Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom

Новини

Real time web analytics, Heat map tracking

Суспільство

19s05 liza copyЇї життя схоже на сюжет блокбастеру - дівчина з Донецької області з певними проблемами зі здоров'ям, під час Революції Гідності, всупереч волі рідних їде на Майдан у Києві. Ба більше: про неї  дізналася вся країна: Лізу показали мало не всі центральні телеканали, а соціальні мережі «вибухнули» постами про її добре серце та патріотизм. Так склалися обставини, що Ліза Шапошнік  мешкає нині  в Дрогобичі. Кореспондент  «Медіа Дрогобиччина» розмовляє сьогодні з нею.

- Що змусило тебе поїхати з донбаської Дружківки до Києва і заявити про свою патріотичну позицію?

- До Майдану я працювала на Кавказі, у мене там був невеличкий бізнес. Потім мене огорнув сум - захотілось додому. Місяць відпочила, і вирішила їхати в Київ -  шукати кращої долі. Можливості для ведення бізнесу не знайшла, а скрізь у новинах саме йшлося про події з Хрещатика. 24 листопада  наважилась піти до людей на Майдані, поспілкуватися. Ніч 30 листопада стала «переламною» у моєму житті: я вирішила залишитись там до перемоги. Це була головна мотивація.

- Твої рідні не підтримали тебе, у них були пропутінські погляди на події в Києві. Ви зараз спілкуєтеся?

- Іноді спілкуємось. Мама так і залишилась при своїх поглядах. Нічого не змінилося. У мене є повага до неї як до матері. Оце й  усе. Таке інколи трапляється…

- Уся країна стежила  за історією твого кохання. Він - росіянин, який приїхав до Києва підтримувати позицію українців, освідчився тобі прямо на Майдані. Там ви і побралися у вишиванках під світлом об’єктивів журналістів. Але гепі енду у вас не було…

- На превеликий жаль. Потім він відкрив своє справжнє обличчя. Як виявилося, це була просто завербована людина. Було дуже боляче. Мені не хотілося навіть на вулицю виходити, нікого бачити і нічого слухати. Я повірила людині, впустила його до свого серця. Для мене це була і трагедія і  шок.

- Після Майдану у твоєму житті був добровольчий батальйон «Айдар». Ти вмовила комбата Сергія Мельничука взяти тебе на фронт. Спочатку ти допомагала на кухні, а потім на рівні з бійцями-чоловіками несла вахту на блокпостах. Навіть мала контузію. Як зважилася на цей крок?

- Коли Майдан завершився, всі роз'їхалися по домівках. Я тоді  сіла і подумала: «Куди ж мені їхати»? В той момент, здається, по радіо лунала пісня «Файне місто Тернопіль». Я вирішила, що тепер для мене відкритою є вся Україна, але обрала саме Захід, саме  Тернопіль. Почала займатися косметикою. Заходжу до однієї крамниці пропонувати продукцію, а там  з телеекрана чую: «Сьогодні семеро поранених, вчора десятеро» - і так щодня. Моє серце не витримало: я не змогла продовжувати жити тільки заради себе. Вирішила, що обов’язково «прорвусь» на фронт. Просилася на кілька полігонів, мене не брали. Одні не сприймали мене серйозно, інші  - просто жаліли. Сергій Мельничук також з іронією поставився до мого бажання йти на війну, та все ж узяв. На той момент саме на війні був мій дім.

- Мені складно уявити, як ти, зі своїм здоров’ям, наважилась перебувати у «гарячих» точках...

- Знаєте, на війні хлопці часто впадали в депресію, коли бачили безнадію. А от коли дивилися на мене, то їм ставало легше (сміється - Авт.). Коли починаю розповідати, що мені довелося пережити в житті, то проблеми здорових людей здаються усім несуттєвими. За це мене на фронті називали «Берегинею».

- Президент Петро Порошенко та столичний мер Віталій Кличко запросили тебе у складі української делегації до Парижу, на зустріч з тодішнім французьким президентом Франсуа Олландом. Тебе нагородили відзнакою «За мужність». Що тобі найбільше запам’яталося з тієї  поїздки?

- Знаєте, що було найцікавішим? Коли ми прийшли на прийом до резиденції Президента, сходами почали спускатися троє чоловіків - один дуже маленький, напівлисий, двоє кремезніших. Я тоді запитала у когось з наших: «А де ж президент Франції?» Мені відповідають, що цей найменший якраз і є Франсуа Олланд. Тоді він підійшов до мене і через перекладача сказав, що захоплюється мною, моїми вчинками. Сказав, що не може повірити, що таке буває взагалі. З усієї  поїздки мене найбільше заскочила  простота французького Президента та те, як нас чудово приймала українська діаспора в Парижі.

- У Тернополі ти почала будувати хостел для ветеранів АТО на благодійні пожертви небайдужих українців. Саме з цим фактом твоєї біографії пов'язаний скандал: власник будівлі, яку ти орендувала, звинуватив тебе у привласненні грошей.

