Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom

Новини

Нас відвідали

80.5%Ukraine Ukraine
7.4%United States United States
2.4%Russian Federation Russian Federation
2.3%Italy Italy
2.1%Poland Poland
0.7%Czech Republic Czech Republic
0.6%European Union European Union
0.4%Spain Spain
0.4%Germany Germany
0.4%United Kingdom United Kingdom

Сьогодні: 17
Вчора: 63
Цього тижня: 17
Минулого тижня: 667
Цього місяця: 5952
Минулого місяця: 6050
Всього: 129044
Real time web analytics, Heat map tracking

Суспільство

рятувальникиНа території міста калійників діє гірничо-рятувальний взвод воєнізованого гірничо-рятувального загону Управління державної служби надзвичайних ситуацій України, яка виконує функції з попередження та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на об’єктах вугільної, гірничо-гірудної та нерудної промисловості та інших об’єктах підвищеної небезпеки. Власне, щоб дізнатися більше про діяльність загону та його основні завдання, ми спілкуємося із заступником командира загону з гірничо-рятувальних робіт Станіславом Лехушем.

- П. Станіславе, розкажіть, як давно  у Стебнику існує ваш загін?

- Стебницький гірничо-рятувальний підрозділ на теренах нашого міста існує уже 50 років. Перші його формування діяли ще в об’єднанні зі службою охорони та були призначені для рятування людей у гірничих надрах. Усім відомо, яким потужним був тоді завод - той, що сьогодні, на жаль, практично знищений. Рятувальники даної служби працювали і надалі працюють у дуже складних та небезпечних умовах. Служба була створена на рівні Міністерства - для вугільної промисловості, та й загалом - для всіх гірничовидобувних галузей на території тодішнього Радянського Союзу. Колись це були люди, котрі навчені  працівниками гірничовидобувних професій, або самі були тими ж працівниками. Згодом вони стали окремим спеціалізованим загоном. Такий шлях пройшов і Стебницький підрозділ.

- Скільки працівників у вашому підрозділі працює зараз, і яке ваше основне завдання?

- Сьогодні наш підрозділ налічує понад 30 працівників і об’єднує три області у гірничодобувних галузях. Це Калуш (Івано-Франківська обл.), Закрпатська  і Львівська область (у нашому місті). Підрозділ працює на потенційно небезпечних об’єктах. На сьогодні у нас укладено більше п’яти договорів, згідно з якими ми при потребі ліквідовуємо небезпечні наслідки діяльності того чи іншого об’єкта. На цьому ми не зупиняємося, і на майбутнє плануємо укласти ще декілька договорів.

- Рятувальники загону, мабуть, проходять спеціальні навчання?

- Звичайно. У нашій роботі просто необхідно володіти певними навичками, які треба застосовувати в разі надзвичайної ситуації. Спеціалісти проходять спеціальні навчання - як на полігонах Стебницького підрозділу, так і виїжаючи на додаткові полігони у Дніпропетровську область. Раніше для підвищення кваліфікації їздили і в Донецьку область, де сильно розвинута гірничовидобувна галузь. В основі підрозділ живе позмінно, не порушуючи  режиму. Одним словом, ми живемо, наче одна сім’я.

- А чим займаєтеся зараз?

- На даний час, окрім серйозного договору з ПАТ “Полімінерал”, що знаходиться у нас, маємо ще досить серйозний договір з Інтербудтунелем, який будує Бескидський тунель. Цей тунель – є двохколійним зв'язком між Закарпаттям та Львівською областю, який повинен збільшити рентабельність залізниці та зміцнити зв'язок між Україною та Європою.

- А як щодо оплати праці, адже ви виконуєте досить серйозну та відповідальну роботу?

- Оплата праці у нас своєчасна, і, на мою думку, цілком гідна.

- У вашій роботі не обійтися без спеціального обладнання. Чи забезпечені ви всім необхідним?

- Наша робота передбачає різного роду рятувальні операції, тож ми справді  повинні мати все матеріально-технічне обладнання. Можливо, воно не настільки сучасне, проте, як то кажуть, все у повній бойовій готовності. Деяке наше спеціальне обладнання важить десятки кілограм, тож наша фізична підготовка повинна також бути на рівні.

- А чи берете ви участь у інших, не гірничовидобувних, а, скажімо так, рятувальних операціях, де потрібно рятувати безпосередньо людей?

- Є у нас і така тенденція. У Міністерстві надзвичайних ситуацій ми тепер є спеціальним підрозділом, який виконує і завдання з порятунку людей. У випадку, коли трапляються  аварії міжрайонного або державного значення, і коли потрібні люди нашого рівня (тобто ті,  які працюють у киснево-дихальній апаратурі довгий проміжок часу), нас залучають до таких операцій. Проте детально розповідати про них не маємо права.

- А чи маєте якісь нагороди, відзнаки?

- Звичайно. Практично кожен наш працівник відзначений як грамотами, так і грошовими винагородами.

- Про ваш підрозділ говорять небагато.  Як ви поширюєте інформацію про себе? Адже молодому поколінню варто знати про таку професію і, зокрема, ваші здобутки...

- Ми багато працюємо зі школами, часто проводимо екскурсії, де й розповідаємо  про професію і загалом - про розвиток нашого міста в цьому напрямку. Адже наголошу ще раз: ми живемо в місті, безпосередньо пов’язаному із видобувною галуззю. Діти дуже задоволені і часто дарують нам подарунки у вигляді своїх малюнків, віршів. Нам дуже приємно, що діти насправді зацікавлені. Зараз навіть плануємо сформувати куток, де будуть розміщенні усі малюнки дітей.

- А що є у вас на базі, окрім навчальних класів та тренувальних залів?

- Ще у нас є досить потужна газово-аналітична лабораторія, яка тестує та проводить аналізи проб повітря у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях на вміст у них шкідливих газів, як в шахті, так і в повітрі. Аналогів такої лабораторії у Львівській області більше немає. Також важливу роль у нашій роботі відіграє черговий, який завжди сидить на посту, має змогу постійно зв’язуватися як з координаційною радою у Києві, так і тримати зв'язок з усіма потенційно небезпечними зонами чи об’єктами.

- У вашому підрозділі є музей, який формувався протягом десятків років. Хто допомагав вам у цьому?

- Передусім, наш музей формувався завдяки самим стебничанам, котрі приносили і досі приносять експонати, які зараз тут знаходяться. Хочу наголосити, що всі речі музею є   власністю не нашого підрозділу, а громади міста. Всі ці експонати інформують про розвиток та діяльність гірничовидобувної галузі на території Стебника. Ми завжди готові зустрічати гостей, відвідувачів музею і розповідати їм про нашу роботу.

- І все ж таки, яке ваше основне завдання?

- Наше основне завдання -  завжди бути готовими до виникнення якоїсь аварійної ситуації. Ми керуємось таки гаслом: запобігти, врятувати, допомогти. Запобігання – це інспективний порядок, у  якому ми заздалегідь передбачаємо можливість виникнення аварії. Передбачати ми можемо згідно єдиних правил безпеки ведення певних робіт в гірничій галузі. Врятувати - це, мабуть, зрозуміло всім: у випадку потрапляння когось у критичну чи небезпечну ситуацію - врятувати життя. Для цього ми навчаємося і тренуємося. Допомога – це інформативність, постійна співпраця з іншими підрозділами, з потенційно небезпечними об’єктами.

Олеся НІМЕРОВСЬКА, Медіа Дрогобиччина №11 (25) від 06 жовтня

 

IMG 0709Аутисти – невід’ємна частина суспільства, у якому ми живемо.


У світ вийшла чергова книга відомого сучасного письменника Марка Лівіна під назвою "Ріккі та дороги". У ній розповідається про хлопчика зі синдромом Аспергера. Цю хворобу також називають формою високофункціонального аутизму, за якого здатність функціонувати є відносно збереженою.

Перша презантація роману відбулася у Львові в рамках Форуму видавців, наступним містом у програмі презентаційного туру став Дрогобич.

"Жодних питань про натхнення, жодних загальних фраз чи розмов про високе. Будемо говорити про раннє діагностування проблеми, про соціалізацію людей з аутизмом, про те, чому страх – це нормально, і чому щасливими стають люди, які відмовляються бути нещасними", - саме так 

21558666 1613260208726947 1596439079008822794 n

описав формат зустрічей сам письменник на своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук.

Фонд допомоги дітям із синдромом аутизму «Дитина з майбутнім» виступив партнером презентаційного туру по 11 містах України і залучив до цього регіональні організації, які займаються особливими дітьми. Журналісти нашого видання також вирішили підтримати дану ініціативу і зробили своє невеличке дослідження.

У світі існує чітко визначений день, що повністю присвячений розповсюдженню інформації про проблему аутизму, - 2 квітня. Дата запроваджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 2007 року. Проте, зрозуміло, що питання розвитку та соціалізації дітей і дорослих, що хворіють на аутизм, актуальне постійно.

За даними провідних світових організацій, що займаються питаннями аутизму, за останні роки кількість людей з таким розладом неухильно зростає, стосується це і України. У 2015 році Фонд допомоги дітям із синдромом аутизму «Дитина з майбутнім» підбив підсумки ініційованого ним громадського опитування щодо існуючої ситуації. Згідно з отриманими даними, фахівці виявили три основні проблеми: спеціалісти, діагностика, чиновники.

Фахівців з аутизму в Україні справді дуже мало. Багато лікарів та педагогів часто не розуміють, що ця хвороба передбачає не лікування, а радше адаптацію і навчання. Перша проблема, відповідно, тягне за собою другу - складність отримання діагнозу. У дітей дошкільного віку часто не можуть виявити хвороби, і коли приходить пора йти до школи, батьки знову починають бити на сполох, адже бачать, що проблеми залишилися і дитина їх "не переросла". Тоді починаються справжні складнощі, адже методики корекції для дітей з аутизмом ефективні саме в ранньому віці - до 7 років.

Чи змінилася ситуація за останні два роки? Про це ми вирішили запитати у Координатора проекту захисту прав людей  з особливими потребами Міжнародної громадської організації «Фонд допомоги дітям із синдромом аутизму «Дитина з майбутнім» Тетяни Кріт.

 

"Так, ситуація змінилась. Оскільки змінилося відношення суспільства до людей з особливими потребами, не є виключенням і чиновники. До зміни у відносинах між  чиновниками та сім'ями, які виховують дітей з особливими потребами, спонукають прийняті нормативно-правові акти, зокрема, у сфері інклюзивної освіти. На рівні закону закріплено, що людина з особливими потребами має право на такий самий вільний розвиток особистості, як усі інші діти, вона є частиною суспільства і не потребує ізоляції. Звичайно, існують випадки, особливо на місцевому рівні, коли чиновники не сприяють або не виконують норми Закону України «Про освіту», не створюють інклюзивні класи або групи у дошкільних навчальних закладах. Проте ці порушення вже не мають такого масштабу, як два роки тому. На мою думку, зараз проблемою  є удосконалення створення механізмів реалізації прав людей з особливими потребами (в основному це матеріально-фінансова сфера)."

Справді, Верховна Рада України не так давно внесла зміни до Закону про освіту, згідно з якими люди з особливими потребами мають право на безкоштовну освіту у всіх державних закладах, незалежно від установлення інвалідності. Разом з цим, пропонується введення дистанційної та індивідуальної форм навчання та створення інклюзивних та спеціальних груп у загальноосвітніх навчальних закладах. Та, як зазначила фахівець, існують ситуації, коли норми цього закону не виконуються.

"В будь-якому випадку, відповідальність за сім’ю несуть передусім її члени. Та все ж у складних життєвих ситуаціях я раджу шукати підтримки у групах людей, які мають схожу проблему і змогли її вирішити. Наприклад, батьки дітей з особливими потребами створюють фонди та  групи, де вони можуть обмінятись досвідом, отримати підтримку і пораду. На рівні місцевих органів державної влади існують підрозділи, які надають підтримку сім’ям, які потрапили у складні життєві ситуації."

На питання, про що варто знати батькам дітей з особливими потребами, пані Тетяна відповіла, що, насамперед, вони мають бути переконані - їх діти найкращі. За словами експерта, такі дітки потребують більше любові, тепла, підтримки, вони мають рівні права. Щодо останнього, то координатор проекту із захисту прав людей з особливими потребами зазначила, що можливість їх реалізації у кожному конкретному випадку різна. Тому, надаючи консультації батькам, вона та її колеги дотримуються індивідуального підходу. "Так само і в питаннях наявності пільг: відповідь можна дати, лише знаючи усі обставини в кожному конкретному випадку. Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» гарантована соціальна допомога на рівні прожиткового мінімуму та надбавка на догляд. Розмір таких виплат має диференційований характер", - додає Тетяна Кріт.

Словом, у будь-якій життєвій ситуації варто шукати всі можливі варіанти вирішення проблем, особливо, якщо мова йде про здоров'я наших близьких. В особливих дітей є права і їх треба відстоювати.

"Батьки, які виховують дітей з особливими потребами, за захистом порушених прав їх дітей можуть звернутись до органів місцевої влади або до суду. Як правило, батьки звертаються за консультацією, коли не можуть оформити інвалідність дитині, коли виникають проблеми із зарахуванням до школи або дошкільного навчального закладу. Моя перша порада - знаходити порозуміння і уникати конфлікту. Якщо неможливо цього уникнути, то за захистом порушених прав звертаються до суду. Законом України «Про безоплатну правову допомогу» передбачено надання безоплатної первинної правової допомоги", - зазначає експерт Міжнародної громадської організації «Дитина з майбутнім».

… А все почалося із книги про чотирнадцятирічного Матвія, особливого хлопчика, який може існувати лише за власними правилами. Марк Лівін мав на меті збільшити кількість цінної інформації про аутизм в українському медіа–просторі. На прикладі нашої газети можна сказати, що його місія виконується успішно!

Така ж думка і у директора Фонду допомоги дітям з аутизмом «Дитина з майбутнім» Лариси Рибченко: "Якщо наші українські письменники почали писати книги про дітей з аутизмом, це означає, що суспільство повертається обличчям до наших дітей. Це означає, що наша культура розвивається у правильному напрямку, а рівень толерантності до тих, хто відрізняється, зростає. У наших дітей вже є майбутнє, тому що їх починають розуміти".

Довідка: Аутизм — це розлад розвитку нервової системи, що характеризується порушенням соціальної взаємодії, вербальної і невербальної комунікації,  повторюваною поведінкою. У хворих існують складнощі у взаємодії із зовнішнім світом, спостерігаються труднощі  соціалізації. Людина із аутизмом типово уникає спілкування: усяке порушення повсякденного розпорядку й стереотипів видається йому трагедією. Проте інтелект аутиста понижений далеко не завжди, часто виявляються так звані «острівці знання» — області, в яких здібності хворого досягають нормального або навіть геніального рівня.

 

Уляна Салій, Медіа Дрогобиччина №11 (25) від 06 жовтня

 

20294276 1885704465077175 3743461322086089820 n 1Вона називає воїнів хлопчиками і про кожного розповідає, наче про рідного сина. Марія Головкевич – старший науковий працівник музею «Дрогобиччина», волонтер, громадський діяч і просто людина дії, яку ми не могли оминути своєю увагою.

- Як давно ви працюєте в музеї?

Колись я прийшла сюди  на тимчасову роботу. Ось тільки «тимчасовість» затягнулася. Уже 32 роки я не уявляю себе без музею. У моєму житті було багато можливостей іншої роботи, але мені хочеться бути саме тут. Хочеться заплющити очі і просто йти до своєї мети.

- Яку мету ви бачите перед собою?

- Зараз життя розділене на 2 етапи – «до» та «після» війни. До війни я хотіла змінити світ. Збирала для цього уламки історії, щось досліджувала. Зараз мені хочеться лише одного – небайдужості. Якби ми не були байдужими, ми б давним-давно вже мали Україну.

- Зараз люди дедалі менше займаються волонтерством. Ваша група була однією з перших, хто почав допомагати армії, і ви досі продовжуєте це робити…

- Так, це був 2014 рік. Тоді для воїнів ще не пекли, не співали, не влаштовували ярмарків. Тоді й виникла наша волонтерська ініціатива «Дрогобич Захід». Ми просто виносили столи і продавали те, що кожен міг взяти з дому: книги, сувеніри, біжутерію з набоїв, випічку. Досі пам’ятаю наш перший благодійний збір - 1090 грн. Тоді віддали його на пальне хлопцям з батальйону Кульчицького і на 8-ий батальйон. Після цього було багато заходів: акції, ярмарки, концерти. Почали виникати й активно функціонувати інші організації, зокрема, «Дрогобич SOS».

Звісно, ми продовжуємо роботу, бо, на жаль, досі триває війна…

- У волонтерів часто складаються так звані опозиційні стосунки з владою. Яка ситуація у вас?

- Відверто: нам від влади потрібно лише одне - щоб не перешкоджали. Влада – на будь-якому рівні - робить щось, виходячи з власних інтересів. Мені здається, мета волонтерів і представників влади збігається лише тоді, коли останні хочуть піару.

Звичайно, до влади є багато запитань. Зараз склалася ситуація, коли Нацгвардія забезпечена практично всім, а добровольці… Добровольці мають лише те, що їм купують волонтери. Звісно, хлопчикам дають зброю. А як же гідна амуніція, ліки, зрештою, - продукти харчування?..  

Це дуже болюче питання, бо держава мала б не те, що цінувати таких людей, а просто низенько поклонитися добровольцям і ЗСУ – за те, що тримають «нульовку».

- Гадаю, запитувати про вашу мрію немає сенсу? Це мир?

- Я дуже тішуся, коли в новинах кажуть, що сьогодні немає загиблих. Це не завжди правда, але слава Богу, що бувають такі дні. А щодо миру… Знаєте, ми з моєю маленькою онучкою завжди молимося: «Боже, благослови нам перемогу». Усі зараз просять миру, але мир буває різним. Можна мати мир, але не мати держави. Нам потрібна перемога, бо мир без неї – це окупація.

- Маріє, ви любите Дрогобич?

- Люблю, хоча спочатку, тільки приїхавши сюди, не полюбила. Звісно, це не ідеальне місто. Тут є величезні мінуси - в управлінні, економіці, дорогах… Але я думаю, що це гріх - не любити місто, яке подарувало тобі все найкраще: оточення, роботу, сім'ю… Дрогобич багато для мене зробив, тому я намагаюсь робити щось і для нього.

- Ми знаємо, що за вашої ініціативи у місті створено справді унікальні речі…

- Дякую Богу за можливість робити щось корисне. У Дрогобичі діє єдина в Україні та світі меморіальна кімната Андрія Мельника. Також створено меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській». Такі місця дозволяють нам пам’ятати про важливе.

Це була об'ємна робота, втілюючи яку, чула багато критики. Але я завжди кажу: якщо хтось може зробити краще – будь ласка, я лише радо допоможу. Не потрібно кричати на повен голос про свої плани. Просто візьми і зроби, що можеш, - така моя позиція.

- Чи є зараз сенс людям відвідувати музеї?

- Я гадаю, зараз це актуально, як ніколи. Сьогодні дуже гостро назріває потреба знати свою історію, свою справжню історію. У Дрогобичі зараз багато екскурсійних груп – це добре. Але більшість з них – іноземні. Європейці цікавляться історією, культурою, вони знаходять у цьому справжнє багатство. На жаль, українці, приїжджаючи на відпочинок, передусім шукають інших речей: розваг, їжі і т.д. Історією справді варто цікавитися, бо без неї немає гідного майбутнього. А саме за таке майбутнє стоять наші хлопчики.

- Що кожна людина може зробити для свого міста?

- Насправді дуже багато. Насамперед, не бути байдужим. Не підтримувати зло та несправедливість. Не вдавати, що «моя хата скраю», бо рано чи пізно та хата, що скраю,  може стати першою.

Я не розумію і не хочу розуміти людської апатії. Це ненормально, коли людині все одно, що твориться навколо, хто там смітить, хто неправильно паркує авто, хто ображає слабшого,  хто не ремонтує дорогу, хоч це його безпосередній обов’язок…

Інколи всю цю несправедливість можна залагодити через «прошу/перепрошую». Але інколи доводиться й докласти  сили.

- Звідки у вас сили та натхнення щось змінювати?

- Я завжди прагнула справедливості і хотіла комусь чимось допомогти – хоч дрібочку. Знаєте, за останні 3 роки в Україні значно більше людей стало вірити в Бога. Бо коли важко, ми молимося - і молитва творить чудеса. Надихає вона й мене. Ще сили дають діти, онучка і хлопчики – ті, що на фронті.

А взагалі - є в тебе сили чи немає - поки війна не закінчиться перемогою, здаватися просто нема права.

- Побажайте щось нашим читачам наостанок.

- Насамперед, хочу побажати усім здорового глузду. Він полягає в тому, щоб не впадати в ейфорію. Звісно, кожен хоче бути щасливим навіть під час війни. Але наше так зване «локальне щастя» є дуже ефемерним і відносним. Любіть свою сім'ю, заробляйте «на хліб і до хліба». Але, будь ласка, не втрачайте усвідомлення власної причетності до того, що зараз діється у державі.

Ще хотілося б, щоб кожен жив без страху, бо ми живемо на своїй землі, у своїй державі. Потрібно лише навчитися не бути боягузами і це все «своє» захищати.

Оля Радіонова, Медіа Дрогобиччина №11 (25) від 06 жовтня

 

4T0aUDULTciZ06GCvqJwYQ Embryo sono obrazok ultrazvuk dreamstimeУкраїна залишається лідером серед країн світу за кількістю абортів. За статистикою МОЗ, щорічно близько 200 тис. українок переривають вагітність. При цьому 60% абортів роблять за бажанням жінки, 40% - за медичними показниками.

На Дрогобиччині лише офіційно за минулий 2016 рік КНП «Дрогобицький пологовий будинок» провів 194 аборти. За словами начальника відділу охорони здоров’я ДМР Володимира Чуби, найчастіше дітей позбавлялися мешканки Дрогобича та Стебника  (загалом на 2 міста - 90  абортів), далі - жінки Дрогобицького району-71 аборт, бориславчанки - 7, трускавчанки- 3, а також мешканки інших територій минулого року зважились на 23 аборти…

Дрогобицькі лікарі не приховують: здебільшого переривають вагітність молоді жінки віком 17-35 років.

Причини абортів

Причини, що штовхають жінок до такого радикального кроку, різноманітні. Практикуючий психолог Марта Приріз пояснює, що складно виокремити якусь одну причину, через яку сучасна жінка вдається до аборту:

“Чинники, що впливають на рішення робити аборт: згвалтування, відсутність підтримки вагітної жінки з боку батька дитини чи її сім`ї, несприятливі прогнози лікарів щодо здоров`я дитини, низький матеріальний стан сім`ї, стан здоров`я жінки, кар`єрні плани чи інші життєві пріоритети (тобто в цей момент дитина може видаватися перепоною для досягнення інших цілей, які вище оцінюються жінкою), психологічна неготовність мати дитину зараз чи небажання жінки взагалі мати дітей. Емоційний стан жінок після аборту також кардинально відрізняється, бо аборт залежить від причини та співпадає або ні з системою цінностей людини. Іноді жінка розуміє, що аборт врятував її власне життя (у випадку проблем зі здоров`ям). Частина жінок вдається до психотерапії, щоб пережити цей досвід та прийняти його. Частина – самостійно намагається зарадити собі в цій ситуації. Проте не всім це вдається: деякі жінки своїми силами не справляються з емоційними наслідками аборту, що призводить до депресії чи алкоголізму”.

Психолог також попереджає, що після аборту жінка може потребувати комплексної допомоги та підтримки, зокрема - психолога чи психотерапевта, а також - інших спеціалістів чи лікарів (за потребою).

Без права вибору

Загалом, аборти заборонені лише у 4 країнах світу із 193-ох. У 119 країнах переривання вагітності допускається тільки у разі загрози життю або здоров’ю матері.

Водночас, 70 країн, до яких поки що належить і Україна, "дають право жінці самостійно зробити вибір і вирішити, чи готова вона подарувати життя новій людині".

Тим часом, у  Верховній Раді зареєстрували суперечливий законопроект №6239 про заборону абортів в Україні. Автором документу є нардеп від БПП Дмитро Голубов. 

Депутат пропонує у Цивільному кодексі України встановити, що штучне переривання вагітності дозволяється лише в окремих  випадках та коли термін не перевищує 22 тижні.

Крім того, на думку авторів, законопроект має покращити демографічну ситуацію в Україні.

Раніше, згідно із законом, українкам дозволялося робити аборти за власним бажанням, якщо термін вагітності не перевищував 12 тижнів.  В окремих випадках штучне переривання вагітності могли провести при вагітності від 12 до 22 тижнів.

Новим документом пропонується повністю заборонити жінці вирішувати, робити їй аборт чи ні.

У законопроекті хочуть закріпити норми про те, що аборт може бути проведений лише в тому випадку, якщо вагітність несе пряму загрозу життю жінки. Або ж якщо у плода наявні медичні патології, що несумісні із життям дитини після народження. Також дозволяється аборт, якщо зачаття дитини сталося в результаті зґвалтування.

Для того, щоб жінці дозволили операцію з переривання вагітності, їй доведеться пройти комісію відповідних експертів. 

Нардеп аргументує необхідність закону тим, що аборт підриває основи держави, адже виникає демографічна проблема, а наслідки аборту  несприятливі передусім для жінок – виникає велика ймовірність як фізичних, так і психічних травм, зоерема - втрата здатності народжувати дітей у майбутньому.

 

Церква у Дрогобичі - за життя!

Тим часом, 24 вересня в місті  пройшла Молитовна хода на захист життя та сім’ї під гаслом «Почуй німий крик».  Така хода організовується вже другий рік і має на меті привернути увагу суспільства до того, що є надзвичайно важливим, – цінність подружжя, сімʼї, родини,  та пошанування життя з моменту зачаття до природної смерті.

За словами голови комісії у справах родини УГКЦ СДЄ отця Василя Нестера: «У самому гаслі ходи є заклик «Почуй» - це заохота до того, щоб ми не були байдужими і висловлювали чітку позицію щодо таких руйнівних речей, як пропаганда безвідповідального статевого життя, абортів, контрацепції, евтаназії, алкоголю, наркотиків, штучних репродуктивних технологій. Ми йшли не для того, щоб когось осуджувати, а, насамперед, щоб молитися за зцілення України, щоб наші сімʼї будувалися на фундаменті справжньої і відповідальної любові, щоби кожне подружжя було відкритим для життя, і жодна мама не страждала від душевних ран минулого, бо від цього, ми переконані, насправді залежить доля і добробут всього народу».

Участь у заході, який організувала Комісія у справах родини СДЄ УГКЦ та громадська організація «Рух за життя», взяли: Владика Григорій (Комар), єпископ-помічник СДЄ, священнослужителі, громадські  діячі, християнські спільноти, студентська молодь, дрогобичани та  гості міста.

Невтішна статистика

В Україні за роки її незалежності чисельність дитячого населення зменшилась майже вдвічі.

Такі песимістичні дані озвучив на одній із цьогорічних конференцій Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба. За його словами, Україна зараз посідає 186 місце у світі за показником народжуваності і 13 місце у світі - за показником вимирання нації.

Багатодітні та щасливі

Попри складну економічну ситуацію, тотальну зайнятість жінок кар’єрою та інші несприятливі для народження дітей чинники, знайти по-справжньому щасливих від материнства жінок можна. Дрогобичанка Лідія Кондратик- християнський психолог, соціолог, кандидат соціологічних наук, викладач ЛНУ ім. І. Франка, а за сумісництвом - мама семи (!!!)  дітей - не приховує,  що завжди хотіла бути багатодітною мамою: «Не знаю, скількох хотіла, але точно більше, ніж двох (сміється). Проте реально наважитися було складно. І це навіть не через економічні причини (як думає більшість), бо з другою дитиною переконалась, що видатки на дитину не є критично великими (особливо, якщо є грудне вигодовування). Та й великі покупки, на кшталт візочка, автомобільного кріселка чи гори іграшок просто переходять у спадок наступній дитині. Найважче було відійти від суспільних стереотипів, тобто не зважати на думку багатьох щодо багатодітних. А ця думка дуже часто є іронічно-осудливою (від "Хіба не знаєте, що існує контрацепція?" до "Навіщо плодити голоту?"). Але бажання обіймати та цілувати малюків і щоразу заново пізнавати світ з кожною дитиною перемогло. Визначальною стала підтримка чоловіка і його любов до дітей. Коли наші діти питають, чому їх багато, ми відповідаємо, що в нас є багато Любові і Бог дарує нам діток, знаючи, що Любові вистачить для всіх. Ми щодня дякуємо Богу за дітей та всі ті дари, які Він дає нам. Приказка "Дає Бог дитину - дасть і на дитину" є не просто словами - це чиста правда. І це наша реальність. Перш за все, ми міцна і щаслива сім'я. З Богом можливо все!»

Роксолана Буяк, Медіа Дрогобиччина №11 (25) від 06 жовтня

 

Сара РамаданНа шпальтах нашого видання ми постійно розповідаємо про людей, чиї  історії є прикладом активної життєвої позиції та стимулом до дій. Інтерв’ю, яке пропонуємо цього разу, знайомить вас із волонтеркою Корпусу Миру (Peace Corps) — урядового  агентства США, створеного з метою зміцнювати мир і дружбу між народами світу, -  Сарою Рамадан. Вона - одна з чотирьох волонтерів цієї організації у Дрогобичі. Їхня присутність в житті міста надзвичайно важлива та знакова, адже така міжнародна співпраця - це безцінний обмін досвідом, своєрідний каталізатор позитивних змін та свідчення  того, що наше прагнення реформ підтримує світова спільнота.

- Розкажи, будь ласка, про себе, про те, чому вирішила приїхати в Україну?

- Мене звуть Сара, я з Флориди, зі Сполучених Штатів. Я - волонтерка Корпусу Миру, який розвиває громади по всьому світу.

Ми приїжджаємо в маленькі міста й села, щоби допомогти місцевим громадським організаціям ефективно провадити  їхню діяльність. Сьогодні  в Україні понад 300 таких волонтерів.

Коли ми подаємо заявку на участь у програмі, то можемо обрати пріоритетну країну, але це не гарантує, що нас скерують  саме туди. Я обрала Україну тому, що вивчала європейські студії в університеті, мене цікавить ця частина світу. Крім того, після Революції Гідності тут відбуваються справді історичні події, я захотіла стати частиною цих змін, докласти зусиль до реформ. Також у мене вдома є близька подруга з України, тому про ваш край я знала досить багато. Мені пощастило - і ось я тут!

Перші три місяці жила в Чернігові, де ми проходили спеціальні тренування, а тоді мене на два роки скерували до Дрогобича.

Я працюю у товаристві «Надія» - волонтерській організації, яка допомагає дітям з особливими потребами.

- У чому полягають твої обов’язки?

- Якщо коротко, то я налагоджую комунікацію, вдосконалюю робочий процес, відповідаю за зв’язки з громадськістю, працюю з родинами, також допомагаю організовувати публічні заходи, писати проекти, зокрема для USAID (Агентство США з міжнародного розвитку - Авт.).

У вересні ми організовуємо медіашколу про інклюзію. Молодь вчитиметься правильно та коректно висвітлювати у пресі події, пов’язані з неповносправними людьми. Сьогодні це надзвичайно важливо.  

Окрім основної діяльності, з радістю долучаюся до різноманітних заходів у місті.

- Ти вже понад рік живеш у Дрогобичі. Чи помітила суттєві зміни, бажання жителів покращити своє місто?

- Безперечно! Я знайомилась із людьми, надзвичайно мотивованими змінювати й змінюватись. Можливо, це пов’язано зі сферою, у якій працюю, адже там все тримається на волонтерстві, на небайдужих активістах. Але хочу вірити, що кожен у цьому зацікавлений.

- Чи плануєш повертатися в Україну після закінчення програми?

- Сподіваюсь, що так. Очевидно, що підтримуватиму зв’язок із моїми українськими друзями, бо вони справді стали моєю другою родиною, особливо працівники товариства “Надія”. Ірина Дзюрах - очільниця організації - мені взагалі як мама. Я дуже люблю їх усіх: ми разом у будні та свята. У мене широке коло спілкування, і це просто чудово. Я пишаюсь тим, що живу в Дрогобичі.

- Що б ти побажала нашим читачам?

- Хочу ще раз наголосити, як це важливо: допомагати своїй громаді на волонтерських засадах, творити спільноту, бути активним громадянином свого міста, країни, цілого світу. Не забувайте: кожен з нас має обов’язок покращувати життя довкола, а малі справи є основою великих змін.

 

Ірина ВОЛОЩАК, Медіа Дрогобиччина №10 (24) від 21 вересня

nd2Стебницький Народний дім – єдина культурно-освітня установа у двадцятитисячному місті, де організовують та проводять культурно-мистецькі та просвітницькі заходи. Сьогодні в Народному домі займаються і культурно розвиваються понад 300 маленьких стебничан. Нагодою поспілкуватися з директором установи Роман Івасівкою стало цьогорічне відзначення сорокап’ятиріччя Народного дому.

- Пане Романе, розкажіть, коли і як був створений Народний дім?

Стебницький Народний дім було збудовано 1972 року. До 1992-го він  функціонував як Палац культури Стебницького калійного заводу. Згодом відкриваються дві філії - у Колпці та Сольці, а від 2000 року нами опікується відділ культури та мистецтва виконавчих органів Дрогобицької міської ради. Сьогодні у нас працює 21 штатний працівник. Семеро осіб  – адміністративно-творчий персонал: директор, художній керівник та два завідувачі філій. Також є 13 працівників технічно-обслуговуючого персоналу. В Народному домі 12 об’єктів дозвілля: велика глядацька зала на 500 місць; мала глядацька зала на 100 місць; танцювальна зала; шість кімнат гурткової роботи;  створені перші на Львівщині, при Народному домі, дві  кімнати-музеї  національно-визвольних змагань 40-50-х років; спортивна зала; арт-кімната народних умільців міста. Також тут розміщено філію №8 Дрогобицької МЦБС. При Народному домі та його філіях працюють 15 клубних формувань, в яких займаються до 300 осіб. З них - 12 колективів самодіяльної художньої творчості, два з яких володіють званням  “самодіяльний народний” колектив.

- А в яких саме секціях та гуртках діти (і не тільки) можуть займатися сьогодні?

Як я вже говорив, у нас багато гуртків та самодіяльних колективів. Серед них: аматорський колектив циркового мистецтва “Вікторія”, театр пісні “Сяйво зірочок”, аматорський ансамбль народної музики“Джерело”, самодіяльний колектив бального танцю “Оксамит” , філіал  колективу сучасного та спортивного танцю “Мерінга”, вокальний ансамбль “Стебничаночка”,  танцювальний колектив сюжетного танцю “Калинове намисто”, рок – група «Стебник».

На високому та професійному рівні відбуваються  творчі вечори, вечори-зустрічі, екскурсійні години, перегляди відеофільмів тощо. Наприклад, у філії бібліотеки створено своєрідний  ігровий куточок із різноманітними казковими персонажами, де наші наймолодші читачі охоче вивчають українську літературу. Наша арт-кімната народних умільців проводить майстер-класи з виготовлення різноманітної продукції ручної роботи, відтак влаштовуємо  благодійні виставки-продажі та збираємо кошти на різні потреби, зокрема і для хворих дітей. Тобто у Народному домі життя вирує.

- Чи можете похвалитися здобутками ваших колективів та гуртків?

Звісно. Ми неодноразово ставали і стаємо лауреатами та переможцями різноманітних конкурсів. Наприклад, Самодіяльний народний цирковий колектив «Вікторія» - лауреат регіональних обласних фестивалів «Молодий цирк  України» у 2006 і 2008 роках (Львів, Трускавець, Новояворівськ). Випускники колективу працюють на аренах цирків України, Польщі, Франції. У 2009 та 2014 роках  підтвердив звання «народний» самодіяльний колектив бального танцю “Оксамит” - лауреат фестивалів регіонального та місцевого значення «Різдвяні канікули у Львові» (2008-2014 рр.), «Щасливе дитинство» у 2009, 2011 рр. (Дрогобич) та багато інших, які можна довго перелічувати.

- Яка у вас ситуація із фінансуванням?

Я вже говорив, що ми фінансуємося відділом культури виконавчих органів Дрогобицької міської ради. Звичайно, що те фінансування, яке ми отримуємо, важко назвати достатнім. Але все ж таки нам вдається працювати на рівні, організовувати концерти і навіть щось змінювати.

- А що саме?

Протягом цього та попереднього років нам вдалося багато чого відремонтувати. 2016 року було проведено ремонт усіх внутрішніх приміщень: пофарбовано стіни, замінено штори та карнизи, ремонт сцени та лаштунків. На завершальному етапі зараз реставрація центральних сходів та облаштування пандуса, щоб люди з обмеженими можливостями також безперешкодно могли відвідувати наші заходи.

У минулому році завдяки програмі мікропроектів нам вдалося відремонтувати дах над спортивним залом (на загальну суму 290 тисяч гривень). Цього року завдяки такій програмі замінено вікна у танцювальній  та спортивній залах . Звісно, хотілося б зробити більше, проте й це вважаю чималим здобутком. Намагатимемося й  надалі працювати у тому ж напрямі та ритмі.

Олеся НІМЕРОВСЬКА, Медіа Дрогобиччина №10 (24) від 21 вересня

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: