Як воїн без ніг продовжує службу в ЗСУ та збирає сотні тисяч грн для побратимів – історія десантника Ігоря Зобківа з Борислава
Він вправно водить автомобіль на механіці, їздить щодня на службу, ремонтує власну квартиру в Бориславі з видом на гори, будує плани на майбутнє з коханою дівчиною. А нещодавно, вкінці червня, пробіг 15,5 км благодійного марафону, який проводився у Трускавці та організував у Бориславі масштабний збір на підтримку воїнів…
Здавалося б життя таке ж, як і у багатьох активних молодих людей. Та насправді все це дається 24-річному Ігорю Зобківу з в рази більшими зусиллями, ніж більшості його ровесників. Кожен крок він ступає металевими ногами, а світ бачить лише одним оком, і то не на всі 100%. Гострі осколки досі залишаються в його тілі. А про рани душевні знають тільки він та найближчі його серцю люди.
Попри все, хлопець не закрився, не дозволив собі скотитися в депресію, бо, як він сам каже, це шлях у нікуди. Окрім того, Ігор займає активну позицію в житті і хоче донести до суспільства дуже важливі меседжі, бо, на переконання молодого воїна, люди вже забули, що на сході триває важка кровопролитна війна і за кожен прожитий мирний день в тилу платять життям наші Захисника.
Палке бажання стати військовим визріло у підлітковому віці
Ігор Зобків народився в селі Радісне Іванівського району Одеської області в 1999 році. Коли хлопцеві було 7 років, сім’я переїхала у Радехівський район на Львівщину. З дитинства хлопець любив малювати, але десь до 9 класу у нього сформувалося бажання стати професійним військовим. Вже тоді службу свою уявляв тільки в елітних військах – морська піхота, десант або сили спецоперацій. Та все ж, на навчання після 11 класу вступив у фаховий коледж архітектури, будівництва і дизайну.
Провчившись рік, Ігор приймає імпульсивне рішення: кидає навчання, щоб долучитися до Збройних сил України. Спочатку хлопцеві відмовили, оскільки мав проблеми з зором. Тоді, у 2018 році, Ігорю, щоб його взяли в армію, довелося проситися та обіцяти лікарям, що носитиме лінзи. Коли все вдалося, підписав контракт на 3 роки в омріяній десантно-штурмовій бригаді – славетній «80»-ці.
Уже через пів року після проходження вишколу в Навчальному центрі Ігор викликався добровільно їхати на військові завдання на Кримський напрям. Тож до 24 лютого 22 року десантник уже мав чималий досвід виконання військових задач, але навіть будучи готовим до вторгнення росіян, таких великих масштабів не уявляв.
Важке поранення у перші дні великої війни
Велика війна застала Ігоря з побратимами на виїзді. Наші десантники зупиняли ворога на Миколаївщині, поблизу Нової Каховки, там зазнали великих втрат. Але перегруповувалися і йшли далі.
Важкі поранення військовослужбовець отримав 6 березня 2022 року. Під час одного з виїздів БТР-ом Ігор – в статусі командира відділення та ще 13 членів особового складу і командир взводу підірвалися на протитанковій міні. На щастя, більшість воїнів тоді не постраждали. Однак Ігорю пощастило менше – опік обличчя І ступеня, перелом щелепи, множинні травми, контузія…
Одразу після вибуху повністю осліплений воїн ще навіть намагався накласти собі турнікети, цю ініціативу вчасно в нього перехопили побратими і, надавши йому першу необхідну допомогу, відправили в госпіталь. Кілька днів Ігор був повністю незрячим, лікарі боролися за його зір. Усвідомлення, що немає ноги, сталося під час перевезення з одного госпіталю в інший. На цей час одна нога була ампутована нижче коліна, інша мала розроблену п’яту.
Батьки забрали хлопця на лікування поближче додому – у Львівський госпіталь. За весь час лікування Ігор переніс 13 операцій під загальним наркозом. Відтак його перевели у Трускавець.
Весь цей час, окрім батьків та найближчих родичів, хлопця підтримувала ще одна велика дружня сім’я, яка з’явилася у нього, як тільки пішов на службу – його бойові побратими. Ігор каже, що це своєрідне братство, де один одного розуміє з пів слова, де панує повага та готовність завжди прийти на допомогу і підставити плече у скрутну хвилину.
Коли Ігор проходив лікування у Трускавці, побратими якось відвезли його в Східницю, щоб трохи розвіявся. Там в одному з місцевих кафе познайомився з дівчиною – працівницею закладу. Між молодими людьми спалахнули почуття і зараз вони будують плани на спільне майбутнє.
Життя на протезах – що робити далі?
На протези Ігор став уже через пів року після поранення. Каже, що далося йому це відносно легко, одразу ж почав ходити, хоч і не обходилося без натертостей та набряків. Але невдовзі після протезування все ж довелося ампутувати і другу ногу – роздроблена п’ята і сильні болі не давали можливості повноцінно ставати, нога просто волочилася. Ігор прийняв це складне рішення, та жодного разу не пожалів. Тепер він на своїх протезах може навіть бігати. Виготовляли протези у Львові, а стопу «Soleus» розробив українець у США, який сам колись був військовим. Ігор каже, що повністю задоволений.
Не вдалося хлопцеві відновити зір на правому оці – там у нього застряв осколок і шансів немає. Хлопець має І групу інвалідності, але як тільки став на ноги та завершив реабілітацію, повернувся на службу в свою 80 ОДШБр. Зараз Ігор служить в тилу, хоч і має невнормований робочий день, але в більшості їздить як на звичайну роботу зранку та вечором повертається. Поза військом він себе не бачить, каже що з своїми особливостями у нашому суспільстві він не зможе знайти заняття до душі. Натомість на службі, де всі розуміють один одного з пів слова, він почуває себе повноцінно.
«Я не хочу звільнятися. У цивільному житті мені було б важко знайти себе. Є підрозділи, де потрібні люди навіть з обмеженими можливостями. Тож навіщо тримати у тилу на цих посадах військових, які можуть ефективно виконувати бойові завдання на фронті? , – каже Ігор. – Я маю право вибору, тому замість звільнення за інвалідністю відновився на службі, а через пів року попросився, щоб мене перевели і від лютого 2024 року я служу тут, у тиловій частині. Маю звання старшого солдата, але прагну дослужитися до офіцера. От ще б не було стільки бюрократії… Але вірю, що з часом все поміняються».
Хлопець розповідає, що на перших порах після поранення відчував дискомфорт через те, що люди дивилися на нього як на інваліда. Але згодом зрозумів, що це його проблема, як він доносить свій стан оточуючим.
«Співчувати мені немає за що. Я не хочу чути в свою сторону співчуття. Це моя робота і травмувався я при виконанні своїх службових обов’язків. Якщо хочете підтримати, то достатньо просто сказати «Дякую»», – каже Ігор.
Збори на дрони для побратимів та байдужість людей до потреб воїнів
Служачи у війську, Ігор не просто виконує свої обов’язки, а й думає як допомогти своїм побратимам, які захищають Україну на сході. Дехто вважає, що десантники добре забезпечені і їм допомагати не потрібно. Але це далеко не так. Потреби у 80-ки є постійно, особливо потрібні дрони, які є фактично розхідним матеріалом. Тому Ігор разом з ще одним військовослужбовцем на початку серпня ініціювали та провели на Дрогобиччині масштабний захід з метою збору коштів. Це благодійний концерт, ярмарок та аукціони у Бориславі, до організації якого долучилися також місцева влада та церковні парафії. Всього вдалося зібрати понад 370 тис грн, але Ігор каже, що цього недостатньо і збори будуть продовжуватися.
«Зараз дуже слабо йдуть збори…Я дивлюся на людей, спостерігаю за мирним життям в тилу і бачу, що більшості так комфортно, що вони забули про війну, забули, що потрібно активно допомагати фронту – так, як це було ще років 1,5 тому. Тоді була неймовірна єдність. Але допомагали ще й тому, що було відчуття страху. А тепер, на жаль, війна вже стала звичкою, вона для багатьох десь далеко і вони вважають, що це їх не стосується. От, якби не дай Бог, тут падали ракети, отоді б всі прокинулися», – розмірковує воїн.
Але найбільше молодого військовослужбовця неприємно вразила реакція людей на автопробіг, який він разом з побратимами організував на День вшанування пам’яті загиблих воїнів-десантників – 2 серпня – у містах Борислав, Дрогобич, Трускавець, Стебник.
«У Трускавці один перехожий з натовпу показував середній палець і кричав нам, щоб ми всі здохли. Але, якщо цей випадок можна списати на неадекватність, виняток, то байдужа поведінка більшості, на жаль, уже тенденція. Лише десь третина перехожих зупинялися, аби вшанувати пам’ять полеглих Захисників. Також мляво реагували автомобілісти, були й такі, що нагло врізалися в колону, і лише одиниці з них зупинилися і вийшли зі своїх автівок, аби вшанувати пам’ять загиблих. Я думаю, що це робили лише ті люди, яких теж торкнулася війна, у кого хтось з рідних служить, або загинув. Всім решту – байдуже. Вшанування полеглих хвилиною мовчання – це найпростіше, що може зробити кожен з нас. Якщо немає шани, немає пам’яті», – каже Ігор.
Захист Батьківщини – обов’язок кожного чоловіка
Воїну прикро це усвідомлювати. Він каже, що залишився у армії ще й тому, що потрібно змінювати світогляд людей. В цьому він бачить і свою місію. Каже, що в армії є більше можливостей впливати на суспільство і бути почутим. Ігор нетерпимий в таких питаннях, як втеча військовозобов’язаних чоловіків закордон. Каже, що радив би тим чоловікам, які виїхали з України під час війни, порвати український паспорт. Бо вони не гідні бути українцями, вони відреклися своєї Батьківщини у найважчий для неї час.
До військової форми воїн носить футблку на плечах якої великими буквами написано «УХИЛЯНТ». Каже, що таким чином сама його постать має нагадувати здоровим чоловікам у тилу про обов’язок захищати Україну або, як мінімум, активно донатити на ЗСУ.
«Я не розумію чому втікати. Згідно Конституції, захист незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком її громадян. Всі бояться, бо думають, що мобілізованих відразу ж кидають на штурми або в посадки. Але можна піти на службу за своєю спеціальністю – у війську потрібні діловоди, водії, електрики, інженери, яким не доводиться брати до рук зброю Так, не кожен народився, щоб піти на війну і віддати своє життя. Я теж боявся і мої побратими бояться. Але третій рік воюють одні і ті ж самі люди – після поранень, контузій вони знову повертаються на фронт, бо їх нікому поміняти. Якщо ми зупинимося – сюди прийде москаль. Я у такому випадку застрелюся, а більшість тих, хто всіляко зараз ухиляється від служби, піде воювати у російську армію. І там вже мобілізація буде проходити так, що ніхто нікого питати не буде», – каже військовослужбовець.
Якщо відступимо – передамо війну нашим дітям
Ігор не має рецепту як перемогти у цій війні, адже все важче і важче знаходити для цього ресурс. Каже, що сподіватися на допомогу Заходу особливо не варто, бо якби в достатній кількості у перший рік війни нам дали зброю, то давно б все закінчилося. Але говорити про перемир’я ціною втрати окупованих територій – це теж не вихід. На переконання Ігоря, це перенесе війну нашим дітям та онукам. Бо ворог не насититься завойованим, а через років 10-20 знову продовжить загарбницьку війну. Тому нам потрібно просто знищити їх з лиця землі. Але наші люди для цього нічого не роблять, а хочуть просто перечекати, .
За провалену мобілізацію, на думку, Ігоря, винна передусім влада. Військовий каже, що не потрібно було відправляти додому добровольців, які масово йшли у ТЦК в перші дні війни. Однак, мотивованих людей, заміст навчальних центрів, відправили по хатах. А потім почали з’являтися всякі блогери, що закликали до ухиляння від мобілізації посилаючись на якісь закони типу неоголошення стану війни і т.д. А далі вже пішли знайомі фрази про дітей чиновників, депутатів і т.д.
«Але суспільство має зрозуміти, що якщо ми будемо йти на повідку у пройдисвітів, ми цю війну не виграємо», – каже Ігор.
Що мотивує прокидатися зранку
«Щодня прокидаюся, щоб поїхати на роботу – бо там свої. Там люди, які мене повністю розуміють. У мене на службі все добре виходить і розумію, що правильно зробив, коли залишився. Тому живу і працюю, щоб бути потрібним людям, які на це заслуговують. А ще хочу сказати, що цінувати потрібно кожну мить і жити життя сьогодні – тут і зараз. Бо що буде далі – покаже тільки час», – підсумовує молодий воїн.
Авторка: Віра ЧОПИК
Фото: Віри ЧОПИК та надані Ігорем ЗОБКІВИМ
Доповнено 24.03.2025 року. Десантник з Борислава на протезах піднявся на Говерлу, щоб освідчитися коханій – читайте про ще один неймовірний вчинок Ігоря через пів року після нашого інтерв”ю.