Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom

Новини

Нас відвідали

80.9%Ukraine Ukraine
7%United States United States
2.5%Russian Federation Russian Federation
2.3%Italy Italy
2.1%Poland Poland
0.7%Czech Republic Czech Republic
0.5%European Union European Union
0.4%Spain Spain
0.4%Germany Germany
0.3%Netherlands Netherlands

Сьогодні: 3
Вчора: 161
Цього тижня: 280
Минулого тижня: 3685
Цього місяця: 5548
Минулого місяця: 6050
Всього: 128640
Real time web analytics, Heat map tracking

w 7 2Цікава розмова з чудовою людиною. Про життя, про книги, про сіль землі та присутність великих ми говорили з Анною Литвин, авторкою проекту “Перехресні стежки”. 

- Передовсім розкажіть, будь ласка, нашим читачам про себе. Ваша історія варта того, щоб її знали.

- Народилася я на Львівщині, в селі Майдан, закінчила тодішнє Самбірське училище культури та Рівненський інститут культури. Але, коли мені було 22 роки, виїхала з України. 34 роки жила в місті Сургут в Росії. Працювала,  за спеціальністю: була директоркою Будинку культури залізничників, начальницею управління культури міста. Це давало колосальні можливості розвивати українську культуру в Сибіру. Багато можновладців з походження були українцями, тому всіляко допомагали. Ми навіть створили національно-культурну автономію „Українська родина”, мали змогу займатися науково-дослідницькою діяльністю, організовувати концерти, фестивалі. Всі заходи ми проводили на найвищому рівні, запрошували найвідоміші українські колективи: Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені  Павла Вірського, тріо “Золоті ключі” з Ніною Матвієнко. Також до нас неодноразово приїжджаил гурт “Океан Ельзи”, Руслана Лижичко, Оксана Білозір та інші виконавці. 2001 року заснували Український культурний центр. Тоді ж мені надали звання Заслуженого працівника культури України, а згодом відзначили Орденом княгині Ольги.

Усе це не давало українцям Сибіру забути, хто ми і звідки. А потім почалася війна.

То був такий жах. Ніби враз всі люди змінилися. Більшість тих, з ким всі ці роки працювала й творила, просто мовчали, ніби нічого не сталося. Не засуджую їх: кожному було що втрачати. Частина раділа, що “Россия будет везде”. Я мусила сказати, що не всі за окупацію Криму, вийшла на площу міста з плакатом “Нет войне”. Після цього багато хто припинив зі мною спілкуватися. Зрештою, ми з чоловіком повернулися в Україну й оселилися у Трускавці.

- Чи важко було починати життя  спочатку? Бо, хай там як, ви провели в Сургуті всю молодість, збудували кар'єру.

- Сургут дійсно багато мені дав, тому не жалітимусь. Але на той момент втрачати вже було нічого, я усвідомлювала, що так, як колись, уже ніколи не буде. І зараз я абсолютно щаслива, бо закохуюся в Україну заново, на жаль, в юності цього не встигла. Перші два роки я “надихувалась” Україною, захоплювалася неймовірними діяльними людьми. 

Знаєте, у нас тут багато “засвічених” (як писав Євген Сверстюк) людей, які покликані освітити життя людства. Активісти та волонтери за власним покликом стають сіллю землі, роблять звитяжні речі, змінюють світ довкола. Такого волонтерства, як у нас, світ ще не знає, ця жертовність і готовність допомогти просто вражають. Я переконана, що колись це вивчатимуть як феномен.

 А потім і сама вирішила щось робити! І виявляється, що якщо по-справжньому  хочеш, то все просто. Почала з пошуку однодумців, буквально ходила в  організації, різні структури, й говорила, що я така є, що можу бути корисною. І знайшла! Леся Дідик, Галина Шиманська, Ольга Куц, Віра Савка, Лариса Барабаш… І ще багато людей, які завжди відгукуються і підтримують.

Так моя ідея проекту “Перехресні стежки” (проведення зустрічей із українськими письменниками - Авт.) реалізувалася. Першим заходом була зустріч з Братами Капрановими. Вони мої добрі друзі, ми часто їх запрошували ще туди, в Сургут. Також вони допомагали нам створити там приватну бібліотеку української літератури, надсилали багато книг свого видавництва “Зелений пес”. А одного разу навіть підвели (сміється - Авт.), коли чергову коробку надісланих книг перевіряли на митниці, я помітила серед них одну зі списку заборонених у Росії. Мені тоді дивом вдалося вчасно заховати ту книжку. Це цілком міг бути кінець нашої активної діяльності.

Наступними у рамках “Перехресних стежок” ми організували зустрічі з Галиною Пагутяк, Ніною Бічуєю, Василем Габором, Сашком Лірником, Мирославом Дочинцем, і вже не лише в Трускавці, а й у Дрогобичі та Бориславі. Зрештою, як я і хотіла, утворилося певне коло читачів, з якими можна обговорити книги, поділитися враженнями, просто тепло поспілкуватися.

А все завдяки тому, що мої стежки перехрещувались зі стежками чудових людей. Дякую Богу, за те, що дарує мені таких дійсно непересічних особистостей, з якими не має значення вік чи досвід, з якими відчуваю себе сучасною.

- Як “Перехресні стежки” розвиватимуться надалі? Поділіться, будь ласка, планами на майбутнє.

- Однозначно треба йти до дітей. Коли ми проводили окрему зустріч наших школяриків із Галиною Пагутяк, я ще раз переконалася, наскільки важливим є спілкування учнів із “живими” письменниками. Вони тоді зовсім по-іншому сприймають книги, авторів, літературу загалом, це стає додатковим стимулом читати. 

Пригадую собі, як у документальному фільмі про Блаженнішого Любомира Гузара, Юрія Шухевича, Бориса Білинського (йдеться про стрічку “Сходи Якова” (2014) з розлогим інтерв'ю трьох однокласників - Авт.) розповідалося про те, як українській професурі й інтелігенції забороняли викладати в навчальних закладах, тому вони ставали приватними вчителями. Це породило унікальне явище, бо ми отримали надзвичайно освічене покоління, натхненне присутністю великих. Нам теж варто тягнутися до своїх світочів, до мистців, бо це змінює світогляд, спонукає вдосконалюватися.

 Сподіваюсь, незабаром “Перехресні стежки” матимуть ще один формат. Своєрідні читацькі майстерні для молодшої авдиторії, котрій прививатимемо любов до книги за допомогою майстер-класів, конкурсів, фестивалів тощо. 

А ще дуже хочу організувати зустрічі з Ігорем Калинцем і Андрієм Содоморою, Оксаною Забужко й Ірен Роздобудько.

- І наостанок. Що побажаєте побажання нашим читачам?

- Вимикайте телевізори і читайте, тоді матимете власне бачення всього, тоді діти братимуть з вас приклад.  У нас зараз стільки можливостей, стільки прекрасних письменників, стільки чудових перекладів, маємо це цінувати й використовувати. Любіть і підтримуйте українське, будьте діяльними, і по-доброму не майте часу на дрібниці та на дурниці.

Ірина ВОЛОЩАК, Медіа Дрогобиччина №6 (20) від 21 липня

 

 

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: