“Їхнім голосом тут мусимо бути ми”, – Марта Давидова, дружина безвісти зниклого захисника

Історія дрогобичанки Марти Давидової — про віру, яку не змогли зламати ні війна, ні повна невідомість. Вже понад рік жінка живе очікуванням і боротьбою.

Відтоді, коли минулого року в жовтні у військкоматі Марті зачитали офіційне сповіщення, що її коханий чоловік Андрій вважається зниклим безвісти, її світ перевернувся.

“Я отримала квиток у пекло”, – згадує Марта той чорний в її житті день. Але вона не здалася, не опустилася в безодню чорної туги, яка щодня роздирає зсередини, а знайшла в собі сили боротися не лише за свого чоловіка, а й за всіх українських військових, чиї імена застрягли поміж двома світами.

Зараз Марта Давидоа передусім хоче бути почутою.

Бо її голос — це голос десятків тисяч українських жінок – дружин, матерів, сестер, які щодня прокидаються з єдиною надією: отримати звісточку від найріднішої людини. У Дрогобичі таких родин немало. Організовані Мартою Давидовою, вони виходять на акції в німому мовчанні, ковтаючи сльози, долаючи біль, притискають до серця портрети найрідніших. 

Поруч, під час таких акцій,  часто у своїх клопотах поспішають перехожі. Здебільшого  – їм ніколи, щоб бодай на хвилину зупинитись і віддати шану воїнам та їхнім родинам.  А може ніяково глянути в очі зболених метрів і дружин, що стоять під тягарем свого хреста? Чи просто байдуже? У кожному ж в душу не заглянеш…

Аби це змінити, Марта розповіла свою історію, відкрила світу свою зранену душу, щоб родичів військовополонених та зниклих безвісти не боялися, не сахалися, а підтримували в їхніх прагненнях нагадувати світу про зниклих безвісти захисників

Мобілізація і війна          

“Андрій завжди говорив, що все залежить від того, під яким прапором ми будемо воювати. Він не ховався, але я не можу сказати, що він прямо взяв і сам пішов. Він був готовий йти, як його покличуть. Так і сталося – коли до нього підійшли працівники ТЦК та СП у липні 2024 року, він поїхав з ними й просто підписав документи. Уже увечері був у навчальному центрі в іншій області. І коли я попросила його: «Давай, я приїду», він чітко сказав: «Ні»”, – розповідає Марта.

“В серпні він приїхав на День народження сина влітку. На один день – це була для нас повна несподіванка. Він заходить і говорить: «А чому мені ніхто двері не відчиняє?». Я цей день ніколи в житті не забуду”, – витирає сльози жінка.

Далі події для Марти розгорталися дуже важко.

“Мій чоловік завжди захищав мене, щоб я не мала ніякого стресу. Я взагалі нічого не знала абсолютно, — розповідає Марта. — Аж 1 жовтня в крайній нашій розмові я дізналась бригаду, в якій він служить. Він був у 157 бригаді на напрямку Цукорине, Очеретине. В сповіщенні  написано, що зник безвісти внаслідок штурмових дій біля Очеретиного”.

Марта розповідає, що зв’язок з чоловіком від початку служби завжди був – зідзвонювались або списувались щодня. Після того, як 2 жовтня 2024 року з чоловіком зв’язок обірвався, одразу ж стала обдзвонювати госпіталі Дніпра, Києва, Запоріжжя, Харкова, а також взялася активно моніторити соцмережі, писала у пошукових групах.

“Я почала писати по всіх соцмережах до всіх, з ким був хоч якийсь збіг – у прізвищах й імені, бригаді. І мені відписав один з поранених побратимів Андрія, і саме так я взнала номер телефону заступника командира відділення. У наш військкомат ходила кожного робочого дня два тижні поспіль  і просила сповіщення. Аж коли у них там змінився працівник, вони мені передзвонили і сказали: «Прийдіть до нас». Я ніколи того не забуду. Ти сидиш, а вони беруть  лист і тобі зачитують: «Шановна Марто Ігорівно, ми маємо вас сповістити, що ваш чоловік…». Це було офіційне вручення – я не знаю –  квитка в пекло, напевно. Десь воно так і є…  Я просто в той момент подумала: не дай Боже, це похоронка. Бо це було б вже точно пекло», – розповідає Марта.

Нова сім’я  – об’єднання 157-ї ОМБР

“Ще до цього, я, не маючи нічого, без сповіщення, в паніці почала писати у всі соцмережі: «Шукаю таку-то, таку-то бригаду». І зараз у нас уже є ціле об’єднання 157-ї ОМБР. Це сім’ї, це дружини, це матері, це діти, це сестри. Це вже злагоджена робота зі всіма. Там ми ділимося не тільки своїм болем чи важливою інформацією, а й маленькими радощами – рукоділлям, рецептами… Підтримуємо одна одну як можемо”, – каже жінка. 

Завдяки цій спільноті Марта знайшла двох військових зі 157 бригади, які були евакуйовані з пораненнями. Вони розповіли жінці, що на момент їхньої евакуації її чоловік і ще один хлопчина Дмитро, який був з ним, були живі. Це дає жінці неабияку надію.

Протягом року були повернення з полону хлопців, але жовтень, листопад, грудень 2024 року залишаються прірвою – за ці місяці рідні не мають жодної інформації.

Цього року був пекельний жовтень знову, тому що почалися збіги ДНК. Було дуже багато збігів зі 157-ї  бригади.

Марта каже, що найважче в сім’ї безвісти зниклого — це не тільки біль і розпач, це ще й гори документації, яку необхідно отримати. На все потрібен “папірець”.

“Є такі “папірці”, про існування яких я навіть ніколи в житті не здогадувалась”, – зізнається жінка.

Ну, але, знову ж таки, є люди та організації, які допомагають. Тут взагалі без цього не можна. Є юридична безоплатна допомога. Є психологічна допомога. Якщо людина шукає, вона може це знайти.

Що на серці…

“Коли сталася така ситуація з моїм чоловіком, це дуже боляче, але ти розумієш, що ти його витягнеш. – каже Марта. – Яким би з полону він не повернувся, який би травматизм з ним на полі бою не стався, ти маєш бути такою сильною, щоби та сила розділилася й на нього, й на себе. Я щодня молюся, і тоді закриваю очі й завжди його подумки обіймаю. Завжди. У мене немає такого, що я засинаю, щоб я не сказала йому: “Надобраніч”. От уже 398 днів сьогодні (ми спілкуємось з Мартою 4 листопада – авт.). Я 398 днів, день в день, пишу йому.Я кожен день йому пишу”.

Марта каже, що, як і всім людям, їй властива і злість. Зараз вона виховує двох синів сама і їй приходиться приймати непрості рішення.

“Так, я деколи й злюся на нього. Як так? Чому не сказав? Чому не повідомив усі номери? Чому не повідомив, з ким він? Як він? Чому не надав прізвищ й імені командирів? Це ж логічно. Ми ж усі люди. Ми маємо й світло, й темну сторону. А ще деколи злюся на нього… за рішення, які я не мала право приймати як мама. Все-таки у мене два сини, їм дуже не вистачає тата. Але я розумію, що я маю бути сильною. І я витягну свого Андрійка, який би він не повернувся. Хай лише тільки живим”, – каже Марта.

Від спільного болю — до спільної дії

Переживши виснажливі безсонні ночі, апатію, виливши горе сліз – всього того, що назагал не розповідають, – Марта Давидова вирішила боротися за те, щоб ім’я її чоловіка не було забутим.

“Спочатку було листування в соцмережах, пошуки, заяви. А потім ви вирішили виходити на вулицю.Насправді все дуже складно. Щоб зібрати себе до купи, потрібен був час. Потрібен час, щоб себе налаштувати. Немає такого, що ти зранку встав і вирішив, що ти борешся. Ти кожен день борешся передусім з собою. Я займалася з психологом. Я й зараз займаюся знову з психологом. Але в якийсь момент я втомилась, від відповідей, які зазвичай приходять шаблонні, однакові для всіх – змінюють тільки прізвище і дату”, – розповідає Марта.

За те, що змогла не тільки сама виходити, але й мотивувати інших на акції в підтримку безвісти зниклих та військовополонених, жінка завдячує Аліні Власенко і всій команді з ГР “ЗВІЛЬНИТИ ВСІХ” та Олександру з ГО”СТАЛЕВА ГВАРДІЯ”.

“Олександр дуже підтримав мене з самого початку. Він давав дуже цільові поради. І основне, це те, щоб не боятись (хоч з цим і досі нема порядку, інколи голос так тремтить, що дихати важко). Аліна ввірвалась в моє життя, в життя міста з такою потужно командою. І Аліна, і Олександр єдині в твердженні: “Хто буде за наших рідних боротись краще ніж ми самі?”. Їхня підтримка дуже важлива, бо інколи думаєш: для чого це все робити? Але, коли виходиш на акцію, я стою не просто перед сім’ями, я стаю перед очима наших захисників, доля чия поки невідома чи вони в полоні. Що потім я, всі ми, скажемо їм, коли вони повернуться?  Їхні погляди, погляди сімей  – вони мій стимул, і я точно знаю, що заради наших рідних, заради сімей треба стояти горою”, – розповідає Марта.

Вона зазначає, що часто люди бояться виходити з портретами рідних, аби не нашкодити їм. Проте, жінка переконана, що про своїх рідних захисників, навпаки потрібно заявляти на весь голос, бо вони себе зараз захистити не мають змоги.

“Наші акції насамперед для того, щоб про зниклих дізналися ті, хто сам не прийде. Багато людей бояться виходити з фотографіями – щоб, бува, не нашкодити. Але сьогодні, у світі нових технологій, це вже не має сенсу: практично кожну людину можна розпізнати і приховати особу в полоні майже неможливо. Саме тому військові частини засекречують не прізвища, а спеціальності – і це логічно. Проте, вийти з плакатом із простими словами: “Безвісти зниклий. Не забудь. Полон вбиває” – це передусім підтримка і для себе. Ті, хто приходить хоча б раз, згодом зізнаються: після акцій стає легше на душі. Бо щоразу, коли завершуємо акцію, бачимо перед собою ті самі очі, що дивляться на нас із прапорів. Ми робимо це заради них. Бути голосом безвісти зниклих і полонених — це загальна тема, яка має в нас в Україні лунати всюди. Тим голосом може бути абсолютно будь-хто. Чи той, хто поширює, чи той, хто приходить, чи той, хто слухає й підтримує. – наголошує Марта Давидова.

Поруч із сім’ями, які переживають те саме, вона відчуває опору.

“Така підтримка – це фундамент. Ти маєш на кого спертися. Рідні й близькі, звісно, підтримують, але вони не можуть відчути цього настільки глибоко. А тут ми розуміємо одна одну без слів. Ми й плачемо, й сміємося разом. Ми не просто “сім’ї безвісти зниклих” – ми справжня спільнота”, — розповідає вона.

Щомісячні акції

“Коли до нас на акціях  підходили і запитували: “Як часто це буває?”, я зрозуміла, що акції потрібно проводити регулярно. Ми починали біля пам’ятника Шевченкові в Дрогобичі, потім місце мінялося, але люди щоразу приходили. І кожен раз це інші емоції. Бо ми можемо навіть просто  стояти мовчки — і це теж акція. Бо ти вже не сам. Тепер у Дрогобичі акції відбуватимуться щомісяця, в останню неділю”.  — каже Марта.

Ці зустрічі, каже вона, потрібні не тільки тим, хто шукає своїх рідних, а й тим, хто проходить повз. Буває, що після акції підходить людина і каже: “Я вперше про це почув”. І це дає розуміння, що все це не даремно. 

За допомогою акцій жінки підтримують одна одну, шукають нові способи донести свій біль і вимогу – не забути про зниклих і полонених. Вони складають списки, готують звернення, роблять фото- і відеозвіти.

— Звіт для нас –  це не формальність. Це пам’ять. Бо кожен плакат, кожна свічка, кожне слово –  це чиясь історія, – пояснює Марта.

Сенс акцій

Сім’ї безвісти зниклих та полонених з Дрогобиччини також часто відвідують  мирні акції у різних містах України: Київ, Львів, Стрий, Долина, Трускавець, зараз географія мирних акцій розширюється. Марта Давидова наголошує на кожній акції, що їхні зібрання – це не мітинг і не протест. 

“У нас немає жодних політичних гасел чи вимог. Це підтримка. Це спосіб нагадати, що є люди, які зникли безвісти вже два, три роки, а то й більше. І такі акції —  для розголосу. А ще ми просто просимо про повагу. Бо невже ці хлопці не хотіли би сьогодні бути поруч із рідними? Не хотіли б повернутися додому, гуляти своїм містом, сидіти у своїх улюблених кав’ярнях? — каже вона. — А тепер подумайте, як ви зможете їм у вічі дивитися, коли вони повернуться, якщо просто проходили повз їхніх матерів і дружин, не зупинившись навіть на хвилину?”.

На останній акції Марта звернулася до перехожих: “Це не складно – зупинитися на кілька секунд, просто подивитись, вшанувати. Ми не просимо грошей, не вимагаємо нічого – лише уваги. Бо байдужість болить не менше, ніж сама втрата”.

Вона каже, що найстрашніше – коли людей просто обходять стороною.

“Але ми не якісь “страшки”, щоби нас боялися. Ми просто матері, дружини, сестри тих, кого досі чекаємо. Ми не хочемо жалю, ми хочемо пошани. Бо коли людина просто стоїть поруч, мовчки, – це вже підтримка”, — пояснює Марта.

Для неї кожна така акція  – це спосіб залишити в серці міста пам’ять про тих, хто ще не повернувся.

І уже завтра, 30 листопада, о 14:00 год. на Площі Ринок в Дрогобичі родичі військовополонених та зниклих безвісти зберуться знову, щоб нагадати про тих, хто досі не повернувся додому, але їх дуже-дуже чекають.

Віра ЧОПИК, фото авторки

Оновлено: На жаль, доброї звістки про Андрія Давидова його родина не дочекалася – у березні 2026 року офіційно підтверджено його загибель.