Тихе світло Івана Тихого

Є люди, про яких важко говорити лише мовою фактів і посад. Бо за рядками біографії — роки, випробування, втрати й перемоги, а найголовніше — та внутрішня сутність, яка визначає, якою дорогою людина проходить своє життя.

Іван Степанович Тихий народився на Перемишлянщині, на хуторі Закривець. Можливо, саме там, серед тихого галицького світу, і формувалася його особлива — тонка, світла й чутлива до краси — душа, яка змалку тягнулася до творчості, до слова, до людей.

Після закінчення школи він почав дописувати до Перемишлянської районної газети, а згодом деякий час там працював. Уже у двадцятирічному віці доля привела його до Дрогобича — у районну газету на посаду літературного працівника.

Сам Іван Степанович згадує, що його професійне становлення починалося з уважного спостереження. Поруч були люди, яких він сприймав як справжніх майстрів слова, літературних метрів. Молодий журналіст придивлявся, вчився, вникав у тонкощі професії, багато працював над собою. І поступово його матеріали ставали дедалі професійнішими, зрілішими, впевненішими.

Згодом він очолив інформаційний відділ, став заступником редактора. А у 1988 році, після майже двадцяти років роботи в Дрогобичі, очолив газету «Радянське слово», яка вже на початку 1990-х отримала нове ім’я — «Галицька зоря».

Йому довелося пройти непросту школу радянської системи. Сьогодні, коли я запитую Івана Степановича, як йому вдалося зберегти себе у ті часи, коли газета була частиною партійної системи, він відповідає просто: «Допомогли Бог і витримка».

Бо іноді від молодого журналіста вимагали того, чого він не міг дати. Іноді перед ним поставали компартійні чиновники зі своїми вимогами, тиском, очікуваннями. І тоді не завжди можна було щось довести, пояснити чи змінити. Треба було мати внутрішню витримку, щоб пройти через такі моменти, не зламатися і вижити — професійно й по-людськи.

Іван Степанович пройшов цю дорогу тихо. Без гучних жестів. Без показової боротьби. Але з гідністю.

У 1990-х роках почався, мабуть, один із найяскравіших періодів у житті газети. «Галицька зоря» отримала новий імпульс, навколо неї зібралися сильні, творчі журналісти. Іван Степанович став тим керівником, який умів не придушувати чужу індивідуальність, а гармонійно поєднувати різних людей, характери й таланти.

Це був особливий час. Час творчості, пошуку, свободи слова, державотворчих процесів, у яких газета і її колектив брали активну участь. Під керівництвом Івана Тихого «Галицька зоря», мабуть, переживала один із піків свого розвитку – наклад газети у 90-ті роки становив 14 тисяч примірників.

У ньому було щось дуже важливе для керівника — внутрішня врівноваженість. Він не мусив бути найгучнішим, щоб його чули. Не мусив постійно нагадувати про свою посаду, щоб бути керівником. Він створював простір, у якому могли працювати сильні журналісти, а сам залишався тим, хто тримав усю цю непросту творчу конструкцію в рівновазі.

Люди іноді починають шукати чогось іншого навіть тоді, коли мають добре. У колективі визрів конфлікт, стався своєрідний бунт, і Івана Степановича усунули з керівної посади. Для людини, яка віддала цій газеті десятиліття життя, це, безперечно, був важкий удар.

Після його відходу творчий колектив уже не зміг утримати «Галицьку зорю» на тому рівні, який вона мала в час свого розквіту. Газета поступово втрачала свої позиції, свою силу, свій колишній масштаб.

Іван Тихий перейшов працювати у пресслужбу Дрогобицької міської ради. Саме туди життя привело й мене — молоду випускницю факультету журналістики, якій випало працювати поруч із досвідченим журналістом і редактором.

Від Івана Степановича я багато вчилася професії.

Я пам’ятаю час, коли нам доводилося працювати під керівництвом міського голови, який сам мав журналістську освіту і був надзвичайно вимогливим до текстів. Матеріал могли повернути один раз, другий, п’ятий, десятий — і все було «не те».

Я бачила, як навіть такого досвідченого й гідного професіонала, як Іван Степанович, це могло виснажувати. І тоді ми просто сідали поруч, а я казала: «Давайте перепишемо ще одинадцятий».

І ми переписували. Працювали далі. Шукали інше слово, інший кут, іншу подачу. І зрештою знаходили те, що було потрібно.

У ті моменти, можливо, особливо добре проявлялося те, ким ми були одне для одного: я була його підтримкою, а він — моїм учителем. Формально Іван Степанович був моїм керівником. Але я майже ніколи цього не відчувала.

Він не будував між нами дистанції посад. Для мене він був радше старшим колегою, партнером і компаньйоном у творчій роботі. Людиною, з якою можна було обговорювати професійні проблеми, сперечатися, шукати, думати, розвиватися.

Я багато взяла від нього: досвід, професійну мудрість, ставлення до слова. Поруч із ним я формувалася як журналістка.

І, на мою суб’єктивну думку, попри те, що тоді ще не було сучасних інформаційних технологій і тих можливостей, які має сьогоднішня комунікація, у творчому й професійному сенсі наша робота в міській раді була одним із найкращих прикладів роботи пресслужби Дрогобицької міської ради.

Бо ми були не випадковими людьми в професії.

Ми мали профільну освіту, були творчими людьми. Ми не просто виконували щоденні завдання — бачили стратегію, розуміли професійні канони, шукали правильний баланс між владою і громадою. Ми знали, що інформація — це не лише повідомити, що сталося. Це ще й відповідальність за слово, за зміст, за довіру.

Але найбільше, що я можу сказати про Івана Степановича, — він неймовірно світла людина.

Саме так. Світла.

У житті йому траплялися різні попутники. І ті, хто вмів цінувати добро. І ті, кого, здавалося, дратувало саме світло іншої людини. Я була свідком ситуацій, коли щодо нього дозволяли собі несправедливість, недоброзичливість, образи.

«О, Іван Тихий — і завжди був тихим», — могли сказати про нього.

А він лише усміхався.

У цьому, можливо, і є дивовижна сила його характеру.

Він не проходив життя, розмахуючи мечем. Не відповідав ударом на удар. Не розсипав у відповідь стріли образ. Можливо, деякі речі ранили його дуже глибоко — до тієї світлої й тихої душі, яку він так беріг у собі. Але я ніколи не бачила, щоб він переступив ту межу, за якою людина втрачає себе.

Він мав надзвичайно гнучкий і водночас міцний внутрішній стрижень. Стрижень людяності, душевної щедрості, мудрості й спокою.

І, мабуть, саме тому він зумів пройти через різні системи, різні часи, різних керівників і різних людей. Не тому, що був беззахисним чи не мав власної думки.

Просто його сила ніколи не потребувала крику.

Нещодавно, розмовляючи з ним про минуле, я запитала про тих людей, які колись фактично усунули його з посади керівника газети. Іван Степанович сказав слова, які, мабуть, найточніше пояснюють його внутрішню сутність:

«Знаєш, якби зараз усе повернути, я не маю образи ні на жодного з них — ні на тих, хто живий, ні на тих, кого вже немає. Якби можна було все повернути, я б завтра з радістю пішов на роботу з відкритим серцем і душею. І знову працював би з тими людьми».

І в цих словах — увесь Іван Тихий.

Не носити образу роками. Не годувати в собі гіркоту. Не вимагати від життя повернути борги.

А просто пам’ятати добре.

Прощати.

Підноситися над тим, що колись боліло.

І нести далі своє світло.

Саме так, мабуть, і вимірюється справжня гідність людини — не кількістю посад, нагород чи написаних статей. А тим, що залишається в ній після всіх втрат, розчарувань і несправедливостей.

У Івана Степановича залишилася вдячність.

За прожиті роки. За людей. За професію. За можливість творити. Навіть за ті дороги, які були важкими.

І, можливо, це і є його найбільша перемога.

Бо можна пройти довге життя й залишити по собі багато слів. А можна стати уособленням одного слова, яке люди пам’ятають.

Для мене Іван Степанович Тихий — це слово «світло».

Тихе світло, яке не засліплює. Не вимагає уваги.

Воно просто є. І просто світить — для всіх, хто здатен його бачити.

Леся ЯСЮРА, фото авторки