Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom

Новини

Real time web analytics, Heat map tracking

18814369 1516993608350851 716235227222217961 nУкраїнського музиканта, лідера рок-групи «Мері» віднині сміливо називають письменником. Презентація дебютної книжки “90. 60. 90” фронтмена гурту «Мері» -  Віктора Винника вперше відбулась у Дрогобичі 31 травня у міській біблотеці імені В. Чорновола. По завершенні нам вдалося з Віктором поспілкуватися.

-Вікторе, уже відбулась презентація твоєї книги у декількох містах. Скажи відверто, де найприхильніше тебе сприйняла публіка?

- Важко говорити про прихильність чи неприхильність публіки. Люди в залі є такими, якими їх спонукає бути артист, письменник, художник. У Дрогобичі, до речі, була найбільш неоднозначна публіка, оскільки зала якось дуже цікаво та особливо поділилась на три частини: молодь, котра знає про дев’яності  роки лише з розповідей інших,  ті, хто власне жив у дев’яностих. А ще ті, кого називаються дрогобицькою творчою інтелігенцією, для яких дев’яності були ще одним десятиліттям дорослих людей.

- Твоя книга про щасливі дев’яності роки. Але все ж таки, чи були у твоєму житті драматичні події у ті часи ?

- У всі часи присутній драматизм. Ми живемо, ми втрачаємо. Це також драма, з котрою ми стикаємось часто або не дуже. Але це аж ніяк не провина часу чи десятиліття, це просто хід історії чи світу. А  драматизму тоді як такого не було, це радше можна було назвати періодом «виживання» у час тотального безробіття та безгрошів’я. Тоді, дякувати Богу, не було війни... Тому, якщо порівняти часи, тоді це був справді світанок життя і говорити про якийсь «драматизм», мабуть, не зможу.

- Скажи відверто, хто був першим читачем чи читачкою книжки “90.60.90” ?

- Першою читачкою була  Оля Матичак,  дівчина з Дрогобича, котрій я безмежно дякую за весь її титанічний труд та зусилля. Оскільки саме вона розшифрувала усі мої тексти, котрі писав вручну давним давно.

- Чи була критика від твоєї першої читачки ?

- Насправді вона  дуже толерантно і якось   особливо давала свої коментарі з приводу моєї книги, котрі я з вдячністю прийняв. Я навіть уже не пригадую, чи просив я її про те, аби розшифрувати мою писанину, чи вона виступила в якості волонтера, оскільки це було доволі давно.

- Інша  назва книжки “90.60.90” – «без імен». Як ти сам говориш – «без імен», бо не хотів когось образити чи когось особливо виділити. Чи були люди, котрі впізнавали себе ? Якою була їхня реакція?

- Взагалі  першочергово книжка вийшла в електронному варіанті, її прочитала дуже мала кількість людей і лише  тих, кого я знаю конкретно. Але ти сама зможеш відчути різницю, як книжки читають  в  електронному варіанті, а  як на папері. На разі ще не минуло достатньо  часу, щоб усі герої цих  історій себе впізнали. Але навіть якщо хтось впізнає, нічого образливого там немає. Навпаки, це, мабуть, гарний знак - стати позитивним героєм тієї  чи іншої історії. Це  свого роду ностальгійні мандри гарними часами, й описано там лише хороших, веселих людей, з котрими ми творили свої щасливі дев’яності. Та й  взагалі, я дуже хочу, щоб про дев’яності не судили однобічно. Звісно, кримінал і драматизм – це все також було, але разом із тим вирувало щасливе життя, закохувались і народжувались щасливі люди.

- У кожного автора є право на вигадку у книжці. Чи присутня вона у  твоїй літературі ?

- Ні. У цій книжці немає вигадки, можливо, присутнє певне художнє редагування чи експресивне підсилення. Але зрештою, ці явища є необхідними, мабуть, для будь-якої книги. Але усі події та історії, написані у ній, – справжні. Більше того, вони пережиті мною та всіма тими, хто був зі мною у той час.

- Чому ти зовсім  не висвітлив любовну тематику ?  Тобі би було що розповісти людям.

- Ну так, за усіх маю відповісти. Насправді, ця тема  присутня в усіх,  і кожен може про неї розповідати чи навіть писати. А любов  взагалі така річ, що може прийти будь коли і будь де : у дитсадку у чи у притулку для літніх людей. Але ця книга не є автобіографічною, вона лише описує певні події життя, у котрих присутній я.

- Якщо порівняти дев’яності та часи сьогоднішні. Що б тобі найбільше хотілось взяти з дев’яностих сьогодні, а з нинішнього часу залишити у дев’яностих?

- Гарне запитання. Але ти розумієш, що воно з розряду «якби».  Навіщо дивитись у минуле? Ми уже нічого з нього не повернемо назад. Навіщо дивитись у майбутнє ? Ми не знаємо, що воно готує для нас. Найкраще озирнутись довкола та жити у тому часі, котрий зараз. Я, звісно, сентиментальна людина, інколи ностальгую за минулими часами. Часто минуле нам здається кращим.  Ну так, ми  ж були молодші, красивіші, щасливіші. Сонце світило якось тепліше і ясніше. Всі ці спогади, звісно, гріють. Але ж треба чітко для себе розуміти – життя це те,що сьогодні.

- А чи у є у твоєму житті спогад, який би тобі хотілось стерти з пам’яті

- Є, звісно, як у всіх людей. Але для того щоб його стерти, я можу лише про нього менше згадувати. Зрозуміло, що життя не повинно  бути  суцільним позитивом, однозначно, що темні смужки теж мають право на існування для того, щоб світло на їхньому фоні виглядало  ще краще та ще приємніше.

- Якщо порівнювати літературу для дітей та літературу для дорослих, то для кого важче писати?

- Кілька років тому був проект під назвою «Казки під подушку», для якого я написав дитячу книжку «Старий Годинник».   Після проекту я для себе зрозумів одне: ми зовсім не розуміємо дітей. Зараз ми відійшли на таку велику відстань, що складається враження, наче дітей може розуміти лише Антуан Екзюпері. Коли я написав свою казку, то одразу її протестували мої знайомі, читаючи цю казку своїм дітям. Для мене було дивно чути деякі  запитання від дітей, над якими  сам ніколи не замислювався  і не завжди мав відповідь.. Насправді творенням казок повинні займатись ті люди, котрі глибше проникають у психологію та мислення дитини.

- Після написання книжки “90. 60. 90” чи змінилось щось у твоєму житті  ?

- Я став більше усміхатись, бо тепер мене називають письменником. Проте, я аж ніяк не кажу, що я письменник. Бо письменники – це ті люди, котрі написали тонну літератури. А моя книжка – це радше  приємна розрядка думок та серця.

- Ти знаєш, Вікторе, чим більше я  тебе знаю, тим більше я розумію, що не знаю тебе абсолютно. Чи є  у тобі риса, котра дратує тебе самого ?

- Є, звісно. Це -  лінощі. Є ще одна риса, котра мене  страшенно дратує. Хоча інколи я розумію, що це певного роду і спасіння для мене самого. У мене дуже коротка пам’ять на усе погане у житті.  Тобто якщо зі мною хтось погано вчинив, я розумію, що  маю повне право  та можливість відповісти такою ж монетою. Але минає небагато часу, і я починаю це відпускати. Я не кажу, що  у мене трапляються надто страшні речі, проте моменти неправдивості інколи присутні. Ця риса насправді дуже допомагає у житті, бо як тільки людина набирає критичну кількість схожого  негативу, це, очевидно, виливається у  щось дуже нехороше.

Ким для тебе є публіка?

- Будь-яка зустріч з публікою - це обмін енергією. Я взагалі вважаю, що будь-яке мистецтво повинне нести емоції. Бо значно гірше, коли людина  залишається байдужою, без жодних емоцій. Тобто  яка прийшла - така і  пішла. Тоді який сенс було проводити ту годину чи дві?

Нагадаємо: організатором презентації книжки Віктора Винника “90.60.90” стала мистецька платформа “DroArt”.

Єва РАЙСЬКА, Медіа Дрогобиччина №4 (18) від 23 червня

 

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: