагали йому не втратити надію.

«Ми дуже сумуємо за тобою… Діти чекають, пес чекає… Ми тебе любимо», — казала Галина у повідомленнях.

«Вона знає, що він не розповідає їй, що відбувається. Він не описує пекло навколо себе чи свій страх», — йдеться у матеріалі The Washington Post.

Родина отримала офіційне повідомлення, що Романа визнали безвісти зниклим

На початку серпня військового офіційно визнали зниклим безвісти.

“На початку серпня сестра Романа відкриває двері своєї квартири в Трускавці двом чоловікам у військовій формі оливкового кольору. Вони вручають їй лист, у якому зазначено, що Роман офіційно вважається зниклим безвісти на передовій”, – йдеться в статті WP.

Згодом Роман вийшов на зв’язок з українськими підрозділами та встановив контакт із командирами, однак евакуюватися з позицій не мав можливості.

На 177-й день перебування у Вовчанську Роман отримав наказ прориватися до своїх.

Прорив до своїх

О 4:30 ранку він вибіг із руїн заводу у шоломі загиблого Андрія. Над ним летів український безпілотник, а командир через рацію буквально крок за кроком виводив його з «сірої зони». Роман подолав заміновану територію.

Під час подальшого відходу Роман дістався річки, однак під час спроби перепливти її його гвинтівка зачепилася за каміння, через що він був змушений залишити зброю. У цей момент його помічає російська артилерія й починає обстрілювати.

Воїн біжить від обстрілу до сільської хати і чекає, поки його хтось знайде. Він просить передати Галині останнє повідомлення.
Романові вдалося вижити і повернутися до своїх.

Після лікування у Харкові військовий повернувся до родини у Трускавець — до дружини Галини, доньки Валерії та сина Артура.

Шолом загиблого побратима Андрія він досі зберігає вдома на полиці. За словами Романа, він так і не наважився передати його рідним військового.

Попри пережите, захисник розуміє, що знову повернеться на фронт, і що там будуть не менш небезпечні ділянки.

Історія Романа Монгольда — це історія про війну, яка щодня випробовує людей на межі людських можливостей, і про українських військових, які тримають оборону навіть тоді, коли шансів майже не залишається.

Нагадаємо, раніше ми повідомляли, як трускавчанин п’ять днів виживав поранений у розбитому бліндажі без води в 20-градусний мороз.