- Зараз  я за цим не слідкую. Голова Тернопільської ОДА знає всю цю проблему. Вийшло так, що «вилізли» люди із дев’яностих. У нас була домовленість про оренду за одну гривню, але потім власник, побачивши, що до проекту долучається багато людей, захотів навіть не гривень, а доларів. Тоді я сказала йому, що в благодійності не може бути “відкатів”. Наслідок? На мене полився бруд та поширилися наклепи. Той чоловік  зачинив  будинок на ключ і все. В поліції сказали, що проти тернопільської мафії вони безсилі. Я зробила звіт за виконану  роботу. Зараз намагаюся забути  все це як страшний сон.

- Як ти опинилась у Дрогобичі? Ти тут надовго?

- У мене тут живе близька подруга, також переселенка, до речі. Зараз у мене  так склалися обставини, що додому до  Донбасу повернутися не можу, на Кавказ - також. Хочу жити тільки в Україні. Подруга переконала, що в Дрогобичі дуже толерантно ставляться до переселенців. У чому, зрештою, встигла переконатися: тут в автобусах поступаються місцем пенсіонерам, для мене це показник свідомості суспільства. Рішення прийшло одразу:  залишаюсь. Зараз орендую тут кімнатку.

- Днями в Трускавці відкрилася твоя перша персональна виставка-продаж картин. Ти давно малюєш?

- Мої картини доволі специфічні. Після подій на Майдані, на фронті, у Тернополі я впала в депресію і дуже захотіла сісти за мольберт. Потім збагнула, що жити без цього не можу. На полотнах поєдную мирне життя та війну. Напевно, найближчим часом це буде мій шматок хліба. Люди, які вже бачили картини, просто потопали в них. Маю надію, що Трускавець та Дрогобич також їх оцінять.

Роксолана БУЯК, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

converted file 8d061020Вона – завжди усміхнена та сповнена ідей дівчина з Макіївки. У зв’язку з воєнними діями на Сході України, Марина Шквиря переїхала з сім'єю до Дрогобича. Чому наша розмова саме з нею? Бо Марина не з тих, хто розгублено блукає чужими вулицями, чекаючи повернення додому. Вона підкорює нове місто і робить це дуже оригінально – на велосипеді.

- Марино, чому саме Дрогобич?

- У нас є родичі в цих місцях. Я завжди була рада приїздити сюди в гості, проте навряд чи могла колись уявити, що житиму тут постійно. Коли ж переїхала, подивилася на місто іншими очима і зрозуміла, що тут є багато можливостей щось створювати та змінювати. І я захопилася  цією ідеєю.

- Тобто Дрогобич ти все ж полюбила?

- Так, звісно. Це історичне затишне містечко. Тут тихі вулички, багато красивих місць та якась особлива атмосфера. Але тут ще багато роботи. Шкода, що чимало людей не цінує своє місто і не прагне його вдосконалювати. Хоча ця проблема присутня у більшості українських міст. Мені здається, усім було б корисно іноді отак переселятися -  щоб порівнювати, аналізувати і починати цінувати те, що мають.

- Чи відрізняються люди на Заході і на Сході України?

- Різниця є, але на глобальна. Тут більше традицій, більше відкритості. Там усе обмежується циклом «моя робота», «моя сім'я», «мій простір». Насправді приємно вражена, що тут у мене не виникло жодних проблем із знайомствами, спілкуванням, взаємодопомогою.

- Твоя українська мова – бездоганна. На жаль, далеко не вся Східна Україна може таким похвалитися. Тож  логічне запитання: звідки?

- Вдома ми спілкувалися російською. Але, завдяки мамі, українську знала добре. Тому  тут на державну мову перейшла без проблем.

- Тобто це все ж міф, коли приїжджі зі Сходу чи Києва, коли чують солов’їну, зціплюють зуби і стверджують: «Я нє панімаю»?

- Гадаю, що так. Міф, до того ж грамотно вигаданий, впроваджений та навіяний нам політиками. А люди… наші люди, на жаль, звикли дослухатися до безглуздих стереотипів.

- Чим займається громадська організація «Вело Дрогобич», співзасновником та учасником якої ти є?

- Ми намагаємося зробити Дрогобич більш комфортним для роверистів. Популяризуємо  велосипед як екологічний, зручний та комфортний вид транспорту. Організовуємо заходи, які стають ще й своєрідною платформою для знайомств. Це символічно, бо усі засновники ГО познайомилися під час велопробігів. Взагалі у Дрогобичі відновилася моя дитяча любов до ровера, бо це місто ніби створене для такого транспорту. Коли знайшлися друзі-однодумці, ми зрозуміли, що тут чомусь досі не створено достатньо умов для велосипедистів. І подумали: «Якщо не ми почнемо ці зміни, то хто?»

- А як у вас із фінансуванням?

Спершу ми робили мінімальні самостійні внески – для презентації проекту, друку велосимволіки на футболках тощо. Згодом написали заявку на грант і отримали стартове фінансування на початок популяризації велотранспорту у Дрогобичі (йдеться про грант від проекту «Велотрафік», що фінансується Європейським Союзом,  у рамках «Програми малих грантів для велосипедних активістів» - Авт.).

- Які найближчі плани намагатиметеся втілювати у життя?

- Плануємо облаштувати велостоянки. У цій справі сподіваємося на допомогу місцевих підприємців. Адже це і виявлення лояльності до велосипедистів, і додаткова реклама закладу. Велопішохідні зони – це взагалі прибутково. Поки водій авто думає, біля якого супермаркету йому припаркуватися, задоволений роверист уже двічі вийде з магазину з покупками.

- Але створення велопішохідних зон – це вже серйозна справа. Чи активістам можливо її втілити?

- Так, це глобальне питання стосується удосконалення транспортної системи загалом. Наприклад, зараз проектують капітальний ремонт дороги на вулиці Грушевського. В ідеалі вже у проекті має бути закладено створення певного простору не лише для водіїв авто та пішоходів, а й для велосипедистів. Це сучасний підхід, який піде на благо усім учасникам дорожнього руху. Звісно, це робота не на один рік, але колись же треба починати. Взяти за приклад інфраструктуру окремих європейських міст – і починати. Люди мають розуміти, що в цій країні житимуть їхні діти і внуки, тож думати бажано не лише про себе. Саме з таких речей починається ота «омріяна Європа».

- Тобто на самому ентузіазмі все ж далеко не заїдеш, необхідна потужна допомога влади?

- Влада – це народні обранці. Якщо щось потрібно народу, в цьому має бути зацікавлена і влада, інакше ніяк. На словах усі в принципі «за». Зараз питання в тому, щоб знайшлося фінансування і слова перетворилися на конкретні справи.

- З цим у нас буває не просто. Але особисто ти налаштована оптимістично?

- Я вірю, що з роками у людей з'явиться любов не лише до власних амбіцій («Погляньте,я скрізь роз’їжджаю на авто!»), а й до свого міста. Вірю, що з’явиться та пошириться  екологічне мислення. Насправді велосипед – це і швидше, і дешевше, і комфортніше. Корки на деяких вузеньких дрогобицьких вуличках – це парадоксально. Так само, як і паркування численних автомобілів «аби де». Та то вже інша тема, а ось щодо змін… Вони будуть обов’язково. Просто більшість прагне, щоб усе змінилося миттєво…і бажано без їхньої участі. Так, щоб одного разу прокинувся – і вже добре. А щоб було добре, інколи потрібно і не поспати, а натомість щось-таки зробити.

- З чого вартує почати?

- Насамперед – говорити про свої бажання та проблеми. У Дрогобичі немає належних умов не лише для велосипедистів, а й до прикладу, для мам з візочками. Але чому вони мовчать? Невже їх усе влаштовує?..

Другий крок – робити. Якщо хочете щось змінювати,  почніть з маленького куточку довкола себе. Хоча б декілька хвилин своєї буденності виділяйте на щось, що буде корисним не лише вам, а й іншим.

- Марино, про що ти мрієш?

- Мати змогу щось змінювати. Та й просто робити те, що тобі подобається. Це не завжди приносить кошти, але завжди отримуєш несамовите задоволення. Особливо, коли доводиш: те, що більшість називає неможливим, - таки можливо.

Оля РАДІОНОВА, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

w 11Історія успіху кримського татарина

З Аметом Бекіровим я познайомилась три роки тому. Тоді він був одним із сотні переселенців кримських татар, що вимушено покинули  свій дім. Минуло трохи часу, і сьогодні я вкотре зустрілася з ним. Зустрілась, щоб попросити розповісти історію його успіху. Адже сьогодні  Амет - успішна людина, автор програми «Мій Крим» на “Радіо Котермак”. На рахунку мого співрозмовника - уже кілька реалізованих проектів, отриманих грантів та власна стратегія цікавих ідей.

- Формула успіху, чи існує вона?  

- Так. Для мене вона полягає в тому, що мені справді якось легше, аніж дрогобичанам,   щось реалізувати. Для мене конфлікт – це певний  шанс. Втрата Криму дала мені ще більше сил вийти із зони комфорту і мотивацію активно діяти не покладаючи рук. А ось  самим дрогобичанам, за моїми спостереженнями, виходити із зони комфорту непросто, а отже, - складно втілювати в життя свої ідеї. У них є більш-менш стабільне благополуччя і впевненість, що це назавжди, а тому люди тут не надто  напружують свої мозок  і  серце для чогось нового та важливого. Я теж таким був, коли мешкав у Криму. Це для мене, звісно, був рай, але разом з тим усвідомлюю, що там я дуже розслабився. Тож саме  завдяки Дрогобичу та, зрештою, й подіям, що сталися в моєму житті, я  зміг багато чого досягти. Зумів реалізувати себе в соціумі  як особистість.

- Можеш трохи розповісти про проекти, реалізовані у Дрогобичі?

- Дуже важливим для мене став проект кримськотатарської культури. Це була низка різноманітних заходів під назвою «Дрогобич - культурний простір». У рамках цього проекту ми показали, що таке культурна дипломатія, як вона впливає на суспільство, та якими  є її результати для пересічних людей. Цей проект виявив, наскільки Крим є цікавим для дрогобичан. Ще один проект завершився  недавно – першого  червня. То був «Мандрівний музей». Одним із головних досягнень став візит духовного лідера кримських татар, муфтія Духовного управління мусульман України “Умма”,  Саїда Ісмагілова, до Дрогобича. Він прочитав яскраву лекцію про іслам в Україні. Ще одним важливим елементом цього проекту став «Форум-театр»,  у якому взяли участь і переселенці, і місцеві громадські активісти. Мистецьку частину доповнив відомий кримськотатарський музикант Джеміль Каріков. Також у місті побувала відомий історик  Гульнара Бекірова. А ще ми провели майстер-клас з орнаменталістики кримських татар від Рустема Скибіна. Тобто усе, що вдалося вивезти на материкову Україну, ми прагнули  показати тут.  А це, поза всіляким сумнівом, уся наша культура та історія. Подібні заходи відбулися у Дрогобичі вперше.

- Ти - кримський  татарин, котрий, приїхавши сюди, вносить значну лепту у розвиток міста. На твою думку,  чи можливо впливати на людей  через культуру ?

- Звісно. У цьому мені допомагає мій син Мустафа, який мріє створити свою «культурну Швейцарію», і який колись сказав: «Я – українець кримськотатарського походження». А чого варта лише одна пісня Джамали ? Завдяки їй про наш народ  дізнався весь світ. Не через політиків, не через ще щось там, а саме через пісню.

- Тобі, як людині збоку, мабуть, краще видно усі плюси і мінуси нашого міста. Що виокремиш як найважливіше?

- Важко виділити мінуси, так само важко і плюси. Скажу одне: у Криму я бачив ворога в обличчя, а тут я не знаю, хто мій ворог. Часто він ховається за овечою шкурою,  і це прикро.  Але я вдячний цьому місту за те, що воно показує мені всі підводні течії, - так я краще розумію ситуацію в Україні загалом. Ба більше: Дрогобич справді допоміг мені знайти себе. Це як історія з пророком Мусою, який сорок років блукав і водив свій народ пустелею (Муса - старозавітний Мойсей у мусульман - Авт.). Я прожив той самий вік у постійному пошуку самого себе. Лише зараз розумію свою місію. Тільки тепер я відчуваю, що вийшов із  оболонки і можу творити. Важливу роль відіграють і люди, яких я зустрічаю в цьому місті. Є навіть ті, з ким я  можу сміливо ділитися ідеями та втілювати  щось спільне. Це важливо.

- Якщо знову говорити про проекти. Чи можна справді ними заробляти собі на життя і почуватися добре людині, яка є по суті фрілансером ?

- Звісно, будь-який проект, якщо його правильно організувати, передбачає фандрейзинг. Проекти дають нам можливість інвестувати в себе.  Коли проекти завершуються, важливо, щоб місцевий бізнес активно  брав участь і підтримував їх життєдіяльність й надалі.  Усі ідеї, які зараз зароджуються у нашому місті, –  насправді є доленосними і  творять історію. Ось наприклад, просто на моїх очах народилося “Радіо Котермак”. І ця подія також уже стала історією міста. А взагалі я не люблю слово «проект». Бо так наші вороги називають Україну – «проектом когось чи чогось». А у нас – ідеї, плани та мрії.

- Нещодавно ти став автором програми «Мій Крим» на “Радіо Котермак”. Що це означає для тебе?

- Це - важлива  подія у моєму житті.  Ця платформа дає мені можливість вільно розповідати людям про  культуру свого  народу,  змушувати їх розуміти, що кримські татари - це  передусім  люди, у яких також є власні  культура та історія. Тому  можливість вести авторську програму на “Радіо Котермак” стала для мене прекрасним шансом розповідати про важливе.

- Над чим зараз працюєш?

- Зараз ми активно готуємо Дрогобич до спортивного марафону, який відбудеться у вересні. На разі активно збираємо однодумців та бігаємо щоранку на стадіоні. Це - своєрідна репетиція, але восени це стане справді великим спортивним дійством, яке зацікавить усіх дрогобичан.

Окрім спорту, також займаюся культурою.  Скажімо, у Дрогобичі є така мистецька платформа як «ДроАрт», яка (одна з небагатьох у місті) вчить краян розумінню сучасного   мистецтва, позбавляє усталених стереотипів та хибних уявлень  про культуру. Ми співпрацюємо з цією ініціативою, восени  навіть маємо надію організувати дещо спільне. Що конкретно плануємо, - не казатиму. Нехай залишиться трохи інтриги.

- Амете, а що б ти порадив чи побажав  дрогобичанам?

- Думати  глобально, діяти локально! Дрогобич - місто, яке перебуває у постійному розвитку. Важливо творити та якісно наповнювати його. Важливо робити своє місто живим і в жодному разі не дати йому занепасти.

Єва РАЙСЬКА, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

11013022 879079815520291 3452733298248708590 nОлександр Золочевський: Батьки часто недооцінюють важливість фізичного розвитку, а я дуже хочу змінити їх думку та збудувати місце, де ми та наші діти могли б із комфортом та задоволенням займатися різними видами спорту

Довкола з’являється дедалі більше людей, котрі не лише прагнуть змін на краще, а й намагаються діяти та досягати своєї мети. Одним із таких громадських активістів є Олександр Золочевський, голова Дрогобицького осередку Львівської обласної Федерації кіокушинкай карате.

Зустріч із ним мала бути присвячена виключно новому проекту - створенню спортивного майданчика у Дрогобичі, між станцією переливання крові та проектним інститутом на вулиці Бориславській 8. Але розмова вийшла така, яка зазвичай виходить з усіма цікавими людьми, - про все на світі, про життя. Зокрема, про те, як чоловік, родом із Дебальцевого, вже більш ніж десять років змінює життя юних дрогобичан, чому він  присвятив своє життя єдиноборствам, і чи вважає Олександр Золочевський себе справжнім патріотом.

- Олександре, за 11 років ви вже виховали чимало молодих людей...

- Так, ти маєш рацію. Мої учні вже тепер хто де – в Америці, в Польщі, не кажучи  вже про всю Україну.

- Що скажете про  своїх учнів?

- Діти, як діти, кожен особливий по-своєму, - посміхається Олександр. - Знаєш, мені завжди було цікаво, чи можна передбачити, яким стане учень у майбутньому. З одного боку, можливо оцінити сили спортсмена, але ніколи не знаєш, що може підкосити майбутнього чемпіона, - це може бути будь-яка дрібничка.

Був у мене хлопець, який став  п’ятим в Україні, – це дуже хороший результат, дуже. Проте, після важливої перемоги він прийшов до мене і сказав, що йде зі спорту. Я був шокований, кажу йому: «Юро, ти розумієш, що ти щойно відчинив двері, подивився, що за ними нові можливості, - і зачинив їх?!» Та попри все, він не загубився в житті, навчається зараз у Польщі. Либонь,  карате було не його справою, незважаючи на всі досягнення.

- Коли учні зневірюються, як ви їх підтримуєте?

На людину не можна навішувати жодних ярликів узагалі. Я думаю, що не можна переходити на особисте і називати когось слабаком, а когось сильним.

- Проте у вас є і чемпіони, і прості учні, ви виділяєте кращих?

- Ні, між ними я не роблю різниці.

Знаєш, як кажуть  в Японії: до семи років дитина є вільною, до чотирнадцяти років вона є твоїм рабом, а після чотирнадцяти - вона стає тобі другом. Тобто до семирічного віку дитя має вільно розвиватися, і ти маєш побачити, до чого хлопчик чи дівчинка є схильними, не обмежуючи їх ні в чому. Відтак батькам треба вже серйозно зайнятися вихованням, десь змусити через силу, десь бути добрими, десь жорсткими. А згодом – усе, вони самостійні, ви маєте ставитись до них, як до дорослих. Так і я: довіряю своїм старшим учням, доручаю їм доглядати за молодшими.

- Чим займаєте дітей влітку?

- Нещодавно їздили в табір, але я даю їм відпочити, ну і собі, звісно. За цей час я складаю плани майбутніх тренувань, аналізую вже пройдене, і так трохи перезавантажуємося разом.

- Звідки вам відомі всі ці нюанси виховання?

- Багато читаю і розумію, що все виховання базується на загальних принципах психології. Маючи старт, ти впевнено йдеш далі, головне – зрозуміти, з чого все починається.

- Своїх перших учнів пам’ятаєте?

- Перші учні - то як перше кохання, - замріяно відповідає мій співрозмовник.

Якось ішов містом і  помітив, що до мене прямує кремезний хлопчина, вітається. Я на нього глянув знизу догори - і  заледве впізнав колишнього учня. Так повиростали всі!

Ще якось була історія. Їздили з дружиною на Закарпаття і вже дорогою назад, в електричці, зустріли мою колишню ученицю, одну з перших. Їхали 40 хвилин і не могли наговоритися  - це фантастичні відчуття. Скажу більше, якщо я до когось із них зателефоную і попрошу допомоги, то на 95 відсотків  буду впевнений, що вони прийдуть просто сьогодні.

- Ви в сім’ї не один, ваша рідна сестра також займається бойовими мистецтвами, але не карате, як так вийшло?

У Союзі такі заняття взагалі були заборонені, за це навіть судили і була кримінальна та адміністративна відповідальність. Але від спраглих до знань дітей нічого не сховаєш. Я збирав вирізки з різних журналів, якісь статті. Коли пішов служити, то молодша сестра це все зібране мною читала, і коли відкрилася секція ушу, то, звісно, пішла, - і віддана цій  справі досі.

- Спортивна така сім’я у вас, це спадкове?

- Мама каже, що взагалі не розуміє, звідки в нас ті таланти, ще й в обох.

- А дружина ваша теж каратистка?

- Ні, дружина займається зовсім іншим видом діяльності, хоча форму фізичну підтримує.

- Ви немісцевий. Існує думка, що люди на Заході і на Сході дуже різні, ви згідні з нею?

Однозначно. Поясню за принципом паркану: на Сході в людей огорожі біля осель закриті, вони не виставляють своє подвір’я на загальний огляд, але самі люди відкриті внутрішньо. На Заході все навпаки - огорожі гарні, низенькі, все видно, але люди тут дуже закриті всередині.

Звісно, у Дрогобичі є багато цікавих людей. Ось, наприклад, у 2014 році кілька активістів започаткували організацію «Резервіст Дрогобич». Ми ніколи себе не піарили, але постійно здійснювали певну діяльність, котра стосувалася в більшості військової справи, їздили на інтенсиви до Києва тощо. Різні люди з різних організацій просто зібралися разом і стараються робити хороші справи.

- Як ви опинилися серед активних людей?

- Це збіглося із початком політичних заворушень. Мене турбувало те, що відбувається, я хотів знати більше. Було запрошено людину, котра розуміється у військовій справі, і все якось само закрутилося.

- Тобто ви допомагаєте військовим?

Зараз військовим вже не потрібна така серйозна допомога, це ще на початку ми всіма силами намагалися покращити їх перебування в зоні АТО. Сьогодні їм більш необхідна моральна підтримка, вони втомлені, їм некомфортно, адже вони наче на роздоріжжі – ні на війні, ні в мирній Україні.

А щодо забезпечення, то Україна, як би це не звучало, - таки дає їм основні речі. Ось нещодавно я придбав собі взуття, призначене для військових, українського виробництва, і якість нічим не поступається американським фірмам-виробникам.

- Ви можете назвати себе патріотом?

- Не називаю себе так. Я просто роблю свою справу настільки добре, наскільки можу, особливо, коли це стосується обміну чи передачі досвіду. Я люблю ділитися тим, що знаю, навчати тих, хто хоче пізнавати нове.

- Як би там не було, сьогодні ви живете у Дрогобичі і прагнете у ньому змін на краще. Зокрема маєте добру ініціативу, в чому вона полягає?

- Хочу зробити собі та іншим територію, де можна тренуватися, проводити навчання, тренінги тощо. Це має бути повністю укомплектований спортивний майданчик. Це потрібно насамперед дітям, потрібно навіть більше, аніж додаткові уроки і репетиторство з фізики, математики чи англійської. Я поясню чому: всіх цих наук можна навчитися за короткий термін, якщо дуже треба, а ось фізичне здоров’я набувається з роками, ця справа потребує регулярності. Натомість батьки відкидають спорт, надаючи перевагу будь-чому іншому.

Я колись працював масажистом, і до мене приводили таких запущених дітей і молодих людей, що жах! Питаю: «Де ж ви раніше були?..» Було навіть таке, що хлопці, які йдуть воювати на Схід, не могли пробігти кілька кіл, бо фізично не готові.

- Здається мені, що ви маєте якісь глобальні плани. Може, в депутати підете?

- Я вже цей етап пройшов, пробував свої сили від партії УНП. На цю тему маю, що сказати, але загалом я трохи зневірився в усій тій системі. Зате усвідомив, що і без звання депутата можу багато чого зробити.

- Скільки часу потрібно на облаштування майданчика?

- Треба, щоб для початку, за нього проголосували люди. Слід розуміти, що це чудова територія в центрі міста і вона багато кому потрібна.

- То чому ж досі ніхто не намагався приватизувати її?

- Скоро це могло статися, але я вчасно висунув свою ініціативу. Влада трохи змінилася, - уже так нагло ніхто нічого не робить. Хоча перешкодити, звісно, можуть.

- На цю ділянку ще хтось претендує?

- Поки ні, але є охочі, які, якщо мій проект не пройде, намагатимуться  робити тут щось своє.

- Чому ж проект може не пройти, скільки голосів потрібно?

- Чим більше, тим краще.

- Як це? Повинна бути певна кількість.

- Немає кількості, бо він має увійти в лідери разом із набраними голосами для інших проектів. Бюджет у нас невеликий – 200 тисяч гривень, але ми вже домовилися, що можна зробити все за 60 тисяч. Тобто виходить, що на суму, яка залишиться, можна реалізувати ще два-три проекти.

- Що скажете про спорт на Дрогобиччині, він живе чи таки виживає?

- Влада змінилася, але все й надалі залежить від людей, які творять це спортивне життя, і від того, яким є їхнє ставлення до роботи. Діти, що досягають певних результатів, мають знати, що вони є потрібними і стараються не даремно. На мою думку, треба навчитися цінувати роботу кожного, а її якість вже оцінюємо не ми, тренери, а батьки та наші учні.

- Наостанок, розкажіть, як люди можуть проголосувати за реалізацію проекту?

- Для підтримки проекту потрібно проголосувати на сайті Дрогобицької міської ради або в міській ратуші у кабінеті №5 за допомогою бюлетеня (при собі обов’язково мати паспорт). Голосування триватиме від 1  до 13 серпня 2017 року.

 

Вкотре додам, що дуже хочу, аби в нас усе вийшло. Збудуймо спільно місце, де ми і наші діти зможемо грати у волейбол, бадмінтон, шахи, куди можна буде вийти на ранкову руханку, де можна буде ставати здоровішими!

Уляна САЛІЙ, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

cреабілітаційний центр Сонечко 2Реабілітація дітей із вадами розвитку - непроста та кропітка робота. Сьогодні  в Україні не так багато центрів, котрі б безоплатно опікувалися дітьми-інвалідами. На теренах Львівщини функціонує такий центр, який знаходиться у Стебнику. Що це за установа, як вона працює та які послуги надає, нам розповів директор обласного центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Сонечко” Микола Гарасим’як.

- Пане Миколо, розкажіть, відколи існує Ваш центр та хто допомагав його створювати?

- Наш заклад - це центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який підпорядкований Департаменту соціального захисту населення Львівської області. Наш центр створено 2007 року на базі санаторію “Джерело”, що у Трускавці. Тоді ми орендували там приміщення площею 200 квадратних метрів, де було всього чотири кімнатки. Тож на реабілітації на той час могли перебувати 12-16 дітей, які приїздили до нас зі всієї Львівщини. Це були наші перші кроки. Звісно, виникло питання про розширення. Тоді нам запропонували земельну ділянку площею півтора гектара в селі Модричі. Відбулося це за сприяння районної ради. У нас були розробленні та зібрані усі відповідні дозвільні документи для будівництва, але настав час кризи. Будівництво центру стало неможливим, адже для цього потрібні були кошти у сумі 80 мільйонів гривень. Це було 2009 року. Фінансування цього  проекту мало відбуватися через Міністерство соціальної політики. 2011-ого нам запропонували переїхати у частину приміщення школи №18 у Стебнику. Нами була укладена відповідна угода, рішення ухвалювали  на сесіях Дрогобицької та Стебницької міських рад. Приміщення школи надано нам для користування на 49 років. За два роки ми зуміли створити усі умови для комфортного перебування дітей у нашому центрі, основною метою якого є адаптація дітей-інвалідів у суспільстві.

- А хто фінансував усі роботи?

- Фінансування йшло виключно із обласного бюджету, було витрачено два мільйони гривень. Чи варте воно того? Подумаймо разом. Такий центр є вкрай необхідним, бо сьогодні у Львівській області є понад десять  тисяч дітей-інвалідів, а в нашому регіоні - 3 200 дітей. І якщо, перебуваючи у Трускавці, ми могли приймати 50-60 дітей на рік, то від 2016 року, відколи ми у Стебнику, ми приймаємо по 90-100 дітей.

- Скажіть, які власне послуги надає ваш центр?

- Передовсім, ми адаптуємо дітей до соціуму. Також проводимо комунікативну корекцію, арт-терапію, корекцію мовлення, психологічну корекцію, апітерапію (сон на вуликах) та, звісно, фізичну реабілітацію.  

- Звернутися до вас за допомогою можуть тільки місцеві мешканці, чи також і діти  з області?

- Сьогодні у центрі перебувають 40 дітей. Крім стебничан, є дітки із Дрогобича, Дрогобицького, Самбірського, Стрийського, Сколівського районів та Львова.

- Куди необхідно звертатися, щоб потрапити до вас на реабілітацію?

- Усе дуже просто. У педіатра, який веде дитину, потрібно взяти програму реабілітації та звернутися до управління соціального захисту за місцем проживання.

- Скільки часу дитина може перебувати у вас на реабілітації?

- Зазвичай термін перебування визначається індивідуально для кожної дитини - у залежності від  захворювання та самопочуття. А загалом - від двох тижнів до півроку.

- Тобто пацієнти перебувають у центрі цілодобово?

- Так, діти, які проживають далі, ніж за 15 кілометрів від центру, перебувають тут цілодобово. Дітки зі Стебника, Дрогобича і т.п. реабілітуються амбулаторно. У нас є автівка, яка кожного ранку їде містом і забирає дітей у центр. Батьки уже знають, звідки і куди ми їдемо, - тобто усі умови для максимального комфорту створено.

- Важливий момент. Перебування у центрі безкоштовне чи здійснюється якась оплата?

- Наголошую, що перебування у центрі є абсолютно безкоштовним. Центр реабілітації повністю перебуває на державному утриманні. У центрі є п’ятиразове харчування вартістю 70-80 гривень. Ми налагодили відповідну співпрацю з постачальними організаціями, які щодня привозять нам необхідні продукти.

- Скажіть, будь-ласка, чи мають можливість батьки перебувати разом із дітьми?

- Батьки можуть перебувати разом із дітьми тільки тоді, коли дітки не можуть самі себе обслуговувати, і їм просто необхідна допомога мами. У нас є кімнати, де за необхідності батьки живуть разом із дітьми.

- Як відбувається забезпечення реабілітаційним обладнанням?

- Обладнання закуповує департамент соціального захисту обласної ради. Крім того, ми співпрацюємо з товариством “Надія”, з БФ “Карітас”. Також за державні кошти був придбаний весь спортивний інвентар. Тобто забезпеченість необхідним обладнанням у нас - стовідсоткова.

- Можливо, у планах є ще якісь удосконалення, наповнення матеріально-технічною базою?

- Звичайно. Для роботи фахівців з дітьми у нас є все. Однак на майбутнє плануємо обладнати спеціалізований дитячий майданчик. Великою проблемою є відсутність ліфта. У нас на реабілітації є дітки, котрі не ходять, і нам доводиться носити їх на руках, бо не всі процедури проходять на першому поверсі. Також ще однією глобальною проблемою є дорога, котрою діти змушені добиратися до центру. Однак маємо надію, що і місцева, і обласна ради посприяють у вирішенні цього питання. (Ми поцікавилися у Стебницькій міській раді, чи планується ремонт даного відрізку дороги, і отримали відповідь, що кошти на ремонт цього року таки виділять. Що ж, будемо сподіватися - Авт). Також маємо плани забезпечити дітей, котрі досягнули 18 річного віку, трудовою реабілітацією.

- Чи є у вас підтримка та допомога “з боку”, маю на увазі, від підприємців чи просто небайдужих людей?

- Нам допомагає відділ освіти Трускавця, ми возимо наших підопічних  туди у басейн. Чималу допомогу надає нам пан Петро, який допомагає з апітерапією. Завдяки ньому діти спокійно проходять курс сну на вуликах та катання на конях. Також допомагають й інші люди: підприємець Олександр Бодачевський, обласний депутат Юрій Нестор, депутат Роман Білас. Нас підтримують і закордонні благодійники. Приміром, голландські доброчинці забезпечили нас кінокласом, де діти мають можливість переглядати фільми та мультфільми. Із Бельгії нам подарували масажний стіл “Нуга-Бест”. Тобто все ж таки є люди, яким не байдужа доля особливих діток.

 

Олеся НІМЕРОВСЬКА, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

лемки на ватрі«Лемківська ватра»

Уже 35 років поспіль у  польському селі  Ждиня  відбувається найбільший щорічний міжнародний лемківський етнографічний фестиваль. Лемки з України, Польщі та Словаччини збираються там з метою культивувати свої традиції і зберігати рідну культуру - співом, танцем та словом.

21-23 липня цього року відвідали фестиваль і лемківські хори з Борислава та Дрогобича. Разом з ними атмосферу фестивалю відчула й наш кореспондент: «Серед чудових гірських краєвидів панувала атмосфера легкості, радості, доброзичливості, жалю за предками та пошани до них, творчості, відповідальності, романтики, дружби. Найперше, що об’єднувало наші народи, – пісня. Лемківська й українська. На сцені, в пабі, коло ватри. А також лемківські історії сімей, одній частині яких всіма правдами й неправдами вдавалося залишитись і потім все ж виїхати на Захід, а другій – довелося їхати в «країну з молочними ріками і берегами з киселю, де ковбаса на парканах росте». І все б нічого, ось тільки їхали товарними вагонами, разом з усіма речами та худобою. У тих вагонах народжувалися і там же помирали…».

Кожен учасник фестивалю міг відзначити на мапах своє походження та місце, звідки приїхав. Також була можливість відвідати невеликий краєзнавчий музей Лемківщини, авторську виставку Арети Т. Федак, та ознайомитися з тематичною інформацією, що була розміщена на спеціальних стендах. Зокрема, вона містила оцифровані архівні документи та стосувалася виселення лемків та опозиційної інтелігенції. Також стенди містили інформацію про лемків, що після виселення залишилися у Луганській та Донецькій областях (не забули й про сучасну воєнну ситуацію там), та списки лемків, що загинули в концентраційних таборах.

У розмовах ми з’ясували, що польські лемки видають книги  про свою  культуру польською та українською  мовами (видавництво “Ruthenicart”). Вони пишаються своїм походженням не тільки раз у рік на фестивалі. Польські міста і села з великим відсотком лемків серед населення повсюди мають дубльовані назви двома мовами, та навіть практикують  вивчення лемківської мови у школах. Чимало лемків, особливо старшого покоління,  вважають себе не поляками і не українцями, а саме лемками. А ще - вони  мріють повернутися на землі своїх батьків. Щодо молодого покоління, то  воно підтримує Україну, в окремих випадках відправляє допомогу на Схід, та щиро не розуміє, чому в країні з багатими ресурсами і родючими землями існує така прірва  між бідними і багатими. Молодь бачить доцільність у налагодженні економічних зв'язків між Польщею та Україною та прагне встановлення тісних дружніх стосунків між цими країнами.

«Лемківська студенка»

Бориславський народний хор «Лемківська студенка» (керівник – Світлана Шемеляк) бере участь у цьому фестивалі щороку, починаючи від 1991-го.  Колектив складається з трьох поколінь лемків, які завжди беруть участь у тематичних фестивалях та святах міста. У репертуарі  колективу понад 50 пісень. Його  щорічна участь у «Ватрі» - передовсім заслуга  голови організації Бориславського осередку Всеукраїнського товариства «Лемківщина» пані Яніни Нечас, яка здебільшого організовує поїздки колективу за власні кошти. 

Історична довідка

Лемки – найзахідніша гілка українського народу, що проживає по обидва схили Західних Карпат. Станом на сьогодні територія Лемківщини частково знаходиться в Україні, але більша її частина розташована у Південно-Східній Польщі та Північній Словаччині. Назва «лемки» пов’язана з частим вживанням представниками цієї етнографічної групи слова «лем» (тільки). Раніше  лемки називали себе русинами. «Русин» було зазначено  в їх документах перед так званою “репатріацією” з рідних земель у 1944-1946 роках.  95 тисяч лемків після Другої світової війни були переселені до УРСР. Після цього переселення у Польщі залишалося ще близько 30–40 тисяч  лемків. Але вони були депортовані з Карпат 1947 року під час операції «Вісла» і розпорошені по землях, які відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни. Лемки з південних схилів Карпат надалі проживають у Словаччині й досі називають себе русинами.

Юлія ГАСІЙ, Медіа Дрогобиччина №7 (21) від 04 серпня

 

 

 

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